Я далекий від думки, що десь у світі є ідеальний народ, кожен представник
якого може бути еталоном шляхетності, чеснот і взагалі, – «правильності». Але
мені здається, що питома вага негідників має регулюватися, зокрема,
небайжужістю громадян, яким все ж розходиться на тому, серед кого живуть
Мило,
вочевидь, було слухати, як напівзабутий тепер Євген Червоненко з трибуни чергового
з’їзду власної партії казав, що її головною ідеологією була «психологія гендлярів». Думаю, що після такої оцінки всім тодішнім партіям варто було б саморозпуститися. Принаймні, партійні
провідники мали б зробити це першими. Бо усі вони – лише публічні інструменти
«меценатів», без яких жоден партійний проект в Україні не проіснував би навіть
до найближчих виборів. Не сталося…
Я не знаю виходу з глухого кута, у якому опинилася наша
державність унаслідок гендлярського підходу до абсолютно усіх справ. Я не
переконаний, що навіть народ – яко джерело влади, гідний високої місії суверена.
Ось приклад. Власник садиби на Полтавщині, біля оселі
якого трапилася з'ява нерукотворного лику Матері Божої, прикишенькував усі
пожертви численних прочан і виклав на інтернет-аукціон лот «Маєток із деревом,
на якому явилася Марія» за 400 тис. у.о. Про це недавно повідомив телеканал
ICTV. Запитую себе і вас, шановні: чи може людина з такими моральними засадами
стати учасником державотворчого процесу? Запитую, і одразу ж ловлю себе на
думці, що, у принципі, цей хлоп зі села, власне, скопіював стиль поведінки
владоможців, – від сільського голови до київського урядника. Маючи перед своїми
ясними очима приклади успішності ошустів, брехунів, злодіїв, хапуг, вимагачів,
він просто-таки переконаний, що чинити схоже, – лише собі на користь.
Я далекий від думки, що десь у світі є ідеальний народ,
кожен представник якого може бути еталоном шляхетності, чеснот і взагалі, –
«правильності». Але мені здається, що питома вага негідників має регулюватися,
зокрема, небайжужістю громадян, яким все ж розходиться на тому, серед кого
живуть. А ще мені здається, що здорова спільнота, перш ніж засновувати державу,
має визначитися із вартостями, вищими за матеріальні статки.
Мені заперечать: мовляв, з цим у нас все добре, українці
– серед найрелігійніших націй Європи. Та гріш ціна вірі, коли нею користають
для збагачення і вивищення. Гріш ціна вірянам, які учора розганяли по селах
вертепи, а нині офірують на храм вкрадені в народу гроші, спонукаючи священиків
поминати їх при кожній службі…
Тому й вихід з пустелі, у яку потрапив вічно бездержавний,
упосліджений чужинцями народ, отримавши шанс мати «свою хату» і «свою волю»,
вбачається проблематичним. Не тому, що маємо поганих провідників. А тому, що
дозволяємо таким, як вони, взагалі правити нами.
Шарль де Голь мав рацію, коли заявив, що «політика –
надто серйозна справа, аби нею займалися лише політики».
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел
Кучинскі
