Зрозумійте: то – фірман

Демонізація Путіна на заході – ось одна з причин подиву гідної інфантильності могутніх державців Європи і Америки стосовно його витівок

У Єжи Лєца є чудовий вислів, який можна застосувати до тих, хто через певні обставини, але цілком випадково опинився біля владного керма. Він звучить приблизно так: «Тільки коли він в’їхав на колісниці, всі зрозуміли, що це – фірман».

Учорашня маячня ВВХ про «натівський легіон в Україні» не вартувала б виїденого яйця, оскільки аналізувати слова параноїка тотожно за визначенням уподібнюватися параноїку. Та ж ні, - месидж «вождя», озвучений явно для внутрішнього вжитку, для продуктів путінської пропаганди, якими є, якщо вірити соціологам, понад 80 відсотків російських посполитих, запопадливо взялися коментувати солідні і, здавалося б, адекватні «мужчини». Генсек Північно-Атлантичного Альянсу Йєнс Столтенберг ледь не пошматував на собі сорочку, намагаючись переконати приявних на саміті «Україна – НАТО» журналістів, що путінський пасаж – то нонсенс. Далі пішли у хід звичні слова про «глибоке занепокоєння», перелік воєнної техніки, що в’їхала у зону конфлікту з теренів Росії. Одне слово, жвачка, якою західні військові стратеги вже майже рік згодовують українців і власний переляканий електорат.

Путін сказав те, що сказав. Завтра він ошелешить світ повідомленням про те, що Правий сектор, нафарширований штатівською зброєю, намагався проникнути у святая-святих Росії – його новоогарьовський маєток. І що? Дмитро Ярош зірветься з лікарняного ліжка, аби негайно спростувати цю маячню? Думаю, ні, він просто посміється з фантазій хворого і пристаркуватого блазня, викинувши у фейсбук колаж зі своєю візиткою на подушці Путіна. Чому? Бо всі більш-менш притомні люди в Україні, на відміну від західних, з дозволу сказати, партнерів, давно втямили: Путін – не тільки х…о, «це – фірман».

Демонізація Путіна на заході – ось одна з причин подиву гідної інфантильності могутніх державців Європи і Америки стосовно його витівок. Тисячі яйцеголових і «білих комірців» у сотнях аналітичних і стратегічних центрів проїдають бюджетні кошти, аби ледь не щодня видавати на гора пустопорожні розумування на тему: «на що ще здатен кремлівський самітник». Замість того, аби визнати одну просту річ: ні на що, крім безпідставного шантажу і параноїдальної риторики, якими він намагається притлумити власний страх перед майбутнім.

Дехто із «креативних» російських політтехнологів, як от Станіслав Бєлковскій, намагаються пояснити поведінку Путіна враженим самолюбством. Мовляв, «ніхто його не любить, ніхто його не хоче...».  А він – цей самозакоханий карлик, - волів би, щоб і Обама, і Меркель ледь не щоденно звіряли з ним годинники,  а ще ліпше – консультувалися з приводу тих чи інших рішень. Заради справедливості слід визнати, що так воно й було. До недавнього часу ВВХ тішився увагою і Вашингтона, і особливо – канцлерін. Та все має свої межі. «Коли він в’їхав на колісниці (у нашому випадку – анексував Крим), всі зрозуміли: це – фірман».

Тепер ситуація на хлопський розум виглядає так. Уявімо собі сільського пияка, який набрався до чортиків самогону, взяв дубельтівку і почав систематично палити з двох стволів по сусідській хаті. При цьому не пояснивши бідолашній жертві своїх мотивів і вимагаючи обговорити їх лише з президентом або прем’єром країни. Ясна річ, ніхто з високопосадовців не став би чаювати з ненормальним, місцеві поліцаї або зачекали б, поки у нього закінчаться набої (в ліпшому разі), або (що ймовірніше) пристрелили б його, як шолудивого пса.

Тож наша порада Йену Столтенбергу: пошкодуйте власну сорочку, поміркуйте краще над тим, як швидше скроїти гамівну кошулю для параноїка.

Ігор Гулик. Ілюстрація: forum.comments.ua

Другая Расєя? Не знаю такої...

Московські опозиціонери воліли б повалити Путіна ціною української гекатомби

Із певних пір я припинив поширювати у соцмережах публікації російських так званих «демократичних» ЗМІ. І не тому, що у мені перемогло почуття ненависті до всього, що пов’язане з країною-агресором. Якоїсь миті я зрозумів, що «другой Расіі» не існує, що це – черговий фейк, чергова спроба легковірних українських інтелектуалів видати бажане за дійсне.

Варварський обстріл Маріуполя, точніше, - розголос і реакція світу на цей безпрецедентний трагічний епізод українсько-російської війни, - лише утвердили мене у такому висновку. Ми не зауважили жодного публічного виступу на московських вулицях і площах, жодного навіть натяку на співчуття з середовища «прогресівной абществєнності». На відміну від недавніх подій у Парижі.

Ніхто, звісно, не просить показного жалю чи співпереживань. Але є норми людської пристойності, такту і наміру жити по-людськи. Ці поняття у Росії поховали разом з Андрєєм Сахаровим, Анной Політковской, Васілієм Шукшиним, Валєрієй Новодворской. Справжня російська «фронда» тепер втратила московську прописку – Звягінцев в Америці, Яков Кротов – в УАПЦ. Живі ж «визнані лідери» так званої опозиції – це негідні епігони тих велетнів, у тіні яких їм було комфортно, чиєю присутністю зручно було маскувати власне пристосуванство і власну неміч.

Показовою є прихована трансформація «Эха Москвы». Ікона російської журналістики Вєнєдіктов (слід розуміти – після недвозначних діалогів у кремлівських кабінетах) вправно перевів стрілки нападу на «Шарлі...» з антитерористичної риторики на проблему «свободи преси» у своїй, специфічній інтерпретації. Тепер найпопулярнішим жанром інтернет-ресурсу «Эха…» стали блоги. Причому кількісно превалюють там виступи прокремлівських діячів інтелектуальної ниви або й самих путінських чиновників. Маніпуляція очевидна: з уст начальниці департаменту інформації лунає те, що міг би сказати ВВХ міністру закордонних справ Польщі на тему Аушвіцу; і громадянин Гундяєв (він же – патріарх Кірілл) «во всю іваноскую» пропагує збочену «православну мораль».

Схожі трансформації зауважую і у загальному тлі «продвінутих западніков». Усе частіше й частіше у їхніх виступах лунають натяки на те, що в Україні відбувається «громадянська війна», що, у принципі, Крим украдено, однак... історична справедливість таки взяла гору тощо. А про «господ»-провокаторів на кшталт Ілларіонова, які щоденно кошмарять українців несусвітніми сценаріями поразки, взагалі волію не згадувати.

Розуміючи, що на боці Києва – значні світові потуги, що Росія теж була б ласою до перспективи не випасти із загальносвітового контексту (для того, аби скористатися всіма можливими й неможливими ресурсами), тамтешні «демократи» уміло маскують свою новітню стратегію. Як на мене, то вона проста, як борщ, причому – цілком у московській історичній традиції. І Нємцов, і Ходорковскій, і Навальний (кого ще забув?) воліли б повалити Путіна ціною української гекатомби, втопити його режим в українській крові, а вже відтак – на білому коні в’їхати у Грановиту палату Кремля і помпезно проректи: «І ми орали...». Чим, скажіть, відрізняється цей задум від утіленої Петром І ідеї збудувати нову столицю імперії – неперевершений Санкт-Петербург – на кістках запорожців? Чим, по суті, стратегія «другой Расії» ліпша від путінського розуміння «вєлікай пабєди» виключно російського народу над фашизмом? І коли Гжегож Схетина прозоро натякнув, що це, м’яко кажучи, хибна думка, то у загальному хорі офіційної кремлівської контрпропаганди було чутно й фальцет так званих «другіх расіян».

...Нам, звісно, не звикати до «ста літ самотності» у боротьбі за свободу. Тим пронизливіше ми розуміємо інших, хто, як і ми, вважає цю мету настільки святою, що без сумнівів складає на її вівтар численні жертви. Гадаю, що поки росіяни (не тільки інакодумна еліта, але й загал) не втямлять, що за майбутнє своїх дітей і своєї країни слід боротися і, якщо це потрібно, вмирати, що досить красти чужі перемоги і чужі землі, - «другой Расії» не буде. За замовчуванням.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: adme.ru

P.S. І не переконуйте мене, що ВВХ, мовляв, закатав усіх незгодних у асфальт. Кучма і Янукович теж здавалися всесильними. Чаушеску і Каддафі – й поготів.