«Звиродніння»
демократії, що власне, ще й не встигла стати повноцінною демократією,
перетворюється у звичний штамп передвиборчих програм і гасел, а відтак стає
центром зосередження зусиль опозиції, якою б вона не була
Власне Жан-Франсуа Ревель, назвавши свою книгу саме таким словосполученням,
мав на меті показати, як він висловився сам, «незворотність комунізму», тобто
його нездатність до будь-яких трансформацій, реформ і модернізації. Його праця
має ще один, доволі цікавий аспект, який стосується постави західних демократій
у випадках криз тоталітаризму. Ревель стверджує, що замість того, аби користати
моментом і поконати ідеологічного супротивника, рафіновані ліберали з-за меж
деспотій, навпаки, прагнули улестити його, вбачаючи у вимушених поступках
ілюзію «перевиховання» тиранів. Прикладів аж достатньо, і французький філософ
невтомно складає на карб «демократичному капіталізмові» і площу Теньаньминь, і
його залюбування Горбачовим, і запізніле, як на Ревеля, падіння німецького Муру,
і умиротворення Фіделя…
Українці також могли б долучити до цього переліку «котлети по-київськи»
Буша-старшого, який у вічі дорікав нам за зухвалість і прагнення вийти з СРСР.
Світ не є прихильним взагалі до будь-яких зазіхачів на усталений триб життя,
він бажав би жити без пертурбацій, за звичним регламентом. Але це світ, у якому
демократія стала настільки рутинним елементом стосунків влади і її виборців, що
часто ні перша, ні другі навіть не здають собі справи, що деінде живуть інакше.
Натомість молоді демократії, і серед них українська, доволі часто
перетворюються на об’єкти нищівної критики
тих, хто обрав саме шлях народовладдя. Ця критика, ба навіть злісне нарікання,
чується не тільки з середовищ маргінальних, лівацьких і взагалі усунутих на
узбіччя процесу. Вона лунає на рівні побутової лайки і з уст, які свого часу
проголошували полум’яні спічі на майданах і
антиавторитарних демонстраціях. «Звиродніння» демократії, що власне, ще й не
встигла стати повноцінною демократією, перетворюється у звичний штамп
передвиборчих програм і гасел, а відтак стає центром зосередження зусиль
опозиції, якою б вона не була – комуністичною, як за Кучми, «помаранчевою»
часів прем’єрства Януковича, і, очевидно, громадянської часів президентства
«золотого батона».
Але, даруйте, – «вільні вибори
хазяїнів, аж ніяк не скасовують існування хазяїнів і рабів», – зауважує Даніель
Белл, а вже згаданий Ревель наполягає на тому, що комунізм руйнує ущент не
тільки традиційну економіку, політичну структуру, суспільні інституції. Якщо
вірити авторові, – а підстав для сумнівів немає, – люди запросто втрачають
професійні якості. Парадокс, але «за Франциска І сади родили такі груші,
виростити які совєтське садівництво не в змозі». То що ж, – ми бажаємо за
шістнадцять років пройти шлях, зневажений упродовж ледь не століття?
Звичайно, у поміркованого підходу завжди знайдуться свої критики. Їм легко,
– мають за аргумент досвід Прибалтики, Польщі тощо. Але ці аргументи не
витримують жодної критики, – і з огляду на розміри Литви чи Естонії, і з
врахуванням тривалості їхнього «совєтського досвіду», масштабів підтримки
провідними демократіями Заходу.
Ба більше, – доволі поважні діячі у демократичних столицях і їхні не менш
поважні радники по-особливому ставляться до України. Донедавна вона була
розмінною монетою у торгах з Росією: за впливи, енергоносії, та чи мало
предметів для геополітичного гендлярства? До того ж у згаданих колах побутує
така собі легковажна думка: мовляв, хай там як, але народи екс-Союзу, і серед
них українці, рано чи пізно, та все ж навчаться демократії. Це – незворотній
процес, це – світле майбутнє. Ревель називає таку поставу «софізмом
довгостроковости». Гадаю, ми мали нагоду наїстися обіцянок «світлого
майбутнього» у часи збанкрутілого комунізму. Нам не залишається нічого, окрім
щоденного, наполегливого і, може, невдячного наразі, «відживлення демократії».
І варто набратися терпцю.
