Тут відомий поет і публіцист Дмітрій Биков на «Современнике» розмірковує
над спільними рисами та відмінностями ісламського і православного
фундаменталізму. І доходить висновку, що в останнього немає підставової бази,
позаяк що, мовляв, об’єднує мусульманина Рамзана Кадирова, патріарха Кірілла,
Ігоря Стрєлкова і деенерівську «еліту»?
На перший погляд, воно так. Але, як любить казати один мій знайомець,
трішечки не так. Гадаю, фундамент таки є, і його слід шукати у ментальних рисах,
які втілилися у діячах схожого ґатунку якнайповніше і найрельєфніше. Дугін, -
той, що євразієць і почасти духівник Путіна, - спробував укласти специфічний
світогляд рашистів у своїй «фундаментальній праці» «Містерії Євразії». Та от
проблема, - і він сором’язливо приховує справжні
витоки російської державності, яка, по суті, ніколи й не була російською за
своєю природою. Від початків вона спиралася на вертикаль колаборантів Орди,
отже, духовні «скрепи», про які так полюбляє згадувати Путін, лежать саме там.
Ординці ж, звісно, не надто толерували запроданців, однак постійне
приниження і визиск спонукали гордовитих власників ханських «ярликів» переймати
звичаї і повадки «знаті», для якої головним сенсом життя був розбій, насильство
і грабунок. Так, з плином століть, постала московська «еліта», «с раскосимі
глазамі», як про це написав Алєксандр Блок.
Експансія територіальна, у пошуках нових пасовищ для імперських коней,
трансформувалася у експансію духовну. Анексія чужих земель давала підстави для
грабунку нематеріального, так «російськими» ставали чужі письменники і
мислителі, а навчена українськими монахами церковна верхівка спочатку за хабар
купила в Константинополі статус патріархії, а відтак замахнулася на лаври
Третього Риму.
Падіння царату аж ніяк не означало смерть деспотії. Вона відродилася у
культі більшовицьких вождів, аби дійти своєї кульмінаційної точки на етапі
сталінізму. Гасло «Самодержавство, православ’я, народ» ледь
підредагували, залишивши партію і народ, причому – народ особливий, якому нічого
втрачати, який не має батьківщини, не пов’язаний жодними моральними
зобов’язаннями на своєму шляху до
Царства Небесного, утіленого в комунізмі. Ординство продемонструвало себе у
всій красі під час «визволення» Європи від фашизму, той похід досі із жахом
згадують зґвалтовані німецькі жінки…
Коли імперія справді впала у 90-х минулого століття, то це лише загострило
вроджене серед росіян почуття несправедливості світу стосовно них –
народу-богоносця, народу-месії. Досі вони зі своїм ядерним «уставом» потикалися
у будь-які «монастирі» світу, тепер же відчували себе обділеними і приниженими,
бо господарі недвозначно вказували їм на двері. І це, вочевидь, тільки сприяло
появі на політичній арені Путіна – сірої молі, яка насправді виявилася
всесильним монстром-виплодком кадебешно-комуністичного підпілля. Працюючи під
прикриттям президента Російської Федерації, ВВХ спочатку тішився славою
реформатора серед наївних західних інвесторів, аж поки не відчув, що може
диктувати цим «лохам» свої правила гри. Із Чечнею, Північною Осетією та Грузією
йому поталанило: Захід не вірив власним очам, перебуваючи в ілюзіях,
сформованих російською пропагандою. З Україною, здається, обламалося…
Відповідаючи на врешті-решт
адекватне ставлення, Росія не знайшла кращого за ізоляціонізм, зашорення у
домостроєвських рамках. Про це влучно написав на «Снобе» Владіслав Інозємцев:
«Ми стали провінційними, зосередившись на проблемах, які мають первинно
маргінальний характер; різко повернувши навіть від радянського глобалізму до мононаціонального, партикуляристського «русского
міра»; добровільно виключивши себе з всесвітнього
гуманітарного дискурсу, який ведеться на основі аналіза фактів, а не маячні, і
довкола реальних, а не висмоктаних з державного пальця проблем».
А Дмітрій Биков, не зауваживши фундаменту православного фундаменталізму
(вибачайте за тавтологію), доходить, однак, до точного висновку. Цей різновид
радикального державного тероризму є небезпечнішим, ніж його ісламські
побратими. Принаймні тим, що досі тримає ядерну валізку.
Ігор Гулик. Ілюстрація: snob.ru
