Спроба реінкарнації

В Україні на майже вичищеному від тоталітарних ритуалів терені відроджується... «мистецтво поклоніння»

Кампанія «деолігархізації», розгорнута владою після усунення Коломойського, стає ще одним підтвердженням сумної реальності того, що в Україні, як колись висловився Бернард Шоу, «мистецтво управління полягає в організації ідолопоклоніння».

За час, що минув від проголошення незалежності, спільнота потрохи позбувалася притаманних тоталітаризму рис, попри те, що режими Кравчука та Кучми не хибували надмірною схильністю до демократії. Та все ж авторитарні замашки президентів, зазвичай, приховувалися у коридорах похмурого будинку на Банковій, а сталеві нотки у публічних спічах перших осіб держави лунали дуже рідко. Важко собі уявити дискусію у вагоні  електропотяга, де б прихильники курсу Л.Д. рвали на собі чи на опонентові сорочки, доводячи свою правоту. Радше, ситуація скидалася на часи пізнього брежнєвізму, коли об’єкт «поклоніння» виринав, здебільшого, в анекдотах і веселих історіях.

Варто було Януковичу перегнути палицю, і...

Парадоксально, але саме унікальна для України революція, покликана повернути кермо держави в давно проартикульоване, але зневажене її вождями русло, справді велелюдний всенародний здвиг, відродили на майже вичищеному від тоталітарних ритуалів терені «мистецтво поклоніння». Правда, у нашій ситуації не йшлося про те, що росіяни окреслюють прислів’ям «насильно міл не будєш», а про особливий тип харизматичних діячів, які вміють спонукати світлі почуття натовпу, граючи на темних струнах його колективної душі. Адже мотивацією учасників Майдану була віра у справедливість, первинно збудована на бажанні помститися за кривди, і як з’ясувалося згодом, не в останню чергу, на бажанні і собі урвати шматок, відігратися на успішнішому сусідові чи конкурентові, що досі був запанібрата з податковою…

Ідолопоклоніння формувалося цілеспрямовано і систематично, забиваючи у мізки посполитим іміджеві стереотипи – спочатку «кривавий пастор», відтак новоявлений мученик-самітник «кулявлоб», згодом – всюдисущий ПОП. Але у тім то й фокус, що святі можуть залишатися святими лише за умови завершення їх земних шляхів. Реальність буття, як правило, стирає позолоту, ретельно наведені технологами штрихи грубшають, а вчинки «ідеальних осіб» надаються до аналізу, причому, його висліди часто не на їхню користь.

Трагізм ситуації, – не залежно від того, усвідомлюють це високопосадовці, чи ні, полягає у тому, що їх наразі лише трохи ушкоджену харизму намагаються використати, далебі, не задля «барабанів революції». Технологічно це виглядає як спроба за допомогою однієї харизми порятувати владу від харизми іншої, – тих, хто не вхожий до кола президентських фаворитів через відсутність часу. Бо – на фронті  

Власне, йдеться про роль «офірного ідола», – ідея відтермінувати місцеві вибори, які направду є нагальними, до часу, коли «буде зручно», спричинить ситуацію, за якої омріяна президентом і підхоплена його оточенням конституційна реформа, перетвориться у fata morgana на цвинтарі усіх революційних ілюзій. 

Реінкарнація образу «польових командирів» у місцевих радах, на думку політтехнологів з середовища Банкової, - це «нічний жах». Особливо, коли припустити, що більшість із них рушить на вибори, згуртована негласною підтримкою декого із «відставлених» олігархів. Так спробують вкотре дати спільноті позитивний месидж і надію на «сильну руку», можливо, спровокувати у мізках найвідчайдушніших припущення, що Порошенко вже трохи «засидівся» зі своїми дипломатично-округлими фразами.

Мені видається, що «яйцеголові» знову перемудрили. Цікаво, чи надовго вистачить терпіння посполитим?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Корекція моралі

Влада скоригувала власні принципи настільки, що вони ніяк не адаптуються з тими критеріями, які сповідують її виборці

Життя не тільки складне, "сповнене розчарувань і тихого смутку", іноді його зигзаги приховують тонку іронію, гримасний сарказм, що його й не придумаєш. 

Важко вимагати системних змін від країни, яка живе в режимі постійного релятивізму. Політичні уподобанння, що їх міняють, мов рукавички, зовнішньополітичні симпатії та антипатії, вектори яких важко визначити навіть упродовж одного дня, піарні акції антагоністичних таборів, які вмить перелицьовують явище чи подію з чорного на біле і навпаки, – як у "Собачому серці" Булгакова, – "не читайте більшовицьких газет". Однак, головне – не ці дріб'язковості щоденного невлаштованого побуту, бо політика, на жаль, а, може, закономірно, стала неодмінною складовою пересічного обивателя, який бодай трохи замислюється над днем завтрашнім. Головне, – спроба ревізії основоположних засад буття, а відтак – намагання трактувати аудиторію на безмежному терені за зграю невігласів, олігофренів, позбавлених елементарної здатності до аналізу того, що відбувається. Ще свіжі у пам'яті оптимістичні реляції про завершення АТО за два тижні. Тепер же, коли минув ледь не рік, ніхто про них і не згадає. Я не кажу вже про боротьбу з корупцією у прямому ефірі, з якої вийшов якийсь непідвладний здоровому глузду пшик. Я починаю міркувати – ну, не можуть же підставляти схожим чином перших осіб держави їхні радники, політтехнологи, зрештою, правники. А якщо й підставляють, то чому досі комфортно ніжаться на своїх грошовитих посадах? Чому не йдуть на біржу праці? Чи, може, знають надто багато про триб життя своїх патронів, про їхні витівки, так багато, що «всесильні і всемогутні» просто остерігаються викинути їх на вулицю.

Важко збагнути логіку діячів подібного штибу. Корекція моралі схожих осіб сягає небачених і навряд чи дозволених похибок. Та особливо вражає погідливість і смиренність тих, чиїми спинами 2014-го гуляли міліцейські кийки, і у кого цілилися досі нез’ясовані снайпери. Тих, хто небезпідставно вимагав справедливого покарання для псів Януковича. Так, тоді заходилося на революцію, настрій барикад витав у повітрі, журналісти, які щойно позбулися облудливої ілюзії темників, відпрацьовували вчорашні гріхи.

Вони і сьогодні не мовчать, от тільки весь їхній справедливий гнів надто вже ретельно позиціонований з корекцією на смаки власника і грошодавця. Бо після Майданної бурі невирішеним залишилося питання влади в країні. Ви каже, - як? Мовляв, і президентські, і парламентські вибори відбулися. Звісно, відбулися, але чи чується твердо на ногах у цій країні і гарант, і керівник уряду, - висуванець «дивної коаліції? Чи розуміють вони усю аморальність того, що відбувається – псевдореформ, псевдомиру, псевдодемократії, псевдостабільності?

Влада скоригувала власні моральні принципи настільки, що вони ніяк не адаптуються з тими критеріями, які сповідують її виборці. А це неминуче означатиме спочатку ігнорацію та зневагу до відступників і брехунів, а відтак – війну з ними. А на війні як на війні. Тоді запізно говорити про мораль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: polittech.org