З різних льорнетів

Не варто, мабуть, настільки фальшувати дійсність, - як ото взяли собі за моду в Україні, - щоб рівень спотворень шокував політиків, які бачили, здається, усе

Заява Муженка про те, що український Генштаб не має прямих доказів участі регулярних російських військ у конфлікті на Сході України, не вартує виїденого яйця. Дарма патріотично налаштовані юзери кілька днів тому вправлялися у стилістиці, аби зганьбити короткозорого генерал-полковника. Бо буквально учора СММ ОБСЄ, яку українці не менш аргументовано і активно підозрювали в заангажованості на користь агресора, одним меседжем, доповненим відеоматеріалами, довела, що Віктор Миколайович зирить на театр воєнних дій крізь бінокль, обернений навспак.

То, звісно, непорядок, коли вітчизняні лампасники вживають категорично іншу оптику, ніж їхні західні партнери. Залишається лише припускати мотивації, які спонукають начгенштабу та його високопосадових підлеглих до подиву гідної риторики. Мотивації направду цікаві, особливо у контесті ухваленої парламентом постанови про визнання Росії агресором і полум’яного заклику до світової спільноти повторити цей, - хай навіть символічний, - крок. Хто з поважних політиків Заходу повірить українським нардепам, більшість з яких мають дуже розмиті уявлення про роди і види військ, коли кадровий генерал з академічним, мабуть, дипломом стратега каже, що упритул не бачить ворога?

Можливо, генерала біс попутав після активної циркуляції чуток про його усунення з посади. Можливо, кар’єрні ревнощі до реабілітованого Воробйова взяли гору над здоровим глуздом і ясним баченням. Бо коли навіть російські джерела повідомляють про передислокацію на Донбас цілком боєздатних і оснащених підрозділів російської армії, розповідати про «участь окремих військових» якось некоректно... Але хто б у Генштабі опускався до вивчення агентурних джерел?

Схожі непорозуміння трапляються і з легкої  руки РНБО. Кілька днів тому парламентське джерело пояснило усьому посполитому люду відсутність пункту про ратифікацію Римського статуту у порядку денному позачергового засідання Верховної Ради. Мовляв, діяли за рекомендаціями контори Турчинова, аби «не повторити грузинських помилок». Мовляв, росіяни заповзялися шукати докази злочинних дій українського війська і добровольців, то щоб не провокувати їх на симетричну відповідь (звернення до Гааги), нам ліпше зачаїтися в кущах і не рипатися.

Натомість прем’єр Яценюк (партайгенносе «кривавого пастора») наполягає на тому, що Москву слід «холоднокровно» привести до Міжнародного трибуналу. А буквально вчора у висновках Ради міністрів ЄС особливим рядком прозвучала порада Києву прискорити ратифікацію Римського статуту. "Рада закликає українську владу оперативно вживати належні правові заходи, що дозволяють Міжнародному кримінальному суду розглядати ймовірні злочини проти людяності, скоєні на території України у 2014-2015 роках"

Знову феномен різнокаліберної оптики чи просто небажання роздратувати Путіна & C? А, може, надія на шанс залаштункових торгів з агресором, за спинами міжнародних симпатиків України? Не кажучи вже про спини наших бійців, повернутих обличчями до тих, з ким влада лицемірно зберігає можливість порозуміння.

Останнім часом офіційний Київ отримав чимало дзвіночків від тих, хто на Заході направду переймається українською проблемою. Може, це звучить дещо перебільшено, бо насправді наші доброзичливці дбають, між іншим, і про свою безпеку. Йдеться про легковажну вайлуватість влади, яка чомусь вирішила, що може собі дозволити пінг-понг у запровадженні санкцій проти нападника вже тоді, коли це зробити далекі і близькі союзники. Йдеться і про розгнівану міну на обличчі деяких наших, з дозволу сказати, «яструбів», які вимагають відповідальності від підприємств ВПК за невиконання державних замовлень. Еге ж, не минуло й року від початку війни... Зрештою, мова і про показне (інакше й не скажеш) обурення певних політиків і чиновників скандальним виступом Льовочкіної на сесії ПАРЄ. Так ніби закон про люстрацію писався не в Україні, і дехто, остерігаючись, аби він не перекреслив їхніх чудових кар’єр, вилучив з переліку ймовірних люстрованих виборні посади...

Я розумію, на Заході – теж не ангели, там теж вміло маніпулюють демократичними стандартами і вдаються до подвійної логіки. Однак не варто, мабуть, настільки фальшувати дійсність, - як ото взяли собі за моду в Україні, - щоб рівень спотворень шокував політиків, які бачили, здається, усе. Може, варто таки уніфікувати лінзи в льорнетах, аби бачити ситуацію такою, якою вона є? І не дурити себе й інших...

Ігор Гулик. Ілюстрація: asn-news.ru

Безвихідь Росії

Наївно було б уважати, що варто організувати у Москві свій «майдан», прогнати чинного «царя» з кремлівських палат, і на теренах ерефії розпочнеться розвій демократії

Російською заголовок звучав би яскравіше: «безисходность». Попри те, що Лєц любив стверджувати, мовляв, все минає, навіть найдовша змія, сусідська трагедія, далебі, не завершиться відходом Путіна від влади. Ні природним, ні насильницьким. Наївно було б уважати, що варто організувати у Москві свій «майдан», прогнати чинного «царя» з кремлівських палат, і на теренах ерефії розпочнеться розвій демократії.

По-перше, Росія, як ніхто інший з пострадянських «суб’єктів», мала шанс на схожий сценарій. Після горбачовської відлиги, а особливо після відвертого антикомунізму Єльцина в країну вбухано стільки «зелених» трильйонів, - від розмаїтих фондів, ласих на природні ресурси інвесторів тощо, що не снилися й рецесійній Греції. Годі говорити, що і сама Росія на повну користала з майже монопольного статусу постачальника енергоносіїв у Європу. Тепер питання – невже північніше Хутора Михайлівського ми маємо аналог Арабських Еміратів? Еге ж... Зате у Росії, мов на дріжджах, зріс паразитичний клас дармоїдів, який і своїми статками, і головне – перспективами, - завдячує саме Путіну. Ці люди без особливих на те причин ніколи не «здадуть» вождя, а якщо навіть їм залиють сала за шкіру розмаїті закордонні санкції, статус невиїзних, відсутність на столах пармезану, і вони таки зважаться на палацовий переворот, то це аж ніяк не означатиме кардинального зигзагу російської геополітики. Наступник Путіна, посаджений на трон усмановими, тімченкамі, вексельбергами, потаніними та іже з ними, змушений буде правити за випробуваними лекалами ВВХ.

По-друге, не забуваймо, хто, яка структура, виплекала чинного президента ерефії. Спрут КГБ, маючи найвищого покровителя, за 15 років правління Путіна тільки удосконалив здатність до репродукції обрубаних раніше щупалець. Можливо, за кордоном іноді вже надто демонізують сучасний потенціал внуків Дзержінскаго, однак у самій Росії вони направду можуть насолоджуватися повнотою влади. Однією з перших путінських «реформ», не забудьмо, була ліквідація інституту виборних губернаторів, і на посади того ж таки Нємцова й інших «птєнцов» з гнізда Єльцина ринули справжні «генерал»-губернатори. З резерву КГБ.

Третій момент – історичний. ВВХ дуже добре, мов у шаховій партії, розрахував ціль свого тривалого царювання. Рокіровка з Мєдвєдєвим, зміни до Конституції, - і ось вам півтора десятиліття на олімпі. Ось вам і «діти Путіна», про яких чудово написав недавно опозиційний публіцист Алєксандр Мінкін. Йдеться про те, що по сусідству з Україною виросло ціле покоління, яке й не знало інших правителів, окрім ВВХ. Покоління, якому повсюдно, - у дитсадку, школі, в університеті, на службі, а головно – в родинах, - закладали у мізки думку про месію на троні. Молоді люди, - високоосвічені, «продвінутиє», більш чи менш успішні, - вони, тим не менш, завдячують таким статусом не власним зусиллям, а мудрості і непохитності царя. Того, що звично вітає «расєян» з кожним новим роком, без обличчя якого годі уявити собі телевізійні новини, чиї цитати (хай брутальні і часто безглузді) стали фольклором, чих портрети позирають з етикеток улюбленого російського напою. Цей чинник є чи не найнадійнішим фіксатором путінських ідей. Бо, до прикладу, «совок», про який ми всі говоримо іноді з невиправданою зверхністю, досі сидить на периферії мізків навіть тих, хто реально – через свій вік, - не міг відчути радянських реалій на власній шкірі.

І четвертий аспект – приватний. Закордонні експерти навіть не сперечаються, коли йдеться про особисті статки Путіна. Ясна річ, він - неофіційний король мультимільярдерів. Майже не підлягає сумніву, що у кожній потужній російській компанії певна частка – через афільовані структури – підконтрольна президентові. Хтось мусить це успадкувати, бо навряд чи підстаркуватий правитель забере свої багатства у могилу. Тому цілком прогнозованими виявилися результати журналістського розслідування, про які буквально вчора розповів Олег Кашин. Він знайшов доньку Путіна і спробував довести її причетність до нової грандіозної «пральні» грошей на кшталт сумнозвісного «Сколково». Чим не варіант наступниці? Причому, з властивою ВВХ манічкою величі. Єкатєріна, як у Пєтра Вєлікаго...

Путінізм, таким чином, ще довго блукатиме безкрайніми просторами Росії, - її фатум, її безвихідь (бєзісходность), її ментальна агресія і віроломство. Найтрагічніше, - нам жити з таким сусідом. Хіба нове «Сколково» - «Іннопрактіка» Єкатєріни – всерйоз візьметься за колонізацію МісяцяJ

Ігор Гулик. Ілюстрація: joyreactor.cc    

Парад ідіотів

Що ж «наконец построїлі в Расєї»? Там зведено «1984»

Реакція російської, з дозволу сказати, «еліти» на свіжі новини з ПАРЄ, Києва, Брюсселя, Вашингтона, Берліна etc., дає підстави уважати, що пацієнт перебуває у найпіковішій стадії загострення недуги. Ну, скажіть, ви можете собі уявити спікера будь-якого парламенту, у будь-якій, навіть найзагумінковішій країні світу, який, на кшталт Сєргєя Наришкіна, закликає колег проголосувати за резолюцію про… бундесівську анексію НДР 1990 року? Або, кількома тижнями раніше, - той же Наришкін істерично пропагував резолюцію Госдуми про засудження анексії Криму… Україною.

У цивілізованому товаристві схожі нісенітниці не беруть до уваги, а надто ревних переписувачів історії (як у випадку із запереченням Голокосту) називають ревізіоністами. Та коли людина свідомо починає ревізію істин на кшталт «2х2=4», то це, погодьтеся, якесь збоченство.

Я поділяю підхід Прохаська в його інтерв’ю на cultprostir. Тарас, зокрема, наполягає, що «долання егоцентризму – намагання пояснити самому собі: так, світ я сприймаю тільки через себе – інакше світу нема, але я у світі не один, і світ не заради мене». Але, схоже, Наришкін з Ко думають кардинально по-іншому. Усвідомлюю, росіяни не знають про Прохаська, але чомусь переконаний, що більшість з них бодай краєм вуха чули про Рейгана Горбачова і Меркель. Перший звернувся до другого із полум’яним закликом («Пане Горбачов, відкрийте ці ворота! Пане Горбачов, зруйнуйте цю стіну!»), а чинна канцлерін була серед натовпу, який «брав» німецьку бастилію зі східного боку. Сам Горбі, попри свою пропутінську позицію, учора теж не витримав такого ґвалту над історією, назвавши ініціативу Наришкіна «маразмом». Коли про маразм говорить старий маразматик, то, значить, знає, що каже…

У листопаді минулого року минуло чверть століття з тих подій. 5 лютого 2015-го спливе 61-й рік по ухваленню президією ВР РРСФР рішення про передачу Криму Українській РСР. Невже з часом росіяни, усупереч представникам інших народів і законам еволюції, не набувають позитивного досвіду, навпаки – деградують? Невже наришкіни, жіріновскі (про Путіна – мова осібна) визначають мейнстрим сусідської еволюції у ХХІ столітті?

Питання, далебі, не риторичні. Так воно, мабуть, і є. Росія невпинно і впевнено трансформується у макабричне утілення фантазій Орвела. «Які погляди сповідують маси і які відкидають — байдуже. Їм можна дати інтелектуальну свободу, бо інтелект у них відсутній». Останні «державницькі рішення», публічні заяви, демарші, мілітаристська практика не дають маневру у відповіді на запитання про те, що ж «наконец построїлі в Расєї»: там зведено «1984».

Відверто кажучи, я не думаю, що українцям варто надмір квапитися, вибудовуючи стіну на кордоні з країною-агресором. Якщо російська недуга мізків прогресуватиме дотеперішніми темпами, то цей мур вони зведуть своїми ж руками, причому не тільки на межі з нами, а по всьому периметру своєї «необ’ятной родіни». Аби нарешті уволю насолодитися власною унікальністю, величчю, аби жоден зазіхач не опоганив їхні священні «скрєпи» і їхню специфічну мораль. Аби «голосом народу» стали спічі на Усесвітньому російському народному соборі, де соло веде той же Наришкін. І, схоже, більшість посполитих навіть не мріятиме про шанс вирватися із такого заповідника ідіотизму, - вони вважатимуть його природним станом речей. Зауважу, не є русофобом, однак тут маємо справу із випадком, який лише підтверджує правильність висновку про те, що кожен народ заслуговує своєї влади. Ігорь Шувалов, віце-прем’єр РФ, у Давосі це опосередковано підтвердив: «Якщо росіянин відчуває будь-який тиск з-зовні, він ніколи не віддасть свого лідера. Ніколи…». Звісно, колись впаде і цей, - наразі віртуальний, - мур. Не обов’язково, і навіть сумнівно, що це трапиться після Путіна. Стереопити і шаблони мислення живуть довго, значно довше, ніж ті, хто їх ретельно вбивав у мізки пересічного люду. Тим паче, що нинішнє налаштування так званої «другой Расєї» у своїх головних сенсах й надалі репродукує головні імперські постулати. Тому будьмо готовими не дивуватися, коли з уст нинішніх антипутінців ми почуємо співзвучні Наришкіну бздури.

Ігор Гулик. Ілюстрація: noev-kovcheg.ru

Одноокий Медведчук

Кум Путіна представляє... Путіна, тобто виконує за "царя" брудну роботу

Український сегмент інтернету рясніє здогадками та припущеннями про роль кума ВВХ у переговорах з терористами. Останні воліють ліпити з нього повноважного представника Порошенка, а вже наші доморощені адепти розмаїтих теорій змов на підставі голослів’я Захарченка та його ідеологічних бійців роздмухують історію про тотальну продажність чинної влади.

Я думаю, все значно простіше. У китайців є чудова приказка про те, що «у намальованої риби завжди одне око». Після того як одіозний і надмір демонізований антикучмовою опозицією Віктор Медведчук назавжди покинув коридори похмурого будинку на вулиці Банковій, він направду перетворився на отаку собі «намальовану рибу», одне око якої постійно зирить у бік Кремля. Можливо, це трапилося значно раніше, ще у часи сумнозвісної адвокатської практики Віктора Володимировича, але принаймні тоді, - ймовірно, з міркувань подальшого кар’єрного росту і надійної версії «прикриття», його невидимі і всесильні патрони змушували молодого й недосвідченого «глядєть в оба».

Під ударами першого Майдану бурхлива юність найголовнішого кавалера «червоної троянди» зазнала нищівного фіаско разом із українським варіантом псевдосоціал-демократії. Не врятувала його і біло-блакитна реконкіста, - боягузливий і параноїдальний Янукович мав, мабуть, підстави уважати, що Медведчук – небезепечніший навіть за ненависного Ющенка чи Тимошенко. Отже, потреба у глибокій конспірації відпала доконечно, і Віктор Володимирович знаний зараз вже не як помітний політичний діяч (навіть не другої ліги), а просто як кум Путіна. До слова, Янукович таки мав добру чуйку з приводу підлої душі Медведчука – так філігранно тицьнути главу держави, як це зробив маргінальний «лідер» ще маргнінальнішого «Українського вибору» під час помпезних святкувань 1025-ліття хрещення України-Руси міг тільки витончений цинік і, - у певному сенсі, - моральний садист. Нагадаю, Путін 2013-го проміняв зустріч з Янеком на якийсь заштатний круглий стіл «УВ».

Та годі історії, хоча, у принципі, вона опосередковано дає відповідь на далеко не риторичне запитання – кого репрезентує Медведчук на зустрічах з Ігорєм Плотніцкім, Алєксандром Захарчєнком і «плотвичкою» дрібнішого калібру – Дєнісом Пушиліним та Владіславом Дейнего? Кум Путіна представляє... Путіна, тобто виконує за "царя" брудну роботу. Не гоже ж бо «государю», який міряє себе одним аршином з обамами та різними фрау, розмінюватися на патякання з дрібними гопниками з Донбасу. Себе не поважати...

А передати інструкції цим марінеткам, які ще мріють про якусь зустріч у «мінському форматі» - треба. І крім Медведчука зробити це нікому. Бо виконавці з мандатами народних депутатів від «Опозиційного блоку» більше переймаються тим, аби двірники під Верховною Радою прибрали подалі сміттєві контейнери у пленарні дні. Віктор же Володимирович у Києві буває рідко, живе, вважай, у ерефії (анексованому Криму), і дістаючись Донбасу в об’їзд через Росію, вже точно не чекає у черзі на Керченський пором.

Словом, Медведчук – «одноока риба» з намальованим у Москві мандатом путінського кур’єра, який доставляє пошту з Кремля «лідерам» вже майже офіційно терористичних ДНР/ЛНР. Коли Європа і США, услід за Україною і на її цілком аргументовані вимоги, прибере зі статусу донбаських бантустанів це недоречне «майже», Медведчук, мабуть, гірко пошкодує, що дивився на світ не «в оба». Адже хто захоче спілкуватися з лицедієм, який, - з власної волі чи на прохання кума, - подавав руку вбивцям? Тим паче, що серед цивілізованого люду кумівство – не в тренді.

Та й інструкції, мабуть, не знадобляться «представникам» лугандонії. З тієї ж причини – з терористами ніхто не говоритиме. Якщо, звісно, українські політики мають надію на продовження кар’єр.

Ігор Гулик. Ілюстрація: clipnews.info   

Зрозумійте: то – фірман

Демонізація Путіна на заході – ось одна з причин подиву гідної інфантильності могутніх державців Європи і Америки стосовно його витівок

У Єжи Лєца є чудовий вислів, який можна застосувати до тих, хто через певні обставини, але цілком випадково опинився біля владного керма. Він звучить приблизно так: «Тільки коли він в’їхав на колісниці, всі зрозуміли, що це – фірман».

Учорашня маячня ВВХ про «натівський легіон в Україні» не вартувала б виїденого яйця, оскільки аналізувати слова параноїка тотожно за визначенням уподібнюватися параноїку. Та ж ні, - месидж «вождя», озвучений явно для внутрішнього вжитку, для продуктів путінської пропаганди, якими є, якщо вірити соціологам, понад 80 відсотків російських посполитих, запопадливо взялися коментувати солідні і, здавалося б, адекватні «мужчини». Генсек Північно-Атлантичного Альянсу Йєнс Столтенберг ледь не пошматував на собі сорочку, намагаючись переконати приявних на саміті «Україна – НАТО» журналістів, що путінський пасаж – то нонсенс. Далі пішли у хід звичні слова про «глибоке занепокоєння», перелік воєнної техніки, що в’їхала у зону конфлікту з теренів Росії. Одне слово, жвачка, якою західні військові стратеги вже майже рік згодовують українців і власний переляканий електорат.

Путін сказав те, що сказав. Завтра він ошелешить світ повідомленням про те, що Правий сектор, нафарширований штатівською зброєю, намагався проникнути у святая-святих Росії – його новоогарьовський маєток. І що? Дмитро Ярош зірветься з лікарняного ліжка, аби негайно спростувати цю маячню? Думаю, ні, він просто посміється з фантазій хворого і пристаркуватого блазня, викинувши у фейсбук колаж зі своєю візиткою на подушці Путіна. Чому? Бо всі більш-менш притомні люди в Україні, на відміну від західних, з дозволу сказати, партнерів, давно втямили: Путін – не тільки х…о, «це – фірман».

Демонізація Путіна на заході – ось одна з причин подиву гідної інфантильності могутніх державців Європи і Америки стосовно його витівок. Тисячі яйцеголових і «білих комірців» у сотнях аналітичних і стратегічних центрів проїдають бюджетні кошти, аби ледь не щодня видавати на гора пустопорожні розумування на тему: «на що ще здатен кремлівський самітник». Замість того, аби визнати одну просту річ: ні на що, крім безпідставного шантажу і параноїдальної риторики, якими він намагається притлумити власний страх перед майбутнім.

Дехто із «креативних» російських політтехнологів, як от Станіслав Бєлковскій, намагаються пояснити поведінку Путіна враженим самолюбством. Мовляв, «ніхто його не любить, ніхто його не хоче...».  А він – цей самозакоханий карлик, - волів би, щоб і Обама, і Меркель ледь не щоденно звіряли з ним годинники,  а ще ліпше – консультувалися з приводу тих чи інших рішень. Заради справедливості слід визнати, що так воно й було. До недавнього часу ВВХ тішився увагою і Вашингтона, і особливо – канцлерін. Та все має свої межі. «Коли він в’їхав на колісниці (у нашому випадку – анексував Крим), всі зрозуміли: це – фірман».

Тепер ситуація на хлопський розум виглядає так. Уявімо собі сільського пияка, який набрався до чортиків самогону, взяв дубельтівку і почав систематично палити з двох стволів по сусідській хаті. При цьому не пояснивши бідолашній жертві своїх мотивів і вимагаючи обговорити їх лише з президентом або прем’єром країни. Ясна річ, ніхто з високопосадовців не став би чаювати з ненормальним, місцеві поліцаї або зачекали б, поки у нього закінчаться набої (в ліпшому разі), або (що ймовірніше) пристрелили б його, як шолудивого пса.

Тож наша порада Йену Столтенбергу: пошкодуйте власну сорочку, поміркуйте краще над тим, як швидше скроїти гамівну кошулю для параноїка.

Ігор Гулик. Ілюстрація: forum.comments.ua

Другая Расєя? Не знаю такої...

Московські опозиціонери воліли б повалити Путіна ціною української гекатомби

Із певних пір я припинив поширювати у соцмережах публікації російських так званих «демократичних» ЗМІ. І не тому, що у мені перемогло почуття ненависті до всього, що пов’язане з країною-агресором. Якоїсь миті я зрозумів, що «другой Расіі» не існує, що це – черговий фейк, чергова спроба легковірних українських інтелектуалів видати бажане за дійсне.

Варварський обстріл Маріуполя, точніше, - розголос і реакція світу на цей безпрецедентний трагічний епізод українсько-російської війни, - лише утвердили мене у такому висновку. Ми не зауважили жодного публічного виступу на московських вулицях і площах, жодного навіть натяку на співчуття з середовища «прогресівной абществєнності». На відміну від недавніх подій у Парижі.

Ніхто, звісно, не просить показного жалю чи співпереживань. Але є норми людської пристойності, такту і наміру жити по-людськи. Ці поняття у Росії поховали разом з Андрєєм Сахаровим, Анной Політковской, Васілієм Шукшиним, Валєрієй Новодворской. Справжня російська «фронда» тепер втратила московську прописку – Звягінцев в Америці, Яков Кротов – в УАПЦ. Живі ж «визнані лідери» так званої опозиції – це негідні епігони тих велетнів, у тіні яких їм було комфортно, чиєю присутністю зручно було маскувати власне пристосуванство і власну неміч.

Показовою є прихована трансформація «Эха Москвы». Ікона російської журналістики Вєнєдіктов (слід розуміти – після недвозначних діалогів у кремлівських кабінетах) вправно перевів стрілки нападу на «Шарлі...» з антитерористичної риторики на проблему «свободи преси» у своїй, специфічній інтерпретації. Тепер найпопулярнішим жанром інтернет-ресурсу «Эха…» стали блоги. Причому кількісно превалюють там виступи прокремлівських діячів інтелектуальної ниви або й самих путінських чиновників. Маніпуляція очевидна: з уст начальниці департаменту інформації лунає те, що міг би сказати ВВХ міністру закордонних справ Польщі на тему Аушвіцу; і громадянин Гундяєв (він же – патріарх Кірілл) «во всю іваноскую» пропагує збочену «православну мораль».

Схожі трансформації зауважую і у загальному тлі «продвінутих западніков». Усе частіше й частіше у їхніх виступах лунають натяки на те, що в Україні відбувається «громадянська війна», що, у принципі, Крим украдено, однак... історична справедливість таки взяла гору тощо. А про «господ»-провокаторів на кшталт Ілларіонова, які щоденно кошмарять українців несусвітніми сценаріями поразки, взагалі волію не згадувати.

Розуміючи, що на боці Києва – значні світові потуги, що Росія теж була б ласою до перспективи не випасти із загальносвітового контексту (для того, аби скористатися всіма можливими й неможливими ресурсами), тамтешні «демократи» уміло маскують свою новітню стратегію. Як на мене, то вона проста, як борщ, причому – цілком у московській історичній традиції. І Нємцов, і Ходорковскій, і Навальний (кого ще забув?) воліли б повалити Путіна ціною української гекатомби, втопити його режим в українській крові, а вже відтак – на білому коні в’їхати у Грановиту палату Кремля і помпезно проректи: «І ми орали...». Чим, скажіть, відрізняється цей задум від утіленої Петром І ідеї збудувати нову столицю імперії – неперевершений Санкт-Петербург – на кістках запорожців? Чим, по суті, стратегія «другой Расії» ліпша від путінського розуміння «вєлікай пабєди» виключно російського народу над фашизмом? І коли Гжегож Схетина прозоро натякнув, що це, м’яко кажучи, хибна думка, то у загальному хорі офіційної кремлівської контрпропаганди було чутно й фальцет так званих «другіх расіян».

...Нам, звісно, не звикати до «ста літ самотності» у боротьбі за свободу. Тим пронизливіше ми розуміємо інших, хто, як і ми, вважає цю мету настільки святою, що без сумнівів складає на її вівтар численні жертви. Гадаю, що поки росіяни (не тільки інакодумна еліта, але й загал) не втямлять, що за майбутнє своїх дітей і своєї країни слід боротися і, якщо це потрібно, вмирати, що досить красти чужі перемоги і чужі землі, - «другой Расії» не буде. За замовчуванням.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: adme.ru

P.S. І не переконуйте мене, що ВВХ, мовляв, закатав усіх незгодних у асфальт. Кучма і Янукович теж здавалися всесильними. Чаушеску і Каддафі – й поготів. 

Je suis Mariоupol? Цього вже замало. Je suis Ukraine!

30 загиблих, з них двоє дітей, 102 поранені, серед них – п’ятеро дітей. Є дуже важкі

Ми не зможемо достеменно зрозуміти вчинки виродків, які вранці суботи свідомо випустили по східному житловому масиву Маріуполя 120 реактивних снарядів. Це – навіть не «маніакальний комплекс» Чикатила чи Онопрієнка, - серійні убивці дістають кайф від споглядання мук жертви. Оператори «Градів» не бачать сліз і крові...

Але ми мусимо звикнути до того, що поруч, - якщо мова про фронт, - то на відстані зони ураження, перебуває хтось, хто мислить по-іншому, діє всупереч нашій з вами логіці, по-іншому розуміє сенс життя і відповідальність за свої вчинки. Кастанеда з цього приводу дає, здається, універсальний рецепт: «Щоб утямити реальність, звичну для іншого, спочатку слід визволитися від власної реальності: та людині зовсім не просто позбутися звичної картини світу, цю звичку треба зламати  силою».

Агресор «допомагає» нам ламати силою досьогоднішній триб життя – мирного, часами легковажного, подекуди безвідповідального, іноді лінькуватого. Бузувіри, - що від Волновахою, що на тролейбусній зупинці Донецька, що, - як ось учора, - під Маріуполем, - вчать нас звикати до постійної готовності до будь-якого зигзагу подій. Мало того, що звикати, -відмовлятися від, здавалося б, ефективного досі мирного спротиву на кшталт солідаристських акцій, розмаїтих фейсбучних кпинів і фотожаб, апеляцій до світової спільноти в надії на те, що всі разом ми достукаємося до совісті головорізів.

У маріонеток немає ні совісті, ні жалю, ні співчуття. Крапка. У них є лише ниточки, за які смикає ляльковод, який, мабуть, вже й сам не усвідомлює своєї прикінцевої мети. Він бачить лише те, що під руками, - відчуваючи близький фінал, він хапає нагромаджене роками воєнне залізяччя і так борониться від очевидного краху. Він гасить внутрішній страх перед покаранням залпами «Градів», стогоном поранених, воланням близьких над тілами загиблих. Його відповідь на людський біль – цілком у стилі Лаврова, який цинічно назвав природну реакцію вірмен на садизм російського вояка в Гюмрі «огидною (!) і неприпустимою»...

Усе це, - як воно б страшно і неприродно не виглядало, - мусимо навчитися сприймати як реальність. Причому – не на день-два, а, боюся, на значно триваліший час. Ізраїльський досвід став уже хрестоматійним прикладом нової лінії поведінки українців, але переймати його ми чомусь не квапимося. Утім, не дивно, самотужки набиті гулі переконливіші, бо болять...

Визволитися від звичної мирної реальності вкрай потрібно і мешканцям «глибокого тилу». У принципі, гібридна війна апріорі не передбачає такого. Тому, перш ніж підтакувати розмаїтим мудрагеликам, що переконують нас у недоцільності мобілізації, у безперспективності боротьби, у тому, що «злочинна влада» палець об палець не вдарила, аби полегшити народні страждання, - отож, перш ніж відповісти їм, цим горе-пацифістам і «захисникам народу», прокрутіть у своїх мізках кадри з Маріуполя і Волновахи, відновіть у пам’яті «паради полонених», знущання над «кіборгом». І полічіть бодай до десяти, аби мати час усвідомити, чого слід очікувати у випадку тотальної інфантильності. Згадайте вчорашню заяву біснуватого Захарченка: «Сьогодні почався наступ на Маріуполь. Це буде найкращим пам'ятником усім нашим загиблим».
Повірте, я також за свободу слова і думки. Я проти будь-якого морального насильства над людською особистістю. Але для того, аби реалізувати всі ці високі цілі, щоб мати цілком певну гарантію збереження і розвитку нової, демократичної і вільної України, ми мусимо насамперед подолати тих, хто вже зараз, цілком реально, боляче і з садистським задоволенням ламає нашу мрію. Не має особливого значення: «Градами» по житлових масивах чи градом фальшивих слів, здебільша, з чужого голосу і за ворожі гроші.

Виконавши цю важку роботу над собою, матимемо час розібратися і з владою, і з злодійкуватим чиновництвом, і з рештою перепон. Але насамперед: «те, що не подобається нам у наших лідерах, лише відображає ті якості, які ми маємо побачити та змінити в собі» (Єгуда Берґ).

Ігор Гулик. Ілюстрація: Ніколай Рябченко, reuters

P.S. А поки що так: Чотири з шести установок «Град», зафіксовані розвідкою АТО під час ранкового обстрілу Маріуполя, знищені. Про цк заявив міністр оборони Степан Полторак. Сили АТО завдали удару у відповідь. «Результат: знищено чотири «Гради, 1 Урал, 32 – 200-і (всі!!!), з них 2 офіцери, половина – «кадирівці». 8 із 200-х – на дрібноту, зібрати не змогли», - повідомив український військовик Олександр Гладкий (crime.in.ua).

Вляпатися у «безсмертя»

Це – особлива порода людей, якась тупикова галузь еволюції, спровокована большевицько-сталінським експериментом

Я не дивуюся дикунству російських піарників і безпосередніх виконавців «коридорів ганьби» за участю українських військовополонених, самосудів над пораненим «кіборгом». Ні, звичайно, ці відео мимоволі змушують зціпити зуби і промовляти не зовсім пристойні слова на адресу виродків. Але мотиви катів оцінюються потім, коли перший емоційний вибух поступається місцем тверезому розважанню над схожими епізодами «гібридної війни».

Є у Мілана Кундери роман «Безсмертя». Він дійсно про безсмертних – геніїв, які залишили світові неперевершені творіння. Однак насправді оповідь Нобелівського лауреата - не про Гьоте чи Гемінгвея, він ретельно аналізує вчинки і амбіції пересічних сірих осіб, які, користаючи з близькості до титанів, таким чином заробляли і своє безсмертя, своє право на вічність. Кундера виявився вмілим препаратором сірості, - людської мілкоти і заздрощів, - ладної на будь-які, м’яко кажучи, нешляхетні вчинки, на підлість, фальшування і навіть брутальну підставу, аби лише обдурити майбутнє. Бо як інакше, ніж обманом поколінь прийдешніх, можна назвати жіночі фантазії пасій великого веймарця?

…Це, так би мовити, інтродукція до розуміння вчинків підлеглих Захарченка і К. Ви зауважили, що їхні бузувірські витівки завжди супроводжуються телевізійними камерами раша-ТБ? Підсвідомо відчуваючи власну нікчемність, душевну патологію і фізичну неміч, вони готові позувати перед софітами у звичних для себе ролях – катів, нищителів, мародерів. Як зовсім недавно, минулого літа, людське сміття селфилося на тлі збитого терористами Боїнга, як хвасталося у соцмережах визбираними на згарищі предметами «гейропської розкоші».

Це – особлива порода людей, якась тупикова галузь еволюції, спровокована большевицько-сталінським експериментом. Це – утілення «котячого дідка» із «Чуми» Камю, який приманював наївних чотирилапих, аби відтак обпльовувати їх. Це – вуркаганський синдром знущання над в’язнями сумління у комуністичних гулагах, який культивувався табірним начальством, а відтак – після смерті «вождя», вихлюпнувся у радянські передмістя.

І тут можна посперечатися з Орвеллом: «Мета репресій — репресії. Мета тортур — тортури. Мета влади — влада». Вони – усі ці захарченки, мотороли, стрєлкови, їхні підлеглі, які, до слова, першими ж вгонять кулю у спину нинішнім начальникам, - чудово розуміють власну нікчемність і ще рельєфніше – велич і перевагу тих, хто протистоїть їм. І десь на загумінку чи не єдиної звивини під черепною коробкою у них б’ється потаємний намір хоч так долучитися до вічності – через участь у розправі над справді великими людьми. Ось що нашіптує їм підсвідомість, ось їхня неосягнута ні розумом, ні емоціями мета.

Схожий маргінес має й іншу мотивацію – сірого, непримітного кадебіста, «міль», яку посадили у кремлівські палати, аби з плином літ вона переконала себе у спроможності нагинати весь світ. Телевізійні камери витворили з блідої комахи мачо, приборкувача тигрів, провідника стєрхів, а ось тепер – Владіміра-собіратєля зємєль. Історичні алюзії, якими сповнені спічі кремлівського невігласа, усі ці сакральні Корсуні, Алєксандри Нєвскіє, Бєрдяєви і Ільіни, - не що інше, як спроба вхопитися бодай за лацкан великих, і хоч якось зімітувати належність до касти обраних Богом. Жалюгідна, скажу я вам, спроба…

І Путін, і його опричники – з Чечні, Грузії, Донбасу, - таки торкнулися вічності. Бо майбутня Гаага, - переконаний, - буде не допорівняння навіть з Нюрнбергом. Росії згадають усе – від голодоморів і гулагів до Волновахи і «парадів військовополонених». Гадаю, майбутні юристи у галузі міжнародного права і військових злочинів вивчатимуть матеріали цього небувалого процесу кілька століть поспіль.

Ігор Гулик. Ілюстрація: svitua.org

Ця дивна, дивна війна...

Київ поступово підвів європейських партнерів до висновку про неможливість будь-яких перемовин з терористами

Я – не стратег і особливо не цікавлюся воєнною історією. Тим паче, не маю звички писати про те, чого не бачив на власні очі або ж не прочитав у джерелах, які особисто в мене викликають довіру. Тому у нинішніх нотатках ви не знайдете аналізу тактики наших підрозділів, критики на адресу Генштабу чи Головкома. Просто через обставини, які склалися на східному фронті, гадаю, варто висловити певні міркування пересічного громадянина, які, можливо, комусь видадуться банальними, а комусь – такими, що «проти шерсті»...

Отже, після неймовірної какофонії повідомлень про наступи і дефензиви у районі Донецького аеропорту, від яких не варто було очікувати іншого, лише каші у головах тих, хто невтомно моніторить фейсбук чи новинні стрічки, учорашні вістки про чергову російсько-терористичну атаку комусь видалися неймовірними. Ба більше, - левова частка диванних воєначальників розродилася вереском на кшталт «всьо пропало», «на гілляку Муженка, Порошенка (потрібне підкреслити, список відкритий). І майже ніхто не зауважив однієї обставини – «мінський формат» переговорів, ця ганебна (але заради істини – вимушена) сторінка вітчизняної дипломатії, вже не повернеться. Тобто, іншими словами, на мою скромну думку, Київ поступово підвів європейських партнерів до висновку про неможливість будь-яких перемовин з терористами.

Як це не парадоксально, але для того, аби переконати фрау Меркель, мсьє Олланда та іже з ними в доцільності загальноприйнятої практики (з терористами переговорів не ведуть), Порошенкові варто було продемонструвати у Давосі зрешечений осколками фрагмент волноваської маршрутки. Лише після цього, а ще – на хвилі #Je suis Charlie, #Je suis Volvovakha канцлерін у тому ж таки Давосі розповіла відсутньому, але всевидяшому ВВХ все, що про нього думає. Не тільки вона, але й уся Європа.

Це Меркель прозоро і ясно натякнула усіляким пацифістам Старого світу, що армії ДНР/ДНР є чи не найчисельнішими на досі мирному континенті, наголосивши при цьому, хто живить цих терористичних монстрів.

Особливо вражаючим виглядає пасаж-алюзія з Будапештським меморандумом: "Яка країна буде готова слідувати прикладу (України) і відмовитися від ядерної зброї?.. Бачачи, що сталося в Україні, така країна вважатиме, що відмова від ядерної зброї зробить її слабшою і вразливішою перед нападом такого роду".

Ви можете скептично посміхатися: мовляв, все це вже було. І «глибока стурбованість», і «останні китайські попередження». Не сперечатимуся: було. Але ще півроку тому такі словесні пасажі видавалися і Путіну, і, до слова, нам з вами, пустопорожньою грою слів, і аж ніяк не перепоною для російської агресії. Нині ж, коли відлік виживання російської економіки під пресом санкцій пішов на тижні, жорсткість позиції Меркель означає лише одне: Європа має намір зруйнувати путінську імперію остаточно.

Даремно, ой даремно, ВВХ дозволив своєму вірному псу Кадирову збирати помпезні віча під гаслом  #Я – Куаші. Дмітрій Биков вважає, що «якоїсь миті – боюся, вона вже прийшла, – Путін не зможе стримувати сили, розбуджені ним же для зміцнення власної влади».

Примара ісламістської загрози втілена нині у небачених досі військових патрулях на вулицях голландських, французьких, німецьких мегаполісів та містечок, і тамтешній обиватель без вагань дістане із заначки кілька сот євро, аби його уряди зробили ЩОСЬ заради повернення звичного спокою. А наступ Путіна на українському фронті тепер, після кадировської фронди, для європейських рантьє і бюргерів безпосередньо асоціюється з ординською навалою сучасних варварів.

У Кремлі, переконаний, розуміють, що небажана розв’язка – справа часу, причому не такого вже й тривалого. Тому гучне брязкання зброєю на Донбасі, концентрація небувалої кількості війська поблизу українського кордону має сприйматися українством не тільки як загроза (це – природно), але й як ознака агонії московського карлика, який почав викладати на геополітичний гральний стіл останні карти.

Тому мусимо вистояти. Зрештою, «кіборги» утримували Донецький аеропорт 242 дні. Путін і його кліка стільки не протягнуть.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  news.bigmir.net

Загортання у папірці

Коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян?

Тут голова парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони Сергій Пашинський поділився з громадою страшною державною таємницею. Мовляв, усі рішення про запровадження воєнного стану готові, підписані і запечатані у конверти. Гадаю, для надійності для них слід було б ще й винайняти броньовану комірку в одному зі швейцарських банків… Так, аби не було спокуси у певний емоційний момент розірвати пакети і оприлюднити.

Проблема, як завжди, не в тому, що ретельно ховають за сімома замками наші управителі. Проблема в тому, що їхні таємниці насправді є секретами Полішинеля, що все більш-менш притомне суспільство вже майже рік волає про потребу запровадження воєнного стану, ба більше, - живе за законами цього стану, незважаючи на їх фактичну відсутність.

Міркую собі, коли ж нарешті ми матимемо лідерів, які, як то належить справжнім менеджерам, хоч на півкроку випереджатимуть, ні, не події, а громадську думку, пересічних свідомих громадян? Адже, у принципі, їм за статусом належить вести кудись, бути провідниками, а не банальними фіксаторами того, що вже відбулося. Коли, урешті-решт, нагальна потреба моменту превалюватиме у свідомості урядників над потребами власних кишень і особистого комфорту? Коли Україна стане самодостатньою не тільки у сенсі активності і жертовності громадянського суспільства, але й у сенсі якості своєї влади?

Нам пояснили, що, мовляв, статус країни, яка воює, унеможливить допомогу з боку Міжнародного валютного фонду. Але при цьому сором’язливо загортають у ті ж папірці відповідь на запитання, куди скеровано фінанси закордонних благодійників, що вже надійшли в Україну. Чому, питається, за мільярди, зібрані українськими волонтерами на потреби війська, ми зараз помпезно одягаємо наших солдатів у канадські однострої? Чому десятки швейних фабрик, цехів українського середнього класу досі шиють сукні з давальницької сировини французів і німців, - у ліпшому випадку, в гіршому ж – виживають, а державного замовлення на ті ж однострої ніяк не діждуться?

Практика загортання у папірці бід і проблем країни вигідна тим, хто вкотре вирішив скористатися своїми владними статусами і повноваженнями. Причому асортимент цих «фантиків» просто таки вражає. Найяскравіший з них – жупел війни. Мовляв, мусимо затягнути паски, вижити, віддати останню копійку, бо ж – війна. Самозрозуміло, - війна. Але вона аж ніяк не заважає успішно робити шалені гроші тиловим щурам, купувати екстралюксусові вілли на заморських пляжах слідчим генпрокуратури, не відмовляти у вишуканому меню для офіційних прийнять тощо…

Ще один ефективний папірець – заклики відмовитися від критики влади. Що може знати пересічний посполитий про стратегічні задуми, хитромудрі схеми, залаштункові домовленості? Хай краще ковтає те, що йому пропонують офіційні джерела, і смирно очікує результату. Та біда у тому, що від того результату, зазвичай, трапляються розлади шлунка, а вчорашні заклинателі і краснобаї вкотре розводять руками, пояснюючи, навіть не опустивши очей: хотіли, як ліпше, а вийшло, як завжди.

Так загортання у папірці того, що слід артикулювати з усією відвертістю і прямотою, породжує в Україні два міфи. Перший: про «реформаторів» у владі; другий – про те, що нічого в нас не змінилося. Перший культивують ті, хто править державою, другий – ті, ким намагаються керувати. Рано чи пізно фантики розвіються з вітром, відкривши правду. Тоді, як казав Єжи Лєц, зіткнення міфів набуде виразно реальних рис.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Олег Локтєв

Поки триватиме війна…

…нам залишається лише один вибір: боротися, причому, так, аби зберегти у своїх душах частку людськості, співчуття і віри.

Усе решта – додасться потім, коли поконаємо кривавого Молоха, нацькованого самовпевненими карликами, здається, на весь світ.

Скільки б не переконували нас у тому, що агресора можна умилостивити, укоськати, змусити до миру дипломатичними чарівними паличками політичних факірів, маємо жити з переконанням, що цього не станеться. Ті, хто розв’язав цю війну, десятки літ поклали заради однієї параноїдальної ідеї – знищити нас, знищити Україну, стерти з лиця землі саму згадку про «державу-фейк», як вони її називали у застільних розмовах. Ті, хто через обставини, змушені були вислуховувати схожу маячню, не надто перечили, бо Україна тоді направду видавалася їм незрозумілим сірим тереном, позбавленим суб’єктності, нації, врешті-решт вирозумілих амбіцій.

Тепер агресор нарешті взявся за втілення своєї заповітної мрії. І, певна річ, не зупиниться перед жодними засторогами. Навіть якщо мова йтиме про його власне фізичне існування. У цьому сенсі він мало чим відрізняється від шахіда-фанатика, лише в останнього у поясі вмонтовано певний еквівалент звичайної вибухівки, у Путіна ж і К – чи не найбільший у світі ядерний потенціал. Його речники, - шизофренічні жиріновскі, затуліни, проханови, - вже й не приховують цього останнього аргументу свого патрона, і лише наївний може зараз розводитися про те, що їхні спічі – то лише голослівний шантаж, не більше.

…А тим часом, - після макабричного, сповненого смертей і 300-х, затишшя, - війна повертається. Не лише новими повістками для мобілізованих, не лише десятками обстрілів з боку бойовиків. Не лише батальйонними тактичними групами, що перетинають кордон суверенної держави, навіть не криючись. Цього разу кремлівські стратеги вдалися до цинічного використання ісламської карти. Гляньте на картинку грозненського «маршу проти Шарлі», послухайте, як Рамзан Кадиров транслює вину французьких журналістів не тільки на вірних пророка Мухаммеда, але й на… весь 140-мільйонний російський народ. Світ змушений прийняти цей божевільний виклик, попри його абсолютну абсурдність, але ми, - ми мусимо пам’ятати, що перебуваємо на передовій, що на нашому Донбасі вже орудують банди «кадировців», а, отже, озвучена у Чечні погроза, у першу чергу, адресована нам з вами.

Війна проти всіх і вся повертається блюзнірським мавпуванням солідаристського хештегу із жертвами терористичних актів у Парижі та Волновасі. #Я – Валєра, - так ідентифікують себе тисячі росіян (навряд чи всі з них – «ватнікі») із головорізом Пєрм’яковим, який забрав життя цілої Богу духа не винної вірменської родини у, здавалося б, мирному містечку Гюмрі. Що робити у такому випадку світові, налаштованому жити за нормальними людськими законами? Оголошувати терористами усю націю? Переконувати зазомбованих імперською еболою? Чи знову укотре «висловлювати глибоке занепокоєння» і відтак ховатися у мушлю ненадійного власного комфорту? Ненадійного за визначенням, оскільки хто дасть нині гарантію, що #Я – Валєра не втілиться у якомусь навіженому вихідцю з російської глибинки із шенгенською візою в паспорті?

Та попри все, поки триватиме війна, мусимо не втратити того, про що я писав на початку цих нотаток. Бо якщо станеться непоправне, і ненависть та злість візьме гору в наших душах, - чим, скажіть, ми відрізнятимемося від маніяків, що ніяк не нап’ються людської крові?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.pn

Історія навздогін

Стрічка Андрєя Звягінцева «Левіафан» недаремно спричинила паніку серед російської верхівки. Цілком можливо, що цей фільм незабаром внесуть до списку «екстремістських». Саме так, - «екстремістських», - бо, на відміну від усталеного трактування екстреми (як руху, явища, які загрожують суспільству), Кремль вважає небезпечними навіть світоглядні спроби ревізувати його політику і практику.

«Левіафан», однак, не містить закликів до повалення чинної влади. Він ретельно і точно фіксує актуальність російської дійсності, її головних персонажів, які власне і є стовпами путінського режиму – мера-рекетира, годованих з його руки прокурорів і мєнтів, і, ясна річ, носія духовних «скрєп» - високопоставленого священика – духівника усієї цієї братії.

Однак є у фільмі ще один персонаж, якого чомусь досі не зауважили критики. Він з’являється у кадрі всього кілька разів, у хвилини пікові, кодові. Це – кістяк морського левіафана – кита, викинутого на берег, з’їдженого паразитами і часом. Гадаю, це – метафора на означення російського народу, вирваного із природної стихії своїми правителями-злочинцями, обдертого, окраденого, одуреного. Народу, який так і залишиться лежати на узбіччі людського океану, що вирує життям, пристрастями і надіями...

Історія завжди повертається до тих, хто зверхньо вважає себе її творцями. Особливо, дло тих, хто намагається безпідставно нап’ялити на себе шати переможців, вершителів доль, носіїв істин в останній інстанції. Хай через століття, але обов’язково з’ясується уся ницість і порожнеча цих «героїв», а зусилля і слова, застосовані ними давним-давно для виправдання чи пояснення своїх негідних вчинків, розвіються вітром, мов непотрібна, безвартісна полова. Минуле переслідуватиме тих, хто легковажно маніпулював сучасністю, актуальним моментом, доти, доки остаточно не розставить свої суворі, зате праведні акценти.

Ось повідомляють, що в окупованому Криму російські посадники оштрафували директора Феодосійської бібліотеки за... поширення екстремістської літератури про Голодомор. Унтер-пришибеєвський трафунок, бо службовець просто ретельно утримував книжковий фонд, який залишився тут з часів української влади. Але... Історія наздогнала самовпевненого агресора, який досі, у п’яному забутті, волає «Кримнаш!», це просто черговий дзвіночок, які колись у суголоссі гучно прозвучать набатом, сповіщаючи про крах імперії.

...Режисер-екстреміст, екстреміст-бібліотекар, ледь не терористи «Pussy Riot», Пйотр Павлєнскій – «псих»-художник, що калічить себе, протестуючи проти злочинної влади, «бандеровєц» Макарєвіч, «бєлолєнточнікі»... Люди з креативного класу, зі середовища, яке у іншому світі – не російському – формує головні тренди, визначає перспективи, осмислює стратегії руху. У путінській зоні - вони на маргінесі, осміяні владою і натовпом з мізками, сповненими ватою міфів, брехні і кисєльовскої пропаганди.

Що ж, країна, яка ігнорує, а тим паче – переслідує розумних інакодумців, яка взяла собі за правило не дотримуватися жодних правил у стосунках з сусідами (далекими і близькими) рано чи пізно відчує удар історії. Не важливо, як це трактуватимуть, - спокутою задавнених гріхів, розплатою за злочини – колишні і нинішні, фатумом чи торжеством справедливості.

Важливим буде вирок, який не підлягатиме оскарженню.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org

Вийти з течії

Мілан Кундера колись написав про нестерпну легкість буття. Щось схоже, як на мене, мали б відчувати зараз українці. Нестерпність випробувань, втрат, крові і сліз, одне слово, - війни, до якого б словоблудства та евфемізмів не вдавалася у визначенні того, що відбувається, влада, - так от, нестерпність актуального моменту парадоксально межує із легкістю буття. Бо після десятиліть невизначеності, фальші, манівців і «багатовекторності», світ постав перед нами з усією категоричністю і ясністю формулювань. Ось побратим і брат, ось супостат і ворог, ось – справжні цінності, а ось – облуда, загорнута у позлітку улесливих слів.

Нам стало легше від того, що ми нарешті без рожевих окулярів поглянули на свого сусіда. Він теж долучився до українського прозріння, причому, здається, перевершив себе. Але, попри емоційні оцінки агресора і терориста, все ж для мене очевидним є одне: наразі росіяни не здатні вийти з течії. Тому українські режисери ніколи б не зняли «Левіафана» або щось схоже. Звягінцев зафіксував епоху безпорадності власного народу. Епоху, яка триває вічність. 

Це Борис Гудзяк запропонував універсальний рецепт для нинішніх українців: «Іноді можна не йти проти течії, а просто вийти з неї». Гадаю, що значна частина моїх сучасників вже скористалися цією порадою. Я переконаний, що хрестоматійний приклад «кіборгів» з Донецького аеропорту, який став Берестечком ХХІ століття, з тією лише різницею, що у волинських трясовинах ми ковтнули  жовч зради і поразки, а тут – на Сході, пізнали велич духа і перемогу, - це феномен «виходу із течії». Течії  конформізму, залаштункових перемовин із агресором, гендлю на крові, пошуку легких шляхів і простих рішень. Я не думаю, що київським стратегам особливо важливою є ця точка у зоні АТО, мені чомусь видається, що жменька відчайдухів зупинилася тут і просто дала собі слово не задкувати більше ні на крок...

Мільйони українців, яких зараз вже звично називають волонтерами, теж вийшли зі звичної течії  патерналізму і надій на державу. Якоїсь миті вони зрозуміли очевидну істину – ті, кому належить турбуватися за країну через, так би мовити, посадові обов’язки, мають цю справу за -надцяту. Їм важить на власному добробуті і на власних статках. А ось для пересічних громадян країна виявилася найпотрібнішою, бо, зрештою, їм тут жити (а де ж іще?), тут – могили їхніх батьків і колиски їхніх внуків. Тому нестерпність втрат для моїх сучасників поєдналася із легкістю вибору, граничною прозорістю цілей і безкомпромісністю на шляху досягнення омріяного. Для цього слід було лише зважитися на один-єдиний крок – вийти із течії звичного непомітного і по-своєму комфортного буття і шукати інших доріг.

Однозначно, - після таких перверзій Україна вже ніколи не буде тією «терра інкогніта» для світу, якою її вважали досі. Із загумінка на мапі Європи вона стала її осердям, її промотором, позаяк саме тут відбувається відживлення демократії (за П’єром Мананом), її новий ренесанс. Саме тут старі, здавалося б, знівельовані і упосліджені цінності, набувають нового життя, зблискують новими гранями. Як археолог відчищає відчищає шедевр давніх геніїв, так українці пробують повернути забуту суть поняттям свободи, непідлеглості, гідності. Тільки інструменти у нас, - через обставини, - інші: автомат, багнет. А ще – віра, надія і любов.

Хай розповідають нам в брюссельських офісах, що ми дещо робимо косо й криво. Але, по-перше, ми це робимо, а, по-друге, не слід нехтувати спотворенням перспективи. Те, що здається неоковирним з європейського далека, акурат годиться нам. Та й, зрештою, що собі збудуємо, в тому й будемо жити...

Ігор Гулик. Ілюстрація: fidobank.wordpress.com

Війна ювілеїв

Із кожним роком стає все очевиднішим далекоглядний задум авторів так званого «Сєргієвского проекта», про який мені вже доводилося писати. Його суть полягала у тому, що на кшталт давніх монахів-фанатиків на кшталт Сєргєя Радонєжского, Росія потихеньку створювала мережу «скитів», тобто острівців лобіювання власних інтересів. Їх діяльність не завжди була публічною, аж ось лише тоді, коли Москва-ізборская проголосила ідею «русского міра», коли у Кремлі відданий адепт Дугіна, Проханова та їже з ними Путін вирішив, що акурат час поламати усталений світолад, вони, - ці щедро фінансовані з кишень пересічного росіянина, - осередки поступово виринають на поверхню подій. Причому іноді у зовсім несподіваних місцях.

Кремлівські конспіратори, однак, не є першопрохідцями. За принципом мережі діють чимало структур сумнівної репутації, серед них найодіозніша – Аль-Каїда, - нічний жах президентів і начальників спецслужб. Вочевидь, ефективну практику Бін-Ладена та його послідовників взяли на озброєння московські терористи. 

...Путін не поїде в Аушвіц, - поляки не запросили, вважаючи, що терористові та агресору не місце серед лідерів вільних країн. Навіть враховуючи ту обставину, що найжахливіший концентраційний табір Третього рейху звільнили бійці червоної армії, що більшість його в’язнів були полоненими з СРСР. Зате Путін поїде у Чехію, на форум пам’яті про Голокост. Так вірний русо- і путінофіл Мілош Зєман рятує обличчя свого патрона.

Путін має намір помпезно відзначити 70-річчя перемоги у Другій світовій війні. І запрошує на торжества у Москві північно-корейського диктатора Кім Чен Ина. Навряд чи глави держав-учасників антигітлерівської коаліції зрозуміють такий жест: їм важко буде пояснити своїм виборцям, як то їх посадили в одному залі з терористом, який час од часу лякає світ перспективою ядерних ударів. Зате для ВВХ компанія Великого Наступника і Daejang  акурат годиться.

Буквально днями, коли Європарламент проголосував за жорстку резолюцію з осудом російського втручання в українські справи, з’ясувалося, що мережа «русского міра» сягнула і туди. ЗМІ цитували «поправки», запропоновані до проекту Європейськими об’єднаними лівими/Ліво-зеленими Півночі, виявилися банальним копірайтом із промов «великого вождя» Путіна і зпрес-релізів, нашкрябаних у відомстві Лаврова.

Перед тим політики Старого світу були шоковані аферою Росії з фінансування Національного фронту Франції Марі Ле Пен. «Ліві» і «праві», ліберали і диктатори, клерикали і атеїсти, філософи і літератори, - попри свій «європейський, демократичний шарм», - чимало з них є ласими до російських грошей, водки та ікри на помпезних кремлівських прийомах.

Звісно, слід визнати, що павутиння мережі, яке боронить і проштовхує російський інтерес, не виникло лише на підставі новітніх проектів – «Сєргієвского» чи «русского міра». Чимало фігурантів списку відданих і благонадійних Москві перейшло їй у спадок від радянсько-комуністичного кадебешного монстра. А спецслужби країн Заходу після падіння Берлінського муру, а відтак й «імперії зла», досі перебувають у стані благодатної нірвани, уважаючи, що з російськими амбіціями покінчено раз і назавжди. Що ж, приклад України Януковича, коли російський ефесбешний шашіль фактично роз’їв усі силові структури з армією включно, мав би стати будильником для наївних сучасних джеймсів бондів. 

2015 рік стане для щонайменше восьми європейських країн роком виборів. Десь обиратимуть парламенти, десь президентів. Судячи з розвитку ситуації та інтенсивного пошуку Кремлем не тільки виходу із патової ситуації в Україні, але й союзників у справі скасування вбивчих санкцій, можна прогнозувати активізацію російської «п’ятої колони». Отоді й побачимо, скільки «законсервованих» проектів підготувала Москва на теренах вільного світу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru        

Про рашистський фундаменталізм

Тут відомий поет і публіцист Дмітрій Биков на «Современнике» розмірковує над спільними рисами та відмінностями ісламського і православного фундаменталізму. І доходить висновку, що в останнього немає підставової бази, позаяк що, мовляв, об’єднує мусульманина Рамзана Кадирова, патріарха Кірілла, Ігоря Стрєлкова і деенерівську «еліту»?

На перший погляд, воно так. Але, як любить казати один мій знайомець, трішечки не так. Гадаю, фундамент таки є, і його слід шукати у ментальних рисах, які втілилися у діячах схожого ґатунку якнайповніше і найрельєфніше. Дугін, - той, що євразієць і почасти духівник Путіна, - спробував укласти специфічний світогляд рашистів у своїй «фундаментальній праці» «Містерії Євразії». Та от проблема, - і він сором’язливо приховує справжні витоки російської державності, яка, по суті, ніколи й не була російською за своєю природою. Від початків вона спиралася на вертикаль колаборантів Орди, отже, духовні «скрепи», про які так полюбляє згадувати Путін, лежать саме там.

Ординці ж, звісно, не надто толерували запроданців, однак постійне приниження і визиск спонукали гордовитих власників ханських «ярликів» переймати звичаї і повадки «знаті», для якої головним сенсом життя був розбій, насильство і грабунок. Так, з плином століть, постала московська «еліта», «с раскосимі глазамі», як про це написав Алєксандр Блок.

Експансія територіальна, у пошуках нових пасовищ для імперських коней, трансформувалася у експансію духовну. Анексія чужих земель давала підстави для грабунку нематеріального, так «російськими» ставали чужі письменники і мислителі, а навчена українськими монахами церковна верхівка спочатку за хабар купила в Константинополі статус патріархії, а відтак замахнулася на лаври Третього Риму.

Падіння царату аж ніяк не означало смерть деспотії. Вона відродилася у культі більшовицьких вождів, аби дійти своєї кульмінаційної точки на етапі сталінізму. Гасло «Самодержавство, православ’я, народ» ледь підредагували, залишивши партію і народ, причому – народ особливий, якому нічого втрачати, який не має батьківщини, не пов’язаний жодними моральними зобов’язаннями на своєму шляху до Царства Небесного, утіленого в комунізмі. Ординство продемонструвало себе у всій красі під час «визволення» Європи від фашизму, той похід досі із жахом згадують зґвалтовані німецькі жінки…

Коли імперія справді впала у 90-х минулого століття, то це лише загострило вроджене серед росіян почуття несправедливості світу стосовно них – народу-богоносця, народу-месії. Досі вони зі своїм ядерним «уставом» потикалися у будь-які «монастирі» світу, тепер же відчували себе обділеними і приниженими, бо господарі недвозначно вказували їм на двері. І це, вочевидь, тільки сприяло появі на політичній арені Путіна – сірої молі, яка насправді виявилася всесильним монстром-виплодком кадебешно-комуністичного підпілля. Працюючи під прикриттям президента Російської Федерації, ВВХ спочатку тішився славою реформатора серед наївних західних інвесторів, аж поки не відчув, що може диктувати цим «лохам» свої правила гри. Із Чечнею, Північною Осетією та Грузією йому поталанило: Захід не вірив власним очам, перебуваючи в ілюзіях, сформованих російською пропагандою. З Україною, здається, обламалося…

Відповідаючи на врешті-решт адекватне ставлення, Росія не знайшла кращого за ізоляціонізм, зашорення у домостроєвських рамках. Про це влучно написав на «Снобе» Владіслав Інозємцев: «Ми стали провінційними, зосередившись на проблемах, які мають первинно маргінальний характер; різко повернувши навіть від радянського глобалізму до мононаціонального, партикуляристського «русского міра»; добровільно виключивши себе з всесвітнього гуманітарного дискурсу, який ведеться на основі аналіза фактів, а не маячні, і довкола реальних, а не висмоктаних з державного пальця проблем».

А Дмітрій Биков, не зауваживши фундаменту православного фундаменталізму (вибачайте за тавтологію), доходить, однак, до точного висновку. Цей різновид радикального державного тероризму є небезпечнішим, ніж його ісламські побратими. Принаймні тим, що досі тримає ядерну валізку.

Ігор Гулик. Ілюстрація: snob.ru 

Міністерство інтелектуальних радирок

В Україні чимало охочих переписати історію. Обсмоктування подій "днів, давно минулих" до часу залишили на відкуп неголеним ученим і завсідникам "клюмби", натомість взялися за перипретії, що їх пам'ятають школярі молодших класів. Бо чи можна забути "помаранчеве диво", коли учителька вимагала саме так, а не інакше, трактувати перебіг подій Першого Майдану.

Утім, кожен посполитий вільний писати історію для себе і за потреби – боронити свій погляд на неї. Однак, коли чуємо заклики до перегляду знакових моментів нашого з вами спільного минулого з уст персон впливових, щоб не сказати харизматичних, то одразу виникає осторога якогось підтексту. Бо серед численної когорти тих, хто, як зауважено, бажав би дещо підправити розділові знаки у складному синтаксисі подій, є, безсумнівно, такі, хто, мабуть, прочитав таки Орвела. І прочитавши, уподобав собі кілька рецептів незабутнього "1984".

Утішаюся надією, що вчорашнє «зелене світло» від уряду про Мінінформації залишиться на папері. Особливі сподівання на марність заклику майбутнього очільника цього бюрократичного покруча розпочати усе з білого аркуша. Геть усе. Про мене, – хай залишиться все, як є, гірше не буде.

Гірше буде, як, борони Боже, дірвавшись влади, Юрій Стець покладене на міністерський стіл роман Орвела і справді замовить на складі Кабміну кілька тонн відмінного фінського паперу для потреб свого дітища.  Як з чистого аркуша, – то "табула раса" у всьому. Не кажу вже про політичних опонентів, – як без цих персонажів новітня українська історія? Дистильована водичка, – не більше. А провальні воєнні маневри на кшталт Іловайська, – цимус, витерши який урядовою радиркою з скрижалів минувшини, позбавимо нащадків великого задоволення і щирої пишноти за справи предків.

Одіозне відомство інтелектуальних радирок... Тих, кому руки сверблять позбутися будь-яких свідчень їхньої дещо відмінної від нинішньої позиції щодо головного архіваріуса. Роботи у нього буде предостатньо: перейтися сторінками усіх опозиційних режимові газет, видалити деякі особливо вразливі епітети на адресу президента і його команди.

Не маю сумнівів, що затверджувати новий варіант короткого курсу новітньої історії будуть на урочистому засіданні парламенту. З цієї нагоди виступатимуть, либонь, чи не всі приявні. Розповідатимуть про своє агентурне минуле у лавах "регіоналів", про "особливе завдання" – розвалити її зі середини. Чи не так пояснювали у вже далеких 90-х свою присутність у лавах КПРС "підпільники" – рухівці, радикали з УНА – УНСО!  

Не скажу, що й серед опозиційного нині середовища забракне ентузіастів переписати історію. Дехто з них вже сьогодні розкладає яйця у різні кошики, очікуючи, на що ж то вийде. Поодинокі з них вдаються до просторих розумувань про бажання тотальної любові поміж українцями, про привид економічної руїни і таке інше. Як завжди, найбільше голосують про ймовірні негаразди ті, кого вони найменше торкнуться.

А як бути з тими, хто не скаржиться на коротку пам'ять? Для них перепишуть карний Кодекс. Зрештою, навіщо переписувати, коли можна списати. Благо, в архівах та бібліотеках, мабуть, ще збереглися раритети совєтської доби. Але

"істина, яку слід захищати за допомогою Карного кодексу, на повірку, радше виявиться брехнею".

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru