Утеча –
завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча
завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут
Якщо чинна влада продовжуватиме «у тому ж дусі», то цілком можливо, що на
місцевих виборах восени в Україну повернеться знайома тенденція, яку зауважили
на зламі політичних смуг Ющенка та Януковича, - тенденція «противсіхів». Частка
громадян, які вирішили самоусунутися від вибору, важливого для країни, тоді зросла.
І, в принципі, досвід інфантильності, як наслідок вміло застосованих
технологій, тоді коштував для країни не тільки втрати перспективи, але й
людських життів.
Мабуть, «противсіхство» було закономірним, оскільки ще донедавна показники
участі у схожих елекційних акціях в країнах Заходу дивували наших
співвітчизників не менше, ніж розкута поведінка мешканців вільного світу кидала
у шок учорашнього совка. У принципі, згадаймо, яким був відсоток активних
виборців під час недавньої президентської кампанії у Польщі.
Але... Є одне „але”, яке таки непокоїть. В Україні проблема не у тих, хто
вирішив проголосувати проти всіх або уникнути голосування шляхом утечі,
проблема у тому, що ці, здебільшого, активні особи ведуться на чиїсь заклики, вбачаючи у них певні
резони, які, як на мене, зовсім позбавлені здорового глузду. Я поважаю рішення
тих, хто складав відозви про „неучасть”, може, й направду, їм болить колишній
вибір, втрата надій, розчарування. Але на кожних виборах ми обираємо майбутнє,
принаймні, обираємо тих, хто презентуватиме нас, хто на час каденції стане не
тільки рупором «маленького українця», але й, у принципі, певною мірою
формуватиме його життєві пріоритети.
Філософія втечі – це, як на мене, все-таки філософія безвідповідальності.
Гадаю, ті, хто проповідував ідею „противсіхів” тоді, 2010-го, і намагається
зробити зі старої технології оновлений рімейк, відтак не матимуть морального
права говорити про владу назагал: вони ж її не обирали. Але знаю з досвіду: так
не буде. Бо саме з їхнього середовища ми найчастіше чутимемо зойки: „А ми казали,
а ми попереджали...”. Так, казали, попереджали, але не діяли.
Ми живемо, на жаль, у світі, сповненому змін. Людські реакції на ці метаморфози
фактично є запорукою або виживання і прогресу, або нидіння і деградації. Принципи
також еволюціонують, варто лише глянути на Америку, яка, власне кажучи, часто
наступає собі ж на горло, аби мати можливість надалі бути домінантою в світі.
Суперрафіновані патріоти, які не могли змиритися із поразкою свого кумира, аж
ніяк не визначають мейнстрим: завтра прийдуть інші кумири, і ті, хто волав про
„зраду”, зраджуватимуть самі. Іншим, і, до слова, собі.
Тут я свідомо уникаю об’єктів вибору. Вердикт
зробить спільнота, продемонструвавши таким чином загальний настрій і ступінь
своєї зрілості. Хай цей вибір буде не до смаку якійсь частині суспільства, але люди
могли сказати про власні уподобання, опустивши у скриньку повноцінний бюлетень.
І спробувати змінити, здавалося б, непоправне, впливаючи на „нелюбу” їм владу
упродовж її каденції.
Але у будь-якому випадку не „втікати”. Бо втеча – завжди комфортна,
особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується
конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут. А ось вибір дає шанс
на боротьбу. Хай мізерний, але шанс.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
