Чому Путін таки «вмер»?

Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи

Із 86 відсотків обожнювачів ВВХ, як те твердять офіційні кремлівські соціологи, не знайшлося жодного «мужичка», який би, - після бурі у соціальних мережах, після фантасмагоричних версій, здебільша, «летального» змісту, - вийшов на Красну площу, запросивши однодумців попити чайку. І водночас запитати владу: «Де цар?». Що ж це за симпатики, яким «по барабану» доля свого кумира?

Святослав Шевчук написав колись про те, що «кожна тоталітарна ідеологія, до певної міри, витворює феномен зайвої людини – хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузько корпоративні інтереси». Парадокс, але цілком можливо, що «зайвим» виявився творець системи. Вона вже настільки самодостатня, що не потребує втручання винахідника.

Устоп’ятсоте повертаючись до збитого штампу «Україна – не Росія», наголошу, - саме у цьому найвиразніше виявляється ментальність громадян обох країн. Коли Янукович у Вільнюсі дозволив собі «відтермінувати» підписання угоди з ЄС, на Майдан вийшли тисячі. Коли режим вирішив, що має право розігнати невдоволених силою, - там був мільйон. Та, погодьтеся, вчинок Януковича, - дрібниця, порівняно з тим, що відбувається (відбулося?) у Москві. А «расіянє» мовчать. Їм справді байдуже, хто правитиме державою, що замислили собі Путін/Патрушев/Кадиров/Іванов. Їм якось нецікаво, що трапилося з учорашнім божком, який упродовж півтора десятка літ улещував їхні імперські фантазії.

Тому Путін «умер», незалежно від того, з’явиться він на публіці живим чи світові покажуть його труп. Оце справді «сакральна жертва», позаяк інцидент зі зникненням першої особи держави не спричинив жодної більш-менш притомної рефлексії серед загалу. Користувачі Фейсбука, Твіттера тощо – мізерна крапля, ті, хто бодай якимось чином (хай навіть злорадством) висловив своє зацікавлення. Народ же мовчить, бо «благоденствує»?

Далебі, ні. Нафту не купують, пармезан не завозять, за кордон не пускають. У мізках наших сусідів править колективний Путін, тобто коло осіб, яким «положено» розпоряджатися долями співвітчизників, вирішувати питання війни і миру, життя і смерті, матеріального достатку чи продуктових карточок для посполитих. Росіянин навіть у сні не може собі уявити ситуації, в якій владу не те, що треба, а можна спитати: що ж ви коїте, «товаріщі»? Про те, що «товаріщей» варто контролювати, - це вже геть поза межами розуміння.

...Він, звісно, може вийти на Красну площу, навіть піднятися на трибуну Мавзолею. До прикладу, 18 березня, акурат у річницю злочинної анексії Криму. Може ще раз погріти власне самолюбство оваціями зібраних спеціально для цього спектаклю «антимайдановцев» (де вони зникли, коли пропав їхній «отец»?), може повісити на груди «гоблінів» чергові брязкальця в Георгієвській залі Кремля. Але всі розумітимуть, що промовлятиме до них живий труп, що нагороджуватиме таких же, як і сам, зомбі. Всі знатимуть, що його поведінка – то просто наслідок вмілої маніпуляції тих, хто дозволив йому цю виставу. Що будь-якої миті цей невидимий режисер може тицьнути йому у руку цидулку з однією фразою: «Я ухожу...». І єльцинська драма 1999 року повториться, хоч ніхто і не волатиме на біс... І «ходи пам’яті Путіна не буде» (Станіслав Бєлковскій). Буде наступник, якому тут же намалюють несусвітні рейтинги, всенародну любов і мрію про підняту з колін «родіну». 

І буде Росія, - велетенська загадкова і упокорена земля, населена мешканцями, яким байдуже, де і як минають їхні дні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: besttoday.ru

Ще один розпад СРСР?

Є надія, що війна, як колись колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про наслідки російсько-української війни. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

Доволі оригінальним, – до слова, як завжди, – виявився фінансист Джордж Сорос. Опонуючи президенту США Бараку Обамі та його радникам, Сорос заявив, що конфлікт між двома цивілізаціями, який обрав за лінію зіткнення кордом між двома колишніми найпотужнішими республіками СРСР, – не до порівняння з Великою Депресією 30-х років минулого століття. На його думку, тут годиться паралель з розпадом Радянського Союзу.

Висновки Сороса щодо фактичної бездіяльності нинішнього господаря Білого Дому, а також європейських союзників, вельми песимістичні. Мільярдер каже, що Путін, порушивши світовий устрій, руйнує крихку конструкцію Унії. «Путін спробував відновити Російску імперію як суперника ЄС і досяг цього політичного успіху, хоча в економічному і фінансовому планах ситуація в Росії жахлива, позаяк господарка перебуває не у надто доброму стані... Та це виклик для Європи і Європа мусить знову переглянути свою європейску ідентичність».

Говорити про кінцеву зупинку путінської інвазії ще надто рано. Але порівняння з розпадом СРСР, ужите філантропом, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що війна, як колись колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про «мізерність» глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.

Справді, падіння «залізної завіси», а відтак – «імперії зла», наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість  світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.

Якщо нинішня криза «вагітна» саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки зубожіння чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься  не тільки шляхів виживання. Власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Тут цілком можливі пошуки легкого виходу через запровадження режимів «сильної руки». Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  21region.org