Перші платіжки за комірне та енергоносії шокували українців неадекватністю цін, а перші "тарифні протести" неабияк злякали Зе!владу.
В арсеналі суспільства – випробувані часом "майдани", серед інструментарію влади, яка позиціонує себе "народною", – пронафталінені методи популістів. "Добрий цар" у праведному гніві наказує розібратися "боярам" з цінами на газ, а ті вдаються до найпростіших рішень, відомих ще з часів "недорозвинутого соціалізму" – державного регулювання. Усе списали на пандемію, мовляв, то вимушений крок, бо декларований "кінець епохи бідності" аж ніяк не передбачав смертоносного ковіду.
…Мій
добрий знайомий, відмовившись від злидарської 8-тисячної державної подачки,
закрив свій маленький ресторан, який досі годував не тільки його, а ще кілька
сімей. Відверто каже, що на зароблені заощадження планує придбати якесь
помешкання за кордоном. "Тільки не в цьому дурдомі, подалі від
нього…".
…У
сусідньому супермаркеті пенсіонери все частіше залишають при касі вибрані з
полиць нехитрі продукти – нині ціни не "вчорашні", до того ж явно не корелюються зі замороженими
соціальними виплатами. Те,
на що ще вчора вистачало, нині стає недосяжною розкішшю. Пенсіонерам втікати нікуди…
Водночас,
"слуги" безсоромно розкошують під час чуми. Юзік обдарував дружину
автівкою за сто тисяч доларів, матері нардепів від правлячої партії за останній
рік стали щасливими власниками столичної нерухомості (наприклад, мама
Олександра Дануци придбала на свою пенсію дві квартири за сто тисяч доларів).
"Любіт скорость" не тільки мама одіозного Олександра Дубінського, але
й Сергія Нагорняка. Її вибір припав на "Лексус". А Олександр Горобець
з тих таки "слуг", мабуть, порадив мамі вкластися у мерседес за 150
тисяч "зелених". Люблять і дружин. До прикладу, заступник голови ОПУ
Кирило Тимошенко подарував коханій підкиївський особняк за 10 мільйонів
гривень. Мабуть, викрутив копійку з "Великого крадівництва", бо ж курує
цей
президентський
проєкт.
Отже,
такі різні історії – принизливого зубожіння та шахрайського успіху. Пересічних
громадян і випускників "трускавецької академії", "слуг",
які стали "господарями" у найвищій точці амплітуди маятника
популізму, що
розхитує країну, руйнуючи не тільки її інституції та фундаментальні основи, але
й саме поняття держави, розбещуючи її лідерів, натомість нівелюючи гідність її мешканців.
Але
насправді – це дві несумісні тенденції,
діаметрально протилежні шляхи популістів та їхнього електорату – інфантильних
обивателів, здатних повірити у все, що завгодно, аби лише пролонгувати у власних
мізках мрії про патерналістську державу, "найвидатнішого лідера"
сучасності, яким буцімто не байдужі проблеми кожного конкретного громадянина.
Зеленський та його квартал уміло підігрівають ностальгію за "ковбасою по
2.20", совковими "стандартами якості життя", влаштовуючи час від
часу справжні гойдалки між жорсткими реаліями ринкової економіки і "добрим
царем", який одним порухом пальця вгамовує апетити "олігархів-кровопивць".
Не пояснюючи, однак, що різницю між, до прикладу, відрегульованою державою ціною
на газ витягнуть з кишень платників податків (тобто з убогого, передбачливо
роздерибаненого державного бюджету), щоб покласти її до калиток тих же "ненаситних
акул капіталізму".
Скільки
б не пнувся екс-Голобородько одягати на себе звичні кіношні шати "свого
хлопця", він залишається маріонеткою олігархів. Зеленський – яскравий
зразок так званих "нових правих", особливої породи консерваторів, "вічно
вчорашніх", які, попри відносно молодий вік і завдяки вихованню та звичкам
оточення, загрузли у минулому (конкретніше - в УРСР). Однак для утримання влади
вони послуговуються і лівацькими, і лібертаріанськими, і навіть несосвітенними
конспірологічними ідеологічними конструкціями, уміло користають з новітніх
технологій, можливостей комунікацій, гламурних трендів, спекулюючи на
споживацьких настроях юрби, сіючи ненависть і відторгнення серед фрагментованої
у штучно витворених "бульбашках" спільноти.
Роздрай
серед реально зубожілих явно на руку режимові популістів. Поки унизу гризуть
чергову "кістку" на кшталт "переваг" чи ідіотизму локдауну,
поки уповають на милість "вождя" після оприлюднення астрономічних
тарифів, залаштункові сценаристи без перешкод грабують країну, ревізують
реформи попередників, підрихтовують законодавство під лекала автократії. Бо,
попри відосіки і оптимістичні казки під ялинкою, рейтингозалежний лідер у
теплій інформаційній ванні все ж відчуває пронизливий вітер соціологічних
"метеорологів", які не в силі намалювати йому вище 25 відсотків від
колись майже "всенародної любові". І цілком може передбачити, що коли
шукатимуть винних, то саме йому припаде невдячна роль
"цапа-відбувайла".
У
постколоніальній України пройдисвіти на кшталт Зеленського пнуться заштовхати
суспільство у рамки макабричної парадигми набутої безпорадності. Це – теж
спадок тоталітаризму і пов'язаного з ним комплексу меншовартості. Відома
індійська авторка, лавреатка Букерівської премії Рой
Арундаті у своєму романі "Бог дрібниць" рельєфно окреслила
внутрішній, психологічний дискомфорт креолів, позбавлених "опіки"
вчорашньої метрополії: "…Наш розум заполонила війна. Війна, яку ми і
програли, й виграли. Найприкріша з воєн. Війна, яка бере у полон мрії, і
перекроює їх. Війна, яка змушує нас захоплюватися нашими ж поневолювачами і
зневажати себе… Нам вселили чужі мрії".
"Найприкріша
з воєн" – це, далебі, не війна з вітряками. Це війна з маятником. На
найвищих точках якого, мов на різних полюсах, – обіцянки і реальність, Буковель
і локдаун, сибаритство ненаситних "еліт" і тарифний геноцид,
безсоромна брехня і жорстока правда. Маятник популізму направду здатен змести
високі мрії, однак з таким же успіхом – знищити тих, хто його несамовито
розгойдує, сподіваючись на сумнівний фарт.
Ілюстрація з відкритих джерел
Підписуйтеся на мій Telegram-канал
