Кінець парламентаризму в Україні

Над Україною невблаганно опускається завіса диктатури. Біля її скрипучого, часто навіть верескливого механізму пораються специфічні "механіки", яких, я переконаний, з плином часу назвуть "зеленим ОЗУ" (організованим злочинним угрупованням). 

До цієї зондеркоманди, яка ось уже два з половиною роки пробує поховати українську демократію, прикриваючись фальшивими гаслами "народовладдя", належать не тільки найвищі посадовці країни. За технологією, яку виклав у своїй книзі "Бути диктатором. Практичний посібник" норвезький публіцист та доктор філософії Мікал Хем, "диктатор не може приймати лояльність своїх придворних як даність, тому залучення їх у систему корупції корисне і з іншої точки зору: ви робите їх співучасниками".

Хем, звісно, іронізує над практиками початкуючих "каддафі" і "лукашенків". Бо до арсеналу охочих стати "твердим каральним п'ястуком" з волі якогось "ефемерного народу" входить значно більше інструментів. Зокрема, провокації (підпал рейхстагу 27 лютого 1933 року у Німеччині), правове свавілля (точкове або й зовсім огульне ґвалтування законів), руйнація інституцій і, очевидно, тотальна брехлива пропаганда як прикриття, як засіб відволікання уваги і виправдання справжніх злочинців.

Попри те, зауваження норвежця про кругову поруку, про дух стадності, який має об'єднувати причетних до не надто шляхетних справ перед уявними чи, може, й справжніми опонентами, є абсолютно слушним. Бо, до прикладу, Зе!режим діє саме в такій системі координат, не відхиляючись ні на йоту від стежок, протоптаних автократіями минулого.

Про брутальні порушення Конституції вже навіть і не доводиться говорити: вони стали "фішечкою" квартального блазня від миті його апофеозу – інавгурації на посаді президента України. Коли зараз, після ухвалення новітнього "диктаторського закону" (так званого "антиолігархічного", а насправді – реально драконівської інструкції для знищення інакодумців), опозиція, позбавлена можливості навіть обговорення (!) поправок, заволала про смерть парламентаризму, то, далебі, це був запізнілий діагноз. Парламентаризм впав у кому, дозволивши Зеленському безпідставно розпустити попередню Верховну Раду. Просто так: дзвінкою фразою під куполом найвищого законодавчого органу країни. І тоді ніхто (наголошу – ніхто з присутніх у залі ВР) не підняв свій голос на захист зневаженого Основного Закону.

Коли перший віце-спікер Руслан Стефанчук минулого тижня знущався над опозицією, що намагалася завадити Зе!режимові ухвалити засуджені світовою демократичною спільнотою, не акцептовані Венеційською комісією новели "диктаторського закону", він чудово розумів, що у залі на нього дивиться куплена, залякана і змонолітнена у захисті власних шкур "більшість". Щойно ж трапився "підпал рейхстагу" по-зеленськи, - обстріл автівки Сергія Шефіра – першого помічника президента і за сумісництвом – сценариста наступного сезону Кварталу 95. І в темниках єрмаківського ОПУ чорним по білому було написано, що цей постановочний "відосік" – це спроба політичного убивства (до слова, саме так змалював сюжет і "вічніший" за свого попереднього куратора Авакова Антон Геращенко), що кілер цілився не у президентського друга, а в "самого найсамішого", і що "Слуги…" повинні втямити раз і назавжди: без "найвидатнішого лідера сучасності" вони – ніхто, і звуть їх ніяк. Ба більше, - що їх, у випадку чого, чекатиме така ж сумна доля…

Для тих, хто не усвідомив такої перспективи минулого тижня скликали ще один "трускавецький з'їзд". Аби до решти відрізати шляхи до відступу, знищити щонайменші сумніви у їхніх, не переобтяжених інтелектом мізках, посилити тваринний страх перед відповідальністю за скоєне. Але насправді відповідальним є сам Зеленський і його найближче оточення, яке вже навіть не вважає за потрібне виправдовуватися, камуфлювати власні наміри, якому, за висловом керівника "служницької" фракції Давида Арахамії, призначеному поважному закордонному виданню, "по х…ру" тамтешні "демократичні заморочки". Так, до слова… Нацистський лідер також не любив міняти місця проведення "тімбілдінгів" НСДАП, вони відбувалися у Нюрнберзі. Останній, - не з волі Гітлера, - теж там. З 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року… Процес над клікою диктатора.

В моїх аналогіях між процесами формування диктаторських режимів бракує ще одного пазла, - капітуляції перед зовнішнім ворогом. Веймарська республіка була плодом поразки Німеччини у Першій світовій війні. Україна ж наразі тримає оборону на Східному фронті перед російським агресором. Поки що. Бо політика "замирення", "зустрічі посередині", відтак "припинення вогню", пропагована Зеленським та його ОЗУ на початках правління, не дала жодного результату. І, попри войовничі заяви, ейфорійні натяки всебічну підтримку з боку США, у нетрях будинку на Банковій вибудовують геть інші плани. Гопницькі заяви самого головнокомандувача щодо НАТО, а тепер і ООН, слабка перед спокусою дешевих енергоносіїв з Росії позиція Європи, зростаюча "втома від України" лише на руку Москві, яка руками свого Дмітрія Козака і теж "свого" Андрія Єрмака підштовхує Київ до незворотного у своїй фатальності вибору – формули Штаймаєра. Тоді пазл складеться, і новопосаджений московський губернатор (не обов'язково Зеленський), скористається нинішніми "напрацюваннями" для того, аби розправитися з найменшими осередками опору – що у ЗМІ, що з боку громадянського суспільства.

…От тільки є одна обставина, про яку чомусь завжди забувають диктатори. Сидіти на багнетах не вельми комфортно.

Ілюстрація: Андрєй Клімов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Влада меморандумів

 

Мабуть, зайве говорити, куди веде шлях, вимощений добрими намірами. І про те, що диявол починається з усмішки ангела, який бореться за справедливість.

Усі ці прості, навіть банальні речі цілком надаються для характеристики популістського режиму, який опанував владою в Україні 2019 року.

Оскільки фокус з кіношним вчителем Голобородьком виявився вдалим, то чому б не продовжувати у тому ж стилі. Відтак ось уже два з половиною роки маємо владу меморандумів, пустопорожніх обіцянок, які не зобов'язують осіб, що не тільки отримують високі зарплати за кошт платників податків, але, як свідчить хроніка ще наразі живих антикорупційних інституцій, доволі успішно багатіють, доводячи, що в Україні для обраних таки закінчилася епоха бідності.

Для влади головне, - і це особливо рельєфно зауважується зараз, - утриматися в кріслах, скористатися нагодою для того, аби витиснути із займаних посад і можливостей, наданих ними, все по максимуму. А якщо поталанить, - подвоїти перебування хедлайнера Кварталу і відповідно – доступ до державних ресурсів.

Тому політтехнологи з Банкової заповзялися робити з мух слонів, тобто використовувати щонайменший привід для феєричного піару свого патрона. Так було із довгоочікуваним візитом Зе! до Сполучених Штатів Америки, звідки, окрім дебільних фотознімків на кшталт висолопленого язика нью-Мендель, окрім фантастичного марнотратства державних коштів на комфортне і коштовне майже тижневе перебування за океаном, численна делегація не привезла нічого суттєвого. Від слова "нічого".

Офіс президента, звісно, заспамив інформаційний простір реляціями про грандіозну енергетичну перемогу: підписання меморандуму між НАЕК "Енергоатом" і Westinghouse electric (американська компанія, котра займається атомною енергетикою, один із світових лідерів у цій галузі. – Ред.) про спільне будівництво енергоблоку Хмельницької АЕС як пілотного проєкту, а в подальшому – ще чотирьох блоків за їх технологією. Загальна вартість проєкту – до 30 млрд доларів. Однак у різних повідомленнях про цю епохальну подію чомусь гуляють 5 мільярдів доларів (у деяких новинах йдеться про 25 млрд). І ніхто не каже, де і для чого зводитимуть ще чотири реактори, кому планують продавати електроенергію, видобуту на додаткових потужностях. А для чого? Документ називається Memorandum of understanding (меморандум про взаєморозуміння), і таких паперів можна підписати тисячі. Вони ні до чого не зобов'язують, на відміну від міждержавних угод, а у випадку незручних запитань легко відповісти, що "взаєморозуміння" (чи то пак – по-модному – "хімії") не склалося.

Зеленському і його команді не дає спокою зависле у повітрі запитання до Байдена: "Чому ми досі не у НАТО?". В принципі, "найвидатніший лідер" міг би запитати це у свого візаві в Вашингтоні. Натомість після вояжу на береги Потомаку взялися педалювати питання статусу особливого союзника з-поза меж Альянсу. Аж позачергову сесію скликали. І дарма, що навіть послиня України у США Оксана Маркарова застерігала: не робіть цього, панове дилетанти, такий статус просять країни, які й не ставлять собі за мету потрапити у Північноатлантичний блок. Тобто, якщо вже зовсім серйозно, - то "глас волаючого у пустелі", а, радше, імітація прагнень до НАТО, - це цілком усвідомлена, прорахована та інспірована геть неукраїнськими силами гра на… непотрапляння у лави справжніх союзників. Та й у Конституції прописаний євроатлантичний курс. "Ініціативі" ходу не дали, але постає питання: хто ж її інспірував? У відповідь – мовчання меморандумних ягнят…

До слова, про Конституцію. Судячи з останніх заяв віце-спікера ВР Руслана Стефанчука, "зелені" потирають руки, перед тим, як взятися перекроювати Основний Закон на свій, популістський штиб. Хоча, як я вже зауважував, від популізму до автократії – один крок. Що там хоче міняти доктор права Стефанчук – одному Богові відомо, ну, і, очевидно, Зеленському теж. Але спроба переформатувати Україну під парламентську республіку (що передбачатиме вибори глави держави у ВР) – це також шанс на "другий термін" у контексті танучого рейтингу "свого хлопця".

Влада меморандумів і прожектерів через свою популістську природу є хиткою і безперспективною. Тому ще одному "лідерові" – очільнику фантомної "монобільшості" Давиду Арахамії, попри награний оптимізм, доводиться визнавати: "нормальні" люди відмовляються від запропонованих невігласами посад. Якими б медяниками їх не зваблювали, притомні фахівці, експерти, підприємці та менеджери добре розуміють: забруднити резюме записом про колаборацію з популістами, які реально нищать країну, - значить поставити хрест на репутації і подальшій кар'єрі. Хіба ж чесний громадянин погодиться мостити власній країні дорогу до пекла?

Ілюстрація: Павел Кучинскі

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Мистецтво нищення сенсів

Я вже колись цитував польського дисидента і філософа Адама Міхніка, що у комунізмі найгірше те, що приходить після нього. Отак і з популістичними режимами – від Венесуели до сучасної України Зеленського. 

Електорат, засліплений ейфорією і шалено мотивований бажанням легких "змін" понад два роки тому, найбільші випробування чекають у майбутньому. Коли карткова конструкція "демократії", ретельно вибудовувана ексактором розважального жанру і його, м'яко кажучи, ліворукими колегами, впаде і поховає під собою не тільки мрії легковірних та інфантильних, але й реальні здобутки розважливих, поміркованих патріотів-громадян.

Я, коли йдеться про спосіб правління Зе!, не даремно беру слово "демократія" у лапки. Бо серед численних ризиків і загроз – безпекового, економічного, гуманітарного плану, - на які прирік країну вибір 73-х відсотків її позірно притомних мешканців, чи не найфатальнішим наслідком буде тотальне нищення сенсів. І не тільки демократії як способу співжиття цивілізованих спільнот, а цілої низки інших, базових понять, які досі вважалися однозначними константами.

Промовляючи недавно на Львівському Медіафорумі, знана журналістка Мирослава Барчук сказала, що "найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова і поняття здевальвовані. Коли поступово і непомітно високі поняття стають випотрошеною оболонкою, порожньою шкарлупкою. Ці слова стає якось незручно вживати, і ми уникаємо цих понять або мусимо говорити з певною іронією, брати в лапки в постмодерністський спосіб".

У цій фразі є все про Зе!демократію і спосіб, у який нам намагаються її нав'язати. Причому з легкої руки "політтехнологів" на кшталт Михайла Подоляка чи Олексія Арестовича (вже й не знаю, чи лапок достатньо, аби передати іронію, ба навіть сарказм для характеристики цих персонажів), процес перелицьовування, руйнівної інтерпретації сенсів поставлено на конвеєр. Для цього створено тисячі акаунтів у соцмережах, викуплено місяці годин телеефірів, сфабриковано мільйони інформаційних приводів і провокативних заяв. Фантазійні витівки шулерів від політики відтак озвучуються або ж самими авторами, або ж бездумними спікерами з найвищих владних кабінетів, або ж "шістками" з парламентської "монобільшості". Та апогеєм все ж слід вважати цитати "найвидатнішого лідера сучасності", коли Зеленський, напустивши на обличчя міну "державника" і "мислителя" виголошує банальщину і несосвітенність на кшталт останнього, американського відкриття: "Наша стратегія – це тактика". Вже й не знаю, який з філософів чи письменників-утопістів є прикладом для "зеленої команди", бо Джордж Орвелл, здається, тихо курить у куточку зі своїм "новоязом".

Але чомусь підозрюю, що у горе-сенсотворців немає жодного методологічного підгрунтя, що вони діють на власний розсуд, потакають власним амбіціям та хвилевим захцянкам, абсолютно безвідповідально експериментуючи без бодай елементарного прогнозування наслідків. І в цьому дикому коктейлі  експериментів вже важко вирізнити на нюх і на смак справжні наміри і мету барист з Банкової. Проглядається хіба лиш один складник – невтамовна жага влади, утримання при ній, з огляду на певне (все ж таки!) розуміння того, що колись за свої витівки доведеться відповісти.

Від популіста до автократа – відстань незначна, тому першочергово руйнації зазнала система повноважень і державних інституцій. Зеленський і Ко фактично вже, без змін до Конституції, перетворили республіку у президентську, причому з безапеляційною підпорядкованістю уряду і навіть місцевого самоврядування главі ОПУ. Ба більше, - тепер правом ухвалення рішень (таких же безвідповідальних і екзотичних, з огляду на демократію) наділено дорадчий орган – РНБО. Рада та її очільник стали інструментами режиму для втілення того ж таки принципу – "наша стратегія – це тактика", і у своїх тактичних маневрах іноді скидаються на жонглерів у мандрівному цирку, які тільки й но думають, як ото розважити невибагливу провінційну публіку.

В арсеналі фокусів годиться усе: від якоїсь дивакуватої апології проєкту Великого Герба, що, радше, скидається на пивний герб (за висловом відомого історика і публіциста Олександра Зінченка) і до ще екзотичнішої ідеї Арестовича з… перейменування країни. Ото, бачте, назвемося "Руссю", і все у нас вийде. Виправдання, на перший погляд, просте, як борщ: а давайте спробуємо перетягнути клаптикову ковдру путінських "історичних аргументів" на себе. Але питання не в тому, щоб стверджувати очевидний спадок України, питання в тому, щоб втримати його і розвивати.

Колись, у далекому 2014-му, той же Арестович написав про вразливість системи і можливість її руйнації: "система – це павуки в банці, які один одного ненавидять. На цьому треба грати. Тому вони (представники системи) не виступають єдиним фронтом, а ми, як суспільство, не є їхньою мішенню. Якщо звідти вибити хоча б одну спицю, все відразу посиплеться". Я не стверджую, що нинішній апологет Зе!режиму, а тоді – автор "стратегії теплого океану", є провидцем. Я лише хочу сказати, що руйнуючи сенси зараз, він та його замовники і є тією "спицею", через яку все і "посиплеться".

Інша річ, що суспільству після правління популістів доведеться пройти дуже болісний шлях до відновлення звичних понять і слів. Ще раз процитую Мирославу Барчук: "Це повернення відбувається у межових ситуаціях, перед лицем смерті, випробувань, сильних потрясінь. Коли хтось платить за ці поняття кров’ю або життям". І досвід країни після Януковича – лише яскраве підтвердження такого висновку.  

Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Підписуйтеся на мій Telegram-канал