Скільки
нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади,
країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні «Зрада». Не важливо, що його
заводив якийсь доволі підозрілий фальцет, - бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…
Тут Софія Андрухович поділилася на Zbruc’і своїми рефлексіями про
справжність і надуманість, про світло й тіні, і зокрема – про зраду як різновид «тіні» українства. Вона пише, що «зрад протягом історії цієї
конкретної спільноти на всіх рівнях було достатньо, цей страх увійшов у плоть і
кров, його не витравиш так просто, як і страх перед голодом. Він увійшов
так глибоко, що навіть самому собі неможливо довіритись. Може, насамперед
самому собі? Може, якраз звідти він і проріс?».
Свого часу схожді думки висловлювала й Оксана Пахльовська, кажучи про
генетичні корені українського страху, зокрема – Голодомор. Але повернімося до
категорії зради, яка останнім часом
перетворилася на мем, хештег, якою таврують усіх, хто має сміливість (зауважте
– відвагу, не страх) сказати щось напрочуд нетипове, незвичне для нестримних
потоків офіціозу, патетики, квасно-патріотичних майданних вправ.
Проартикулювати щось нестандартне, здатне змусити замислитися, порозважати над
буцімто очевидним, через зусилля втямити, що світ непростий, він надзвичайно
розмаїтий і тим паче – неоднозначний.
Я міркую собі, що #зрада теж є технологією, хай
хоч стонадцять разів мене звинуватять у прихильності до теорій змов. Я чомусь
пригадую, скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для
спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні «Зрада». Не важливо, що його заводив
якийсь доволі підозрілий фальцет, - бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…
Якщо йти за Софією Андрухович, то саме фобія зради, - актуальніше - #зради, - є тінню, яку відкидає наразі
пасивна більшість, намагаючись виправдати власну байдужість, ба більше, -
тицьнути пальцем у тих, хто, на її думку, винен у всіх наших гризотах. #Зрада – це тотем, це чарівна дудка, за допомогою якої ще
зовсім недавно, яких чверть століття тому, кремлівська комуністична рать
притлумлювала в українців справжню мелодію їхніх душ. Бо усі, хто тим чи іншим
робом намагався ствердитися сам і переконати інших у справжності українства, у його праві на свободу і незалежність, -
моментально отримували тавро зрадників.
І не тільки тавро, - кулю, отруту, заслання… Мазепа, Коновалець, Хвильовий, Довженко,
Бандера, Стус, Івасюк… Нинішні адепти #зради діють схожим чином, свідомо чи скорившись звичці, діючи
за усталеними окупантом правилами, чи просто навіть не здаючи собі справи у
скоєному. Швидше за все, мотивом акурат є останнє. Мене просто вражають
усезнайки, які легко оперують воєнними стратегіями, фіґлями геополітики, маючи
при цьому єдине джерело інформації – «колгоспник». А ще, - «ОБС», теревені у
каварнях чи сварки у маршрутках. Іноді
до цього коктейлю вкидається дрібка партійних уподобань, але вона, зрештою, не
є визначальною, бо нині сповідувати одне, а завтра – діаметрально інше для
таких мудрагеликів чомусь не є зрадою. Радше
навпаки, - похвальною рисою, яку називають «умінням жити», «крутитися»,
«заробляти».
Ми урешті-решт мусимо втямити прості сентенції про два боки медалі, про
«чорне» і «біле», про зло і добро, про шляхетність і зраду - одне слово, очевидну істину про різноликість правд, осіб,
явищ, рухів. І про світло й тінь, притаманні усьому, що під сонцем. Так,
справді, як зауважив хтось із великих, «чим нижче світило, тим довші тіні
пігмеїв». Але суть не в тінях, а в тому, що низьким сонце буває не тільки при
заході…
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
