Саме
тут, на стику Євросоюзу і Раші, має постати, за задумом Америки й НАТО, нова
стіна, й українці, виснажені боротьбою спочатку проти власного диктатора
(правда, і його важко назвати «власним», адже ніхто й не сумнівався, хто смикає
за ниточки Януковича), а відтак і відвертою конфронтацією з Москвою, з тероризмом,
- не проти такої перспективи
Представники
НАТО зачастили до Києва. В Україні ще й не встигають перетравити заяв цих
«яструбів», а от у Москві вже поквапилися охарактеризувати їх як «балансовий
постскриптум» до ідеї подальшого нагнітання стосунків між Росією та США. Певна
річ, іншого й очікувати було не варто, позаяк Кремль і надалі переконаний, що
коли там стрижуть нігті, в Україні рубають пальці.
Та
проблема, однак, не в смакових оцінках. Вона сидить значно глибше, а вибухнувши
може спричинити геть протилежні враження, ба навіть певний розпач Кремля. Природна
м’якість Обами – позірно заспокійлива і миротворча, однак навряд чи російські
чиновники (здебільшого, спецслужбовці) вміють ефективно упоратися з феноменом
«м’якої сили”. Те, що саме Обама-демократ заговорив про потребу порятунку
«світопорядку», наштовхує на не надто звичні алюзії з ідеєю горбачовської
«перестройкі», активно підтриманої республіканцем Рейґаном. Тільки Роналд
Вілсон починав навпаки – до краю загостривши стосунки із «імперією зла» (його ж
термін), він відтак спровокував Міхаїла Ґорбачова на руйнацію Берлінського
муру. Це йому належать слова, сказані під цією стіною, але «не до стіни»: «Пане Ґорбачов, відчиніть цю браму! Пане Ґорбачов,
зруйнуйте цей мур!».
Обама
взявся за інший край проблеми. Він хотів порозумітися із росіянами на мові
демократів, він прагнув знайти з ними точки дотику. Але, не знайшовши
порозуміння, він натиснув на ці точки. І замість деструкції стіни його
завданням стане спорудження нової.
Тому,
на мою думку, не варто казати про «балансовий постскриптум». Радше, слід
поміркувати над продовженням курсу, який адміністрація Обами не випадково
проклала через український терен.
Саме
тут, на стику Євросоюзу і Раші, має постати, за задумом Америки й НАТО, нова
стіна, й українці, виснажені боротьбою спочатку проти власного диктатора
(правда, і його важко назвати «власним», адже ніхто й не сумнівався, хто смикає
за ниточки Януковича), а відтак і відвертою конфронтацією з Москвою, з тероризмом,
- не проти такої перспективи. Мені іноді видається, що мине ще трохи часу, і ми
погоджуватимемося на все, аби лиш покласти край кровопролиттю і непевності. Але
це «все» аж ніяк не означатиме повернення до СССР чи нового формату імперії. Ба
більше, навряд чи ми дамо згоду на подальший статус «сірої зони» (навіть якщо
того дуже бажатимуть політики по обидва боки фронту), позаяк донбаський
конфлікт переконав нас у тому, що «хата скраю» палає першою.
Якщо
«доктрина Рейґана» увінчалася поваленням Берлінського муру, перемогою польської
«Солідарності» і врешті – розвалом СРСР, то «доктрина Обами», хай там як її не
оцінюють зараз, у недалекому майбутньому цілком може зруйнувати саме «ерефію».
Тепер мова не йтиме про змагання ресурсу (порівнювати США і Росію геть
некоректно), тепер воно перейшло у гарячу фазу. Чи здатні на такий формат чинні
московські лідери, – питання. Принаймні, вони, за звичкою, наразі перекладають
проблеми, згенеровані власною недолугістю, на російський народ (див. указ ВВХ
про обмеження імпорту). Так було завжди, пише Алєксандр Подрабінек: «Тепер
Росії оголосив голодування нелегітимний президент країни. Він таким робом повідомляє
Заходу, що країна може хоч спухнути від голоду, а він своєї політики не мінятиме.
І це не порожні слова і не перебільшення. Нелюди путінского гарту легко знищували
мільйони людей під час колективізації і Голодомору, у масових репресіях, спалювали
у топках воєнних битв».
Злість
від фіаско на зовнішньополітичному векторі трансформується у ВВХ у у тотальну
злобу проти всіх, проти росіян серед інших. Філософія убивці не потребує
коментарів. Вона потребує гамівної сорочки, аби він, принаймні, не нашкодив
тим, хто поруч. Або кулі…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
