Лондонський
музей протистояння двох непримиренних систем зможе поповнитися новими
експонатами. Мабуть, не останнімb серед них будуть й автомат
Калашнікова з Парижа, і таймер до вибухового пристрою на борту фатального рейсу
А321– своєрідні опудала, яким Росія страхає «толерантних» європейців
Це, мабуть, доконечно важливо для сучасних поводирів Росії – створювати
напругу, нагнітати агресію, а відтак апелювати до загальнолюдських цінностей.
Природне бажання кожної нації тішитися своєю вагою та авторитетом у світі
трансформується у спотворену, не виправдану нічим політику, що роз’їдає
усталені комунікації із зовнішнім світом, але й не надто позитивно впливає на
настрої власного народу. «Звичка до ненависті» культивується із запалом і ретельністю, гідними кращого
застосування. Іноді, поглядаючи на телеекран, де російський президент виголошує
черговий спітч, складається враження, що змаліла імперія образилася, і тепер
мусить вилити дитячі жалі на голови тих, хто ще здатен чути.
Перешіптування Путіна з Обамою на саміті G-20 у присутності дуже уважних
слухачів дехто вже встиг охрестити початком нової холодної війни. Пошановувачі
сумнівної естетики конфронтації потирають руки: Лондонський музей протистояння
двох непримиренних систем, якому не бракує відвідувачів, зможе поповнитися
новими експонатами. Мабуть, не останнім серед них будуть й автомат Калашнікова
з Парижа, і таймер до вибухового пристрою на борту фатального рейсу А321–
своєрідні опудала, яким Росія страхає «толерантних» європейців.
Розшифровуючи «фултонівські промови» ВВП, його численної челяді, російські
політологи намагаються пролити світло на причини агресивної риторики свого
патрона. Кажуть, що Путіна бісить перспектива побачити у бінокль комплекси
американської ПРО на теренах Чехії та Польщі (ба більше – України!); що Кремль
підозрює Обаму у використанні російської карти під час майбутній виборчих боїв
з республіканцями; що московські владоможці втомилися від звинувачень у гучних
політичних убивствах, зокрема Нємцова…
Усе це, можливо, й так. Та найголовнішим є непроартикульоване бажання
Путіна утримати під контролем бодай частину колишнього СРСР, особливо ту, яка
дає йому в руки паси для загнуздання Європи. Білорусь та Україна – транзитери
російського статку на Захід – дві фішки, на які сподівалася Москва. Але з
плином часу і з ротацією еліт ситуація на геополітичному кону змінюється не на її
користь. Війна на Сході України поставила жирні крапки над проектами Південного
потоку і дублю Північного, різкі й категорично-колгоспні філіппіки мінського
«бацькі» стали тлом, яке змушує Путіна бути відвертим у власній злобі.
Бо направду, коли мова заходить, скажімо, про американські ракети, то
«асиметричність» російської реакції виглядає трохи дивною. Інша річ, –
протистояння 1946 – 1988 років, коли
ворожнеча із Заходом освячувалася ідеологічними стереотипами. Сьогодні вони
випарувалися і, погодьтеся, суттєво не впливають на стосунки «капіталістичних
систем».
Але є «українське питання», а, отже, в ньому таки суть. Надійна ракетна парасолька
над Києвом та околицями зробить «хохлів» ще вільнолюбнішими і некерованішими,
дозволить перекинути левову частку коштів, що досі витрачалися на ремонт та
обслуговування допотопно війська на його модернізацію.
Та головне - це буде крахом ідеї «братства бідних», їхньої корпоративної
солідарності проти «ситих». Росія втратить терени для експорту світоглядних
моделей, для ретрансляції імперського месіанства. Вона залишиться в
«автономці». Є такий доволі пророчий серіал, який невтомно крутило НТВ. Там
російська атомна субмарина гине у Чорному морі, не очікуючи допомоги від
братів-українців, які чомусь стали й зовсім не братами, а втіленням гріховності,
зрадництва і підлоти. Цей «мистецький витвір» настільки пронизаний фобіями і
жовчю, що свого часу навіть севастопольські ветерани флоту написали обуреного
листа його авторам. Але, мабуть, так треба, бо «автономка» – це реальний
наслідок реальної політики, який не змусить на себе довго чекати.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
