Вічна
потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність
думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім,
зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній
програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму
Коли Василь Стус у «Таборових зошитах» писав про відсутність в Україні
«патріотичної гравітації», то, мабуть, через те, що у далекому карцері ця
гравітація йому відчувалася особливо пронизливо. Але покладімо тепер на одну шальку терезів Стусове «інтелігенція не чує жодного обов’язку
перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя», на іншу ж – обов’язок самого народу перед своїми «розумними синами», і
зрозуміємо, що не завжди і не всюди переважатиме народ.
Не тішить аж ніяк, що, рапортуючи про інтелектуальний поступ нації, влада
оперує астрономічними цифрами зростання кількості вступників у виші. Освіта не
тільки нівелюється як суспільне явище, як статусна ознака еліти, її доступність
і відносна дешевизна (погодьмося, купити диплом, якщо дуже того запрагнути, не
складе особливого труду і непідйомних затрат) руйнують ще один системотворчий міф
української ментальності – глибокий пошанівок до мудрості, певну дистанцію між
сіромою та «вивченими», глибоку повагу до середовища, з якого вийшов той чи
інший знаний фахівець.
У світі інформаційних технологій і миттєвих комунікацій, мабуть, не варто
брати за взірець приклади давні, архаїчні. Однак, будьмо, відвертими – раніше
сільська околиця пишалася тим, що чийсь син чи донька поїхали до міста, здобули
там фах лікаря або учителя. Певна річ, –
і заздрила батькам, що зуміли виховати «злоту дитину». Сьогодні ж стосунки
принципово змінилися: зерно освіти засівається не сумлінням та виховними
традиціями сім’ї, а, здебільшого, умінням батьків заробляти гроші для того, аби
їхнє чадо пролізло до інституту. Як заробляються ці гроші – не важливо, тільки б
у належних кількостях.
З іншого боку, характерна, зазвичай, для маргіналів зневага до
«очкариків»-інтелігентів, загострена брутальністю комчиновництва, «смаковими»
правками партійних ідеологів, виробили у середовищі цього «прошарку» нетипову
для ліберально налаштованих інтелектуалів гнучкість хребта, автозневагу до
власних занять, що аж ніяк не можуть бути певним джерелом для прожитку. Вічна
потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність
думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім,
зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній
програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму.
«Добро» таким чином знаходить утілення в порозумінні і згоді з державою, бо
конформувати з сусідом – приниження для справжнього «інтелігента», з ним треба
обов’язково конфліктувати, відстоюючи власні принципи і територіальну недоторканість. І те ж «добро» водночас полягає у солідарності з сусідом
на приватному грунті ворожості до держави та всього, що її втілює. «У словнику моральності та політики, – пише П’єр Манан, – яким ще
сьогодні користуємося ми, право
займає місце добра. Позитивний
наголос, акцент морального схвалення, який представники язичницького античного
світу та перші християни ставили на слові «добро», сучасники… переносять на право, право індивідуума. Це мова і «ціна» лібералізму».
Мабуть, після Стуса проблема все ж – не у відсутності «патріотичної
гравітації», а у тому, що ця гравітація набула множинності центрів. Чи можна
вимагати одностайності від суспільства, «у якому нема нічого спільного і разом з тим надто
багато свого» (Жан Бодріяр).
Право індивіда обирати собі точку обертання, фокус інтересів і зону
зацікавлень, право кожного – оцінювати вчинки своїх співгромадян через власну
призму бачення і за допомогою власних світоглядних орієнтирів. Ось чому маємо
ситуацію, коли біблійне «не судіть» набуває ледь не прикладного звучання: осуд
з наших уст миттєво знаходить мільйон симпатиків і мільйон опонентів, і серед
какофонії цього вселенського диспуту дуже важко вловити його сенси, тим паче –
рацію.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел
Кучинскі
