У «Лівій опозиції» ходитимуть
ті, хто у найближчому майбутньому не мав би жодних шансів взагалі перебувати на
волі
Якщо в Україні, не
дай, Боже, вибухне громадянська війна, то її мешканці мають добре втямити, що
головними паліями конфлікту стала групка параноїків, яких минулого тижня
витягнув із надійних схованок тупий і гнітючий страх. Гнані цим слизьким і
недобрим відчуттям, якого не здужати поодинці, вони з’їхалися на «явці», аби у
зграї притлумити тваринне тремтіння галасом своїх промов під час проголошення
т.зв. «Лівої опозиції».
Ні Симоненко, ані Вітренко
не взялися б за провідництво цією юрбою, якби не шанс й надалі ходити у
коштовних костюмах. Я не знаю, чи ростуть у парку обіч Верховної Ради осики,
але цим двом персонажам краще було б пошукати бодай одну з них, гожу для
богоугодної справи. Адже яких тільки кульбітів не містить шлях цих двох, яких
тільки іудиних поцілунків не роздаровували вони одне одному у минулому.
Я
думаю, що у «Лівій опозиції» ходитимуть ті, хто у найближчому майбутньому не мав
би жодних шансів взагалі перебувати на волі. Не тільки комуністи, – їхня доля
вже вирішена хитромудрістю Симоненка, – але й «прогресисти». Вони перебрали
край, невиправдано високо оцінюючи власні можливості і власну значущість, вони відверто
роздмухували вогнище сепаратизму та війни, намагаючись порятувати човна, у
якому їм так комфортно розсікалися хвилі житейського моря... Ви тільки уважно прочитайте «звернення» до російських
«таваріщєй», з яким Симоненко виступив напередодні 1 травня, тільки
проаналізуйте самооцінку цієї істерички: «Пропоную об’єднати зусилля і
провести заходи 1 травня у нас в Києві... Прийшов час об’єднаними силами наших партій ініціювати масштабні спільні акції, які б додали
нового дихання світовому комрухові».
В Україні все «най…»
– і вибори найдемократичніші, і зрадники – найвитонченіші, параноїки –
найпараноїдальніші.
Вони навіть не
уявляли собі, що хтось, окрім них, може вершити їхні долі, що хтось може
скористатися своїм конституційним правом і вимагати суду над комунізмом, що в
Україні таки з’явиться закон про декомунізацію, що, зрештою, виборці також
можуть сказати своє слово. Ні, в уяві Симоненка і його екзальтованих колег
таких жахів навіть не малювалося.
Я, правда, іноді
шкодую, що до нинішнього парламенту не потрапила Наталія Вітренко. Вона,
принаймні, робила свою справу «професійно», зі знанням і вмінням. Врешті-решт її
присутність вже дощенту скомпрометувала б ідею «парламентаризму», – так гучно
називають в Україні рудимент «совєтів». Можливо, нинішня повна неспроможність,
продажність, корумпованість ВР підштовхне політиків до пошуку нових форм
народного представництва у владі, поклавши край щокаденційному підфарбовуванню
комуністичного фасаду законотворчого органу.
Мені невідомо,
скільки ще випробовуватимуть депутати терпець своїх виборців. Як на мене, все
залежатиме лише від них, – тих, хто засідає у сесійній залі. Недуга, яка
зібрала «лівих», має здатність прогресувати. Наразі вони кумедно погрожують «хунті»
можливістю реваншу. Утім, з часом, вони почнуть гризти горлянки одне одному,
запідозривши, – і цілком логічно, – свого сусіда у зраді, подвійній грі та
інших негідних, з погляду інтересів «лівих», речах. Так блок Симоненка з
Вітренко перетвориться у божевільню і тоді справді знадобиться допомога суду,
аби дати його мешканцям лад.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: hvilya.com