Суспільство втягують в затяжну і галасливу дискусію про скасування/нескасування депутатської недоторканності
Ніхто не боронить нашим політикам розважатися атракційними фантазіями.
Йдеться лише про к.к.д їхньої уяви, і про пустку, яка осідає у мізках
пересічних громадян після чергових гучних провалів і фактичної безкарності
обіцяльників. На своє виправдання у них завжди є чимало аргументів, але, якщо
цих фантазерів припирають до стіни, вони послуговуються дуже зручним прийомом,
який знаходимо у автора „Людської комедії” Бальзака: „Ми маємо свій касаційний
суд – це майбутнє”. Іншими словами, історія нас виправдає, але чи дізнаються
учасники „процесу” про її вердикт – то як випаде кожному.
Українське поспільство знову розважається разом зі своїми провідниками. З
огляду на певну умовність останнього електорального акту, останні не надто
переймаються тим, що подати для перегодованого політикою виборця. Старий товар
у новій обгортці, – це все, їжте і не вдавіться. Я не кажу про нафталін чи
визначення стратегічного курсу. Маю на увазі цілком прості речі, які в цивілізованому
світі розглядають за першочергові, без яких не можливо уявити собі державу.
Але… Суспільство ні сіло ні впало утягують в затяжну і галасливу дискусію
про скасування/нескасування депутатської недоторканності. Тепер уже на рівні Венеціанської
комісії та Конституційного суду. Але, по-перше, даруйте, в демократичному
устрої нової України не сумнівається ніхто, отже, формат, обраний 1991 року,
природно передбачає цілковиту і безвиїмокову рівність усіх перед законом.
Дотримуймось елементарних стандартів демократії, – і не треба пережовувати банал,
не треба тиражувати його, розмазувати біл-бордами чи газетними шпальтами. Я
переконаний, що після цього шоу мильних бульбашок, навіть якщо рішення про
скасування депутатського імунітету буде ухвалено, його обставлять таким
парканом недомовок, гримас і натяків на об’єктивні обставини, що крізь нього не
продереться жоден сумлінний прокурор, а тим паче громадський правдолюбець. А, по-друге, незаангажованість КС, проти семи
членів якого висунуті звинувачення у справі про узурпацію влади Януковичем,
викликає, м’яко кажучи, сумнів.
Правда, я не цілком згоден з думкою, яка останнім часом мусується серед
певних політичних тусовок, зокрема «Самопомочі», що ліквідація недоторканності
цілковито зруйнує український парламентаризм. Він уже зруйнований дощенту втіленими
у життя експериментами, зокрема, системою, збудованої на партіях-проектах,
партіях-„дахах”, партіях-кланах. Якщо ми декларуємо, що демократія передбачає
рівність громадян у виборі і рівне право бути обраними, то спробуймо запитати
себе, чи може „безпартійна галушка” стати фігурантом поважного списку, не маючи
для цього ні зв’язків, ні, зрештою,
зайвих мільйонів? Тепер нам натякають на повернення „мажоритарки” на рівень вже зовсім місцевих
виборів (до сільських та районних рад). Натякають, не більше. Навіть якщо
уявити, що цей давній проект стане реальністю, то діяльність місцевих рад в
середовищі поділеної партіями напередодні господарки не під силу уяві
найгеніальнішого фантаста. Чим вони керуватимуть, на що впливатимуть? Зрештою,
де візьмуть гроші? В коаліційного уряду, сформованого, як не крути, за
партійними квотами, який, за нинішньої бюджетної системи, обдиратиме їх, як
липку?
Ігор Гулик.
Ілюстрація: nnm.me
