Дві опозиції

Усі говорять про зміни, але всі здатні лише гуртуватися довкола лідерів і розмахувати п’ястуками, стрясаючи лише повітря

Українська політична мапа усе більше стає схожою до пістрявої ковдри – „партія влади” і жалюгідні уламки мозаїчного пано її переконаних супротивників. Тому у коаліції прокльовується своя опозиція. Так, аби не нудно було...

Причому, і серед кермувальників, і серед тих, хто опинився на узбіччі процесу, триває перманентне змагання за звання найвпливовішого і найефективнішого. Правда, якщо у правлячій політсилі, здебільшого, б’ються за близькість до фінансових потоків та посад, що автоматично означає й наближеність до ресурсу, то серед «опозиціонерів» і, скажемо так, «коаліційних незгодних», спостерігаємо чублення на всі фронти, – аби всі боялись, щоб не насміхались.

Крайні радикали, до прикладу, партія Ляшка, вбачають в опозиційній катавасії позитивний сенс: мовляв, вона допоможе українцям сепарувати олігархів при владі і поза нею, і справжніх реформаторів (ясна річ, Олег Валерійович і К вважають такими себе і тільки). Але якби ж то поле боротьби замикалося на змагові поміркованих і „навіжених”. Проблема у тому, що й серед євростурбованих і «цивілізованих» також не окреслюється компромісу. Березюк взяв за моду менторський тон, а фракція Тимошенко повернулася до комфортного для лідерки стилю – тотального популізму.

Одне слово, маємо різнобарвну палітру поглядів, яка, однак, не зблискує креативом. Усі говорять про зміни, але всі – розгублені й дезорієнтовані – здатні лише гуртуватися довкола лідерів і розмахувати п’ястуками, стрясаючи лише повітря і аж ніяк – ще не сформовані підмурки нового режиму.

Колись Володимир Яворівський із розпачем запитував: „Що трапилося з тобою, Україно?”, та, мабуть, зараз ніхто не здатен сформулювати, що саме трапилося... Спробував ото днями Луценко накидати якийсь ескіз з портретами партнерів по коаліції, але вийшло не надто переконливо й без прізвищ. Тобто – процес іде, але ще не сягнув свого апогею.

А назагал вчорашні майданні «лідери», виявляється, воювали не за неньку, а за себе у ній, і їхні викрутаси-компроміси лише змарнували шанс на оновлення, незворотні реформи, лише зневірили спільноту у всьому та вся. Переможці не змогли б об’єднатися перед зростаючою загрозою Третього Майдану. Вони свято переконані, що його не буде? «Все здається неможливим до того моменту, поки це не стається», - казав Нельсон Мандела.

Вони відчувають себе безкарними, позаяк для багатьох із них гарантом затишку є парасолька власної фракції і лояльність до неї. Але гарантом чого – незалежності чи посад, привілеїв та зиску? Либонь, таки останніх двох речей.

Мабуть, доведеться втретє починати все спочатку. Але якщо на початку 90-х українцям бодай світила провідна зоря утвердження незалежності, примарна надія опинитися в колі європейських народів, то зараз, особливо після Риги здається, не варто навіть заікатися про схожі речі у „пристойному товаристві”, – у ліпшому випадку, тебе висміють, як невиправного фантазера, у гіршому – вилають, як провокатора. Причому, навіть серед особливої касти провладних «опозиціонерів». Бо у кожного із них – свій шлях, свої входи до державних кабінетів, у яких ще трохи і писатимуть сценарії для антидержавних мітингів, аби потім трубити на весь світ про деструктив „політиканів”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org  

Без месії

Суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має тих, хто б ці орієнтири озвучував, утверджував

Те, що росіяни обожнюють Сталіна, -- не що інше, як яскрава ілюстрація висновку їхнього ж священика та філософа Якова Кротова: „Росія – у всякому випадку, у часи Черчілля і навіть досі, -- є самообманом, загорнутим у брехню і запакованим і обман”.

Рівно ж, зрештою, як і Україна, та частина нашої «еліти», яка, попри історичний досвід та ментальні образи, намагається бездумно калькувати сусідський досвід поводження з власним народом. Згадаймо, хто стояв за лаштунками розпіареного телевізійного проекту „Великі українці”, і яким моральним розчаруванням обернулися для мільйонів „голосувальників” брудненькі подробиці цієї гри.

Але звертає на себе увагу не стільки звичка спільноти потрапляти на пропагандистські гачки з дешевою наживкою, скільки намагання режисерів масштабних маніпуляцій дезорієтувати публіку у нинішньому контексті її побуту. Тобто, зважте, -- бадання того, що маємо зараз, чи того, що чекає у нас у найближчій перспективі, мало кого обходять. А якщо хтось і переймається цим, пробуючи зробити зріз громадської опінії, то ризикує бути залученим до лав „продажних соціологів”.

Що ж, -- суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має тих, хто б ці орієнтири озвучував, утверджував. Це стосується не тільки вчорашніх кумирів, різношерстної тусовки Ющенком починаючи, через Юлю, аж до «сотника Парасюка». Запитайте мешканців Сходу чи Півдня, чи вірять вони з таким же, як раніше, ентузіазмом, у „імпортних” технократів, економічних візіонерів, хай поважних, як до прикладу, Міхо Саакашвілі, та все ж далеко не одеських аборигенів? Чи дадуть собі раду ці рекрутовані поліпатриди з українським бардаком? Відповідь буде, либонь, неоднозначною... І тих, і інших дискредитовано не руками чи мізками політичних опонентів, хоча і їхні зусилля також не пропали даремно, а невмінням, небажанням обраної українцями влади прислухатися і зрозуміти виклики часу, нехіттю дотримувати слова, зацикленістю на власному іміджі та власному збагаченні. Власне, ми опинилися на межі, за якою вже не спрацьовує навіть феномент „парадоксальної довіри”. За Бодріяром, „парадоксальна довіра – це довіра, яку викликає хтось завдяки поразці чи відсутності чеснот”. Поразки чи відсутність чеснот учорашніх кумирів тепер є приводом для гніву, у кращому разі, -- злостивих анекдотів. Тим паче, що, як зауважив хтось з великих, „нема підлішого часу, ніж час недороблених героїв”.

Утім, розчарування, відчай та апатія – це лише ціна, яку платить спільнота за школу поступу. Однак, поміркуймо, чи не перетворилися ми у марнотратників, адже знано, хто платить двічі.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: vashdom.ru