Міркую, що
втямити різницю між тим, з чого ми вийшли на Майдан, і тим, що є зараз, ми мали
час. Тепер важливо розібратися у тому, що не змінилося і що потребує докорінних
змін. І, як на мене, найшокуючішим залишилося досі очевидне непорозуміння між
владою і нами
Якось довелося гаяти час у провінційному шинку з претензійною назвою
"Едем". Зовні, та й зрештою, всередині, – все, як у людей: новітні
будівельні матеріали і модні інтер'єри. Але обслуга і кава, – як у призабуті
совєтські часи, коли на шинквасах схожих закладів сором'язливо плавали тушковані
у помідоровому соусі кільки серед паперових квітів, а мухи на столах допивали
розлитий шмурдяк…
Чи не здається вам, шановний читачу, що інтер'єри нашого з вами повсякдення
схожі на оту містечкову забігайлівку, у якій поруч з модерновими лаштунками
ховається (а що гірше, – вилазить з усіх закутків!) тупе совкове минуле з усіма
його "привабами"? І не
важливо, – столиця це чи районовий загумінок, – іноді цивілізований зовні Київ
являє регіонам такі зразки свавілля, що сільські фільозофи резонно асоціюють
його з хрущовською хвилею рагулізму.
Живемо як живемо, – час од часу проклинаючи владу, яку самі ж хвацько
обирали, час од часу згадуючи закон, який самі ж порушуємо на догоду хвилевим
інтересам, час од часу сподіваючись на краще, поза тим звикаючи до гіршого. І
химерний Стівен Кінґ звучить, як молитва: "Господи, дай мені спокій духу
прийняти речі такими, як вони є, якщо я не зможу змиритися з ними, то дай
мужності, щоб змінити те, що можу змінити, і мудрості, аби втямити
різницю".
Міркую, що втямити різницю між тим, з чого ми вийшли на Майдан, і тим, що є
зараз, ми мали час. Тепер важливо розібратися у тому, що не змінилося і що
потребує докорінних змін. І, як на мене, найшокуючішим залишилося досі очевидне
непорозуміння між владою і нами.
Можна списати все на історичну традицію нелюбові українців до всіх режимів,
позаяк донедавна усі владні інституції сприймалися за чужинські, а, отже,
ворожі. Можна бавитися у бісер, порівнюючи передвиборчі обіцянки тих чи інших
осіб, середовищ, і реальний вакуум, коли йдеться про їх виконання. Можна
нігілістично твердити, що українцям взагалі невластива традиція законництва
через свою скіфсько-азійську генеалогію.
Втім – все це намагання втекти у софістику і демагогію, пропонуючи
спільноті шлях до глухого кута. Насправді у контексті здебільшого досконалих
законів і, як подейкують, найдемократичнішої Конституції (за винятком останніх
змін), у нас відсутній суспільний пакт про пошанівок і безумовне виконання цих
законів. І це, гадаю, чистить поле не
тільки для банальної зневаги до права, але й для застосування різноманітних
технологій з метою позірного дотримання закону, по суті ж його ігнорації.
Кожна з таких технологій – відверто кажучи, ошуканство, скільки б мені не
твердили про потребу узгоджувати життя з параграфами. Хай я буду двічі
формалістом і буквоїдом, але, звиняйте, люди, які пишуть закони, себто
займаються таким узгодженням, передбачають не лише особисте солодке відчуття
виконаного обов'язку, а й те, що їх, ці закони, хтось буде виконувати. Закон є
однозначним в усіх демократичних ситуаціях, технологія ж навпаки, дозволяє собі
оперувати псевдопоняттями "зважаючи на обставини", "враховуючи
інтереси", "задля загального добра", якщо треба, то вже
призабуте "йдучи назустріч…".
…Враження від відвідин вже міського бару, де заповзялися боротися з
курінням. Зробили просто, дешево і сердито: на кожному другому столику
написали: "Курити заборонено". І квит. Поруч, за кожним першим, –
будь ласка. Все – у рамках. Технологія називається.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй
Мєрінов
