Розчаровані заангажованістю
суддів, продажністю і відвертим нехтуванням людськими правами, громадяни
виходять на майдани і вулиці, б'ють вікна в сільрадах, уриваються з гранатами в
холи міністерств, накладають на себе руки, залишаючи посмертні записки, яким,
на жаль, вже нема оскаржень…
Мене надзвичайно
тішать ситуації, за яких бундючний чиновник, скорчивши серйозну міну,
відповідає журналістам на закиди про скарги мешканців – "Хай подають до
суду!". У 95 випадках зі ста можна виснувати, що у цього завзятого прихильника
"цивілізованого полагодження проблем" є приязні стосунки з місцевим
суддею або ж, принаймні, він має адвокатів, що добре вивчили прейскуранти правничих
послуг. Але це, так би мовити, другий план, залаштункові сенси реальності,
позірно ж постава нашого чиновника виглядає вельми демократично і стильно,
цілком у контексті часу і в традиціях найвитонченішого лібералізму.
Мене надзвичайно
переймає інша проблема, яку обговорюють, зазвичай, пошепки, кулуарно і
довірливо. Після того, як виконавчу і законодавчу гілки влади збурено
конституційною реформою, та так, що вони й досі заледве оговтуються від неї,
намацуючи ледь не у сутінках артикулів і параграфів свої майбутні функції і
завдання, третя галузь не зазнала відчутних змін, а тому, фактично, залишилася
найпевнішим інструментом здійснення владних повноважень. Тобто суди, тимчасово
опанувавши монополією у цій царині, перетворилися, як це не сумно, на осередки
свавілля, корупції і суспільного шантажу. Ба більше, – ми змушені говорити, що
трактування суду як останнього бастіону для захисту конституційних прав
пересічного громадянина стало макабричним оксюмороном, – "маленький
українець" остерігається втрапити між шестерні судового механізму, знаючи
наперед, що спроба відшкодувань – моральних чи матеріальних – може закінчитися
злиднями і психологічними розладами.
Мій близький знайомий
після рясного потопу, влаштованого сусідами зверху, дійшов аж до Верховного
суду, намагаючись реанімувати справедливість. А все тому, що матеріальні
збитки, оцінені місцевим судом більш менш-адекватно, після низки апеляцій
відповідачів перетворилися у суді вищої інстанції на жалюгідну суму в… 180
гривень. Скажіть, чи майстер, що бодай трохи поважає свої вміння і здоров'я, підніметься на восьмий поверх за такі гроші?
Це, так би мовити,
побутовістика, яка, втім, забирає надмірно багато життєвих сил та нервів,
породжує у душах почуття незахищеності і меншовартості, рідше, – бажання
спротиву. Що ж до останнього, то я цілком певен, що саме у судових залах, за
умови дотримання служителями Феміди професійних кодексів і законів, можна було
б завчасно вгамувати сотні суспільних конфліктів, застерегти десятки пікетів,
маніфестацій, голодувань та інших акцій громадянської непокори. Але ні,
навпаки, розчаровані заангажованістю суддів, продажністю і відвертим
нехтуванням людськими правами, громадяни виходять на майдани і вулиці, б'ють вікна
в сільрадах, уриваються з гранатами в холи міністерств, накладають на себе
руки, залишаючи посмертні записки, яким, на жаль, вже нема оскаржень…
Про
використання судів і суддів як зброї проти політичних опонентів, інакодумців і
в'їдливої преси говорити, мабуть,
і не доводиться. За бажання і ресурсів можна змусити замовкнути будь-яке
видання, а журналістів надовго прописати на біржі праці. Проти суддів не сміє
повстати навіть міліція, оскільки їхню недоторканість, з одного боку, захищає
закон, а з іншого, – корпоративна солідарність осіб у мантіях гарантуватиме
будь-кому з порушників неписаного правила, м'яко кажучи, гнів та обструкцію.
…І ще один приклад з
повсякдення. Разом з моїм сином вчиться найбільший у школі шибеник. Йому
дозволено усе, і все йому сходить з рук. Ви гадаєте, він зростає у проблемній
родині? Ні, він просто син судді.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua
