Недоброзичлива гегемонія

Гегемонія більшості возведена до ранґу принципу, беззаперечної істини, природного стану речей. Її креатив – відсутність будь-якого креативу, окрім міцних голосових зв'язок і, на крайній випадок, крутих п'ястуків

Один з ідеологів американського неоконсерватизму Френсіс Фукуяма, знаний українцям з його футуристичного бестселера "Кінець історії та людини", є автором слогану, яким донедавна послуговувалися вашингтонські стратеги, аргументуючи своє право пхати носа у будь-який закуток планети. Слоган воїстину є американським продуктом – "доброзичлива гегемонія", однак у недавно опублікованій  книзі "Америка на роздоріжжі" інтелектуальний кумир обережно дистанціюється від свого ж винаходу. Мудрість, мабуть, таки полягає у вмінні озиратися на обставини, робити поправки на реалії, – і не тільки у високій політиці, але й у повсякденних справах. Американці ж взагалі мастаки на дипломатичні терміни, вони завжди залишають собі шляхи до відступу і навіть поразку своєї місії в Іраку подали, як слід: ми до них "доброзичливо", з пропозицією демократії… При цьому слово "гегемонія" якось тушується, нівелюється якнайкращим наміром.

Україна ж, яку дехто схильний вважати об'єктом зазіхань Вашингтона, втім не квапиться переймати уроки нового старшого брата. Для слов'янського менталітету, вирощеного на ґрунті "демократії віча", яка буяла на добрих вісім століть раніше європейської колонізації Нового світу, гегемонія більшості возведена до ранґу принципу, беззаперечної істини, природного стану речей. Її креатив – відсутність будь-якого креативу, окрім міцних голосових зв'язок і, на крайній випадок, крутих п'ястуків. І хоч правила цивілізованого урядування вимагають категоричної відмови від старого, як світ, принципу "горе переможеним!", однак насправді маємо справу лише з позірною лояльністю більшості до права меншості, лише з деклараціями добрих намірів, далекими від політичної практики.  Одне слово: право сили, а не сила права…

Упродовж тривалої реформаторської епопеї, коли український загал направду не знає, чого чекати від дня завтрашнього, наскільки хитромудрими, іноді навіть позбавленими здорового ґлузду, видаються маневри влади, заяви про право більшості, базоване, до речі, на принципах конституційної реформи, запропонованої доволі сумнівною більшістю і в доволі сумнівних умовах, лунають чи не найгучніше. Бо ходить про гегемонію сили.  Причому це домінування подавалося народу як "доброзичлива гегемонія" – мовляв, гляньте, – ми прагнемо лише добра ("Жити по-новому»).

Проте є одна проблема, яка незабаром може зіграти злий жарт з "коаліцією". Сьогодні під гаслом "доброзичливої гегемонії" вони намагаються проштовхнути на ключові посади проекту «Антикорупція» одіозних осіб, які не надаються за визначенням длоя таких ролей . Не кажу вже про глибинно дестабілізуючий чинник таких маневрів після Революції Гідності. Авторам сценаріїв таких фіглів я б порадив бути дуже обачними. Обережність не завадить нікому, інакше очікуючи геппі-енду історії, можна опинитися на непевному роздоріжжі. Причому шляхи до відступу будуть заміновані власноруч.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Герлуп Бітструп

Про країну та державу

Кон’юнктура та угодовство – риси, на жаль, не тільки численного чиновництва. Вони притаманні й політикам, які про людське око люблять хизуватися непохитністю принципів і міцністю ідеологій. Однак, – що ідеологія чи цінності, порівняно з „кешем”, з можливістю причаститися з дармової годівниці?

Хвилеві інтереси передбачають хвилеву політику. Остання аж ніяк не може бути характеристикою державців, виходячи з відомої формули про те, що вони, перш за все, думають про країну. В Україні цей постулат не годиться взагалі, оскільки категорії „країна” і „держава” у нас – зовсім різні, іноді навіть діаметрально протилежні. Бо країна, – себто ми з вами, – живе собі у своєму вимірі, ставить перед собою певні завдання, плекає певні ідеали і сподівається на здійснення певних мрій. Держава ж, точніше, її уособлення в конкретних інституціях – парламент, уряд, Президент, митниця, податкова, МВС etc., – то інший, паралельний світ, який не бажає знатися з країною, у сенсі зважати на наші з вами проблеми. Їхній світ витворений з міфів, з політтехнологічних схем, зі стратегій пожирання опонента. Він позбавлений реальної перспективи, оскільки перебивається з дня на день, міркуючи, що саме так і треба.

Чиновницька рать у стані постійної бойової готовності, який вже передбачає нетерплячку очікування: підступів протилежного табору, можливих реакцій на власні провокації, а головне – виборів будь-якого гатунку. Вибори для цієї когорти є свого роду ставками у букмекерських конторах, для міністра чи навіть начальника ЖЕКу головне тут, – не помилитися з вибором, вчасно засвідчити лояльність  до перспективного кандидата чи політичної сили, а вже потім, коли ті здобудуть бажане, – відірватися, послуговуючись патронатом „начальника”. Тут чимало невдах, що ж, не всім дано передбачити „світле майбутнє”, особливо в умовах вітчизняних політичних розкладів. Такі „необачні” змушені перебиватися на маргінесі, аж поки доля не підкине їм ще один шанс...

Кон’юнктура та угодовство – риси, на жаль, не тільки численного чиновництва. Вони притаманні й політикам, які про людське око люблять хизуватися непохитністю принципів і міцністю ідеологій. Однак, – що ідеологія чи цінності, порівняно з „кешем”, з можливістю причаститися з дармової годівниці? Фата моргана, привид, – не більше. Їх же не візьмеш у долоні, тим паче не покладеш у кишеню чи на банківське конто...

Проблема полягає у тому, що справді ніхто й ніколи з тих, кому власне й доручено тільки над тим міркувати, не знав конкретно, до чого він прагне. Одиниці у цій країні і державі усвідомлюють у принципі власні надзавдання. А переважна більшість живе „станом на сьогодні”. Нині провалили неугодний для групи товаришів закон, – ну й добре. Нині підсунули свиню „воріженькам” зі сусіднього відомства, – чудово. Нині вони „опустили” нас, –нічого, буде новий день, буде й харч. Все одно задарма, все одно не з власного гаманця. Станом на сьогодні все ок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов     

«Коза ностра»

Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі нових парламентських виборів, які вперто пророкують на весну, зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо сумну практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів. Олег Покальчук окреслив це недавно із притаманною йому метафоричністю: «…Ми самі — заморожена країна, котра зачаровано споглядає на рідкокристалічних екранах безконечні діалоги приморожених і відморозків».
А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 46 мільйонам ідею дочасних виборів, референдумів, глобального вибору і таке інше. Заради потреб однієї людини або групки людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про Президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт   

Право на право

Нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш

Із «Майже відкритого листа Генеральному прокуророві», який Семен Глузман опублікував на «Лівому березі», читач дізнається, що знаний дисидент дуже цікавився правом, перебуваючи «на зоні». Вибудувавши простенький силогізм, можна завиграшки довести, що гостре зацікавлення сучасників тим же правом спричинене умовами незруйнованої зони. Далебі, це не так, адже навіть найвикінченішому песимісту на прийде на гадку алюзія нинішньої України з тоталітарними режимами.

Йдеться, мабуть, про інше. Про те, що здобувши поодинокі вольності та  свободи, - як от, до прикладу, писати і говорити те, що думаєш, гучно гримати дверима після невдалої розмови з чиновником чи навіть безрозмірно голодувати в громадському місці, - ми досі не опанували законними підставами для таких своїх вчинків. Тобто, - не читали і не знаємо усіляких параграфів та новел юридичної казуїстики. Однак, - це парадокс, - найбільше цікавимося правом…

А воно, між іншим, не тільки про банальності на кшталт «не смітити, не курити!». Воно, це наше хай недолуге, хай спотворене право, дає розуміння процесів, що відбуваються у державі, зрештою, чітко відповідає на таке сакраментальне запитання, яке не дає спати пересічному обивателеві – «хто винен?». Розібравшись у такій, тільки на перший погляд, складній формулі, ми нізащо не стали б проклинати президента чи уряд за сморід у Львові, «вбиті» маршрутки тощо. Не кажучи вже про те, що навряд би порушували перед главою держави питання «посадки» того чи іншого корупціонера. Ну, не може він того зробити, не прокурор… Одне слово, ми самі себе замурували у зону власного невігластва і легковажності, і там, у цих невидимих стінах, гостро цікавимося правом.

Інша річ, - маніпуляції тим самим законом, який став дуже ефективним інструментом для «знаючих». Звідси й корупція, - бо аби виграти тендер для відмивання мільйонів, варто мати не тільки «свою людину», що відкриває конверти з пропозиціями, але й чудово розуміти як аргументувати власну непересічність і винятковість у цьому конкурсі. Звідси й успішні скоробагатьки на державних харчах, - вони ж то чудово усвідомлюють, що ліпше записати маєток чи сотню гектарів на тещу, ніж чесно задекларувавши свої статки відтак мати клопіт з податковою. Звідси, зрештою, й президент (що не кажіть, а таки олігарх) зі своїми «рошенами» та телеканалами. На будь-який закид у незаконослухняності ці «знаючі» викладуть перед вами на стіл стоси документів, які безапеляційно засвідчать їхню «білосніжність» та «пухнастість».

Мені заперечать: мовляв, тепер для ухвалення того чи іншого закону почали активно залучати громадськість. Он і антикорупційного прокурора днями призначать, і його особа пройшла через кільканадцять «сит» не меншої кількості комісій. Усе це, звісно, так. Але трішечки «не так». Бо участь у «громадських радах» та іншого штибу новоутворах деяких дуже сумнівних осіб одразу провокує підозру про те, що це банальні маріонетки, куплені зацікавленими персонажами – грішми, майбутніми посадами або преференціями в іншій царині. Це – рецидиви, однак вони останнім часом набувають ознак клінічної картини.

Отже, нам треба права на право. І воно, на жаль, не вистоюється на майданах, не береться силою, не вимолюється в чиновників. Це робота мізків кожного, це бодай мінімальні знання устрою країни, у якій живеш. Це праця над собою. Саме вона дає розуміння власних прав і усвідомлення того, що ті, хто поруч, теж їх мають. Не менше, але й не більше, ніж інші.

Ігор Гулик. Ілюстрація: oleg-peretyaka.livejournal.com   

Не красти і не брехати

Чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема

Результати подиву гідного соціологічного дослідження Університету Східної Англії про «чесність» і «нечесність» народів уже доволі рясно прокоментовані. В Україні це зробив, зокрема відомий соціолог Євген Головаха у «Діловій столиці». Він не відмовляє землякам у шляхетній рисі чесності, однак цілком резонно, як на мене, наголошує на її специфічності. «Це своєрідна чесність — це відповідальність перед іншими людьми. Але не відповідальність перед моральними принципами… У нас своя чесність. Ми вважаємо, що мусимо бути чесними, перш за все, перед своїми рідними, відтак — перед знайомими і вже наостанок - перед принципами, що регулюють нормальні стосунки між людьми». 

Згадати про це дослідження і про Євгена Головаху мене спонукала новина зі столиці, де відкрилася виставка «Люди правди» з нагоди чергових роковин Голодомору. Йдеться про тих небагатьох, які залишили правдиві спогади про «Жнива розпачу», щоб через майже століття понад 80 відсотків українців покоління прийдешнього могли назвати речі своїми іменами. Тобто визнавати особисто Голодомор геноцидом.

Із ким були чесними насамперед ті люди? І чи чесність у принципах таки важливіша за чесність перед людьми, особливо тими, що прийдуть на цей світ пізніше? Гадаю, тут дилема.

Бо направду важливими є показники зростання числа тих, хто визнав очевидне – що українців свідомо убивали голодом. Але та – «минула чесність минулих людей» - чи спонукає вона нас до такої ж дії зараз? Тобто бути чесними в оцінці всього, що відбувається тут і зараз, але бодай перед своїми дітьми? Як на мене, то тут відсоток, - якби, звісно, хтось зважився б на таке опитування, - був би значно нижчим.

Рецепт Євгена Головахи «не красти і не брехати» виглядає надто простим. А  прості рішення не завжди бувають можливими для реалізації. Тим паче, спільнота має безліч прикладів того, як дворушництво, злодійство, конформізм ставали битим шляхом для тисяч «успішних кар’єр». Яким не завадили ні людський осуд (чесність перед людьми?), ні офіційний суд (чесність перед суспільством?), ні – принаймні наразі – Божий суд.

У 30-і роки «людьми правди» рухали геть інші мотиви, ніж нашими сучасниками. Вони, безумовно, були виховані на інших принципах, - не спотворених ще так калічно комуністичною добою, - на принципах, якими нерадянське (європейське) довкілля, що ми його тепер називаємо цивілізованим світом, керувалося століттями і намагається дотримуватися нині. Але разом з тим «люди правди» усвідомлювали свою відповідальність перед прийдешнім, а, отже, попри небезпеки і фізичну смерть, уважали правду запорукою виживання нації, її майбутнього.

Невже це так важко втямити нам? Тим, хто спромігся на Холодний Яр, Опір років Другої світової, на дисидентський рух «шістдесятників», на Акт проголошення незалежності, зрештою, на два Майдани. Адже ж ці чини теж були спровоковані загрозою і нам, і нашому майбутньому.

Утім чи можемо ми вважати себе чесними перед «Людьми правди», вшановуючи їх нині? Мабуть, таки ні…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb 

До питання про #зраду

Скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні «Зрада». Не важливо, що його заводив якийсь доволі підозрілий фальцет, - бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…

Тут Софія Андрухович поділилася на Zbruc’і своїми рефлексіями про справжність і надуманість, про світло й тіні, і зокрема – про зраду як різновид «тіні» українства. Вона пише, що «зрад протягом історії цієї конкретної спільноти на всіх рівнях було достатньо, цей страх увійшов у плоть і кров, його не витравиш так просто, як і страх перед голодом. Він увійшов так глибоко, що навіть самому собі неможливо довіритись. Може, насамперед самому собі? Може, якраз звідти він і проріс?».

Свого часу схожді думки висловлювала й Оксана Пахльовська, кажучи про генетичні корені українського страху, зокрема – Голодомор. Але повернімося до категорії зради, яка останнім часом перетворилася на мем, хештег, якою таврують усіх, хто має сміливість (зауважте – відвагу, не страх) сказати щось напрочуд нетипове, незвичне для нестримних потоків офіціозу, патетики, квасно-патріотичних майданних вправ. Проартикулювати щось нестандартне, здатне змусити замислитися, порозважати над буцімто очевидним, через зусилля втямити, що світ непростий, він надзвичайно розмаїтий і тим паче – неоднозначний.

Я міркую собі, що #зрада теж є технологією, хай хоч стонадцять разів мене звинуватять у прихильності до теорій змов. Я чомусь пригадую, скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні «Зрада». Не важливо, що його заводив якийсь доволі підозрілий фальцет, - бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…

Якщо йти за Софією Андрухович, то саме фобія зради, - актуальніше - #зради, - є тінню, яку відкидає наразі пасивна більшість, намагаючись виправдати власну байдужість, ба більше, - тицьнути пальцем у тих, хто, на її думку, винен у всіх наших гризотах. #Зрада – це тотем, це чарівна дудка, за допомогою якої ще зовсім недавно, яких чверть століття тому, кремлівська комуністична рать притлумлювала в українців справжню мелодію їхніх душ. Бо усі, хто тим чи іншим робом намагався ствердитися сам і переконати інших у справжності українства, у його праві на свободу і незалежність, - моментально отримували тавро зрадників. І не тільки тавро, - кулю, отруту, заслання… Мазепа, Коновалець, Хвильовий, Довженко, Бандера, Стус, Івасюк…  Нинішні адепти #зради діють схожим чином, свідомо чи скорившись звичці, діючи за усталеними окупантом правилами, чи просто навіть не здаючи собі справи у скоєному. Швидше за все, мотивом акурат є останнє. Мене просто вражають усезнайки, які легко оперують воєнними стратегіями, фіґлями геополітики, маючи при цьому єдине джерело інформації – «колгоспник». А ще, - «ОБС», теревені у каварнях чи сварки у маршрутках.  Іноді до цього коктейлю вкидається дрібка партійних уподобань, але вона, зрештою, не є визначальною, бо нині сповідувати одне, а завтра – діаметрально інше для таких мудрагеликів чомусь не є зрадою. Радше навпаки, - похвальною рисою, яку називають «умінням жити», «крутитися», «заробляти».

Ми урешті-решт мусимо втямити прості сентенції про два боки медалі, про «чорне» і «біле», про зло і добро, про шляхетність і зраду - одне слово, очевидну істину про різноликість правд, осіб, явищ, рухів. І про світло й тінь, притаманні усьому, що під сонцем. Так, справді, як зауважив хтось із великих, «чим нижче світило, тим довші тіні пігмеїв». Але суть не в тінях, а в тому, що низьким сонце буває не тільки при заході…

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Юрій Візняк у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Коротке есе про слухачів

Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора

Час змін і непевності мине, без сумніву, залишивши по собі не тільки спогади, але й певні висновки. Сверблячка на кшталт «все і одразу», притаманна першим постреволюційним місяцям, зійде на пси, поступившись буденності маленьких справ. Не варто переконувати, що ентузіазм, як правило, потребує постійно заряджених батарейок, мотивацій, і влада чудово усвідомлює це, намагаючись задля збереження статусу кво, тримати клеми окисленими до максимуму.

Утім, їй не завжди це під силу. Не тільки тому, що громадянське суспільство напрочуд активне і не має наміру заколисувати й без того сонну «еліту». Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора. Вона ж – ця конкуренція, - після таких оскаржень набуває ще витонченіших форм, не обмежуючись мітинговими формами, вдаючись до одвертих цинічних провокацій або ж кулуарних угод. Залежно від потреби моменту.

Якось Артур Шопенгауер зауважив, що «кожного можна вислухати, проте не з кожним слід розмовляти». Україна вже позбулася одного одіозного персонажа, який обіцяв «почути всіх», і тепер навряд чи хтось захоче розмовляти з автором цього слогану…

Однак порадою філософа варто скористатися тим, хто взяв на себе відповідальність за втілення реформ у постмайданній державі. Аби не траплялося інцидентів, як з Парасюком і Пісним. Коментаторів цієї теми аж забагато, однак мало хто зважає на категоричність діаметрально протилежних думок. Поза тим, як на мене, обидва персонажі схожі до болю, позаяк, смію думати, вони не є самостійними, вони – маріонетки на ниточках сторонніх залаштункових осіб. Саме ці ляльководи пишуть сценарії, підозрюю, - навіть діалоги, і тільки їм – новітнім карабасам - відомі справжні наслідки цього та інших спектаклів.

Тож нам наразі варто «кожного вислухати», натомість не квапитися з «кожним розмовляти». Об’єктивна оцінка тим і вартісна, що не базується на фрагментарних звинуваченнях на адресу «Володі» у невихованості, або ж лише на вироку для Пісного на підставі його сумнівного минулого. Аби скласти справжню мозаїку, слід зібрати докупи усі фрагменти. І раптом з’ясується, що насправді емоційний вибух «сотника» був спровокований не заявою «антибіотика» про особистий вклад у справу Майдану, а, до прикладу, роллю, якою наділений пан Пісний у подальшій долі дуже успішного, «проєвропейського» міського голови. А, може, іншими обставинами, які зараз, ось вже, ще не надто відомі загалу.

Проблема полягає у тому, що пересічний обиватель схильний оцінювати тих, кого обирав, за своїми лекалами. Він, - звичайний виборець, - досі не позбувся дурнуватої звички вважати позначку у бюлетені виконаною місією. Те, що залишилося непочутим, незрозумілим, взагалі – невідомим, - його мало переймає. І коли з плином часу вчорашній ідеал або ж просто знічев’я обраний персонаж демонструє свою справжню кредитну історію, свій не надто білосніжний шлейф, розчаруванню одурених немає меж.

Для висновку з цих коротеньких нотаток я обрав того ж таки Шопенгауера: «Те, що люди називають долею, є, по суті, лише сукупністю вчинених ними глупств».

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі. Певна річ, що учені не мали наміру якось вплинути на події в Україні, але те, що вони виснували із своїх експериментів, дуже актуальне для розуміння психології влади та внутрішніх механізмів, які рухають особами, охочими до неї.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.  

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com

Замкненість системи

Нас укотре забули запитати про наше бачення проблеми, вирішивши, що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних

Міркуючи над тим, що відбувається нині, ми певним чином впадаємо у блуд, навіяний нам телевізійними пророками, провідниками різних партійних мастей, смаками майданної публіки. Оперуючи загальноприйнятими, стертими, мов мідяки штампами, ми лише ускладнюємо ситуацію замкненої системи, у якій, по суті, доводиться жити.

Трапилася дивна річ, – після відкритості постреволюційного періоду, після хвилевого усвідомлення своєї належності до загальносвітової спільноти, після того, як вона, ця спільнота врешті-решт покинула власні побутові справи, власні комплекси і фобії, і почала відкриватися нам, ми чомусь, з якогось дива, вирішили, що варитися у власному горщику спідручніше і зискніше. Власне, вирішували й не ми, нас укотре забули запитати про наше бачення проблеми, вирішивши (і скажу, – цілком резонно), що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних.

Активні учасники історичного (не побоюся високих слів) преображення нації зійшли на узбіччя, хто виштовхнутий авторитетом вождів, хто повернувшись до звичного стану „маленьких українців”. Це стосується не тільки „майданутих”, але й „ватників”, бо, на моє глибоке переконання, Майдан став точкою відліку єднання двох Україн, кожна з яких усвідомила 2014-го, що об’єктивно не зможе жити без іншої. Попри розчарування, втрати і задавнені образи, перед лицем національної катастрофи, зрештою, перед російською агресією.

Усе, що відбувалося потім, – на совісті політиків. Попри позірне прагнення до змін, вони хутко зрозуміли комфортність саме замкненої системи, яка гарантує специфічні методи залагодження проблемних питань, яка, у принципі, плодить конфлікти інтересів, оскільки передбачає обмежене коло учасників на цілком вузькому полі владних повноважень. Але брак місця під сонцем для відпрацьованого матеріалу зламав ілюзію закритості, і нова влада щораз то частіше змушена була виправдовуватися за свої не надто праведні справи.

Пошук офірних цапів спровокував політиків на застосування випробуваних ще у доісторичні часи методів, звідси й традиційна для українського суспільного конфлікту схема загострення стосунків між різними сегментами суспільства. „Ми” і „вони”, – така легковажна формула, за допомогою якої ділять націю на „патріотів” і „манкуртів”, на „європейців” та „азійщину”, на „бандерівців” і „кацапів”. „Національна гра” бродіння мінним полем, повтикуваним застереженнями попередників, перетворилася на макабричний театр абсурду, на клоунаду політиканів, що корчать різні гримаси перед різними категоріями глядачів. Фактично вислідом такої практики стала тотальна маргіналізація еліти, яка, за висловом британця  Альберта Хаурані, означає „жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність”.

Так, світогляд наших провідників, на жаль, надто релятивний. Що ж до середньостатистичного українця, то усталеність трибу його життя давно не надається до суттєвих змін. Однак політики вигадали собі дивну ілюзію, яку знав ще Франклін Делано Рузвельт: „Громадська думка не знає історії”. До відчаю вождів, цей слоган вже давно ревізували. Громадська думка є нині носієм історії, вона фіксує не тільки видатні ціхи на шляху досягнень, але й найдрібніші грішки наділених владою.

І коли міра цих грішків перевершує міру терпцю, замкненість владної системи стає ілюзорною, крихкою та ненадійною. Бо її межі визначають не ті, хто всередині, а ті, хто назовні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Між краплями дощу

Корупція процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків

Ситуація із вибором з-поміж двох бід стає традиційною для української спільноти. Це ж, у свою чергу, означає дві речі: перша з них очевидна –  країні потрібна, як повітря, ротація еліт; друга – трохи прихована: держава досі не має стратегії, хоча за 25 років незалежності її пересічні громадяни вбухали у цей яловий механізм шалені кошти.

Щодо зміни еліт, то її, на жаль, не передбачається. Навіть на позачергові парламентські вибори (за прогнозом опозиціонерів-оптимістів, – через щонайбільше півроку) ми підемо, взявши актуальний нині анекдот: „Два пси зібралися на вибори. „За кого голосуватимеш?”, – запитує один. „А мені байдуже – чи за Герасима, чи за академіка Павлова...”.

Переконання про тяглість ситуації „вибору між поганим і гіршим” грунтується на тесті, який недавно пройшли львів’яни. Їм також, з’ясувалося, долеко не байдуже, хто із ймовірних президентів мав керувати містом. Прагматичні політтехнологи Садового вправно вивели у другий тур «свободівця» Руслана Кошулинського, і за всієї симпатії до вояка АТО, значна частина галицької інтелігенції фактично бойкотувала другий тур. Бо чудово пам’ятає «блиск і злидні» «свободівської» більшості у міськраді минулої каденції.

Оскільки вибору у схожих ситуаціях фактично немає, то ми робимо свій, – життєвий, приземленіший і зручніший. Голосуємо емоціями. Зневіра та апатія сягає апогею, бо висловитися проти всіх – теж вибір, який не спричинить особливих наслідків. За когось віддасть голоси лише дорога родина, і якщо вона чисельніша від челяді опонента бодай на одну особу, то матимемо «репрезентанта». І система працюватиме, – із корупцією ще вищого порядку, позаяк сімейні узи пов’язуватимуть обранця ще міцніше.

До слова, про корупцію. Вона процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків.

Вірус недовіри до всіх і вся лише стверджує невеселу висновок: за роки незалежності жоден із владних мужів, жодна державна інституція не доклали потрібних зусиль до формування так званого суспільного капіталу. Про власні статки вони дбали, без сумніву, усі. А суспільний капітал – це щось нематеріальне, це власне і є ота довіра: платника податків до влади, клінта до банкіра і навпаки, пацієнта до лікаря, читача – до журналіста... Маючи його, можна думати й про вибір, і про стратегію. Втративши або ж не здобувши – нидіти у безвиході і депресії. Хто із кандидатів бодай заікнувся про суспільний капітал? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Спокуса автократії

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: «Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було...»

Ресурс обидвох визначальних гравців української політичної сцени явно обмежений. Долучення до традиційних команд маргінальних середовищ, відкинутих виборами, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної парадигми „сам дурень!”. За прикладами не варто далеко ходити: колишні з табору «регіоналів», хутенько перефарбувавшись у нові партійні кольори різних гатунків, звинувачують Порошенка у співпраці з олігархами ще кучмового розливу. Той же, набравши одіозних персонажів куди тільки міг, підкидає спільноті модель дивного порозуміння між антагоністами, окрім тих, з ким сам не воліє дружити.

Повноваження – ось що формує нині стосунки влад – виконавчої та президентської,  і рельєфним чином проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що ПОП, що Яценюк, -- обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого явно хилить до повернення президентсько-парламентської республіки, другого вже навіть не приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції. Куди з таким рейтингом?

Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не зважають на свій особистий досвід. Варіант Порошенка вже випробуваний в часи „проклятого кучмізму”, повторений Януковичем і К, однак власне індивідуальний „почерк” Леоніда Даниловича не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства” приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Вже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні „парламентською автократією”.

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі результати”.

Не буду аналізувати схильності перших постатей українського Олімпу до методів управління „міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення ліберальних поглядів чинного Президента і псевдо-радикальної риторики прем’єра можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі. Білоруський „бацька” має, принаймні, консолідовану країну, і тому ймовірність „гарячого” громадянського конфлікту там значно нижча, ніж в Україні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: politrada.com

Олег Баляш у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Кінець соціального?

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення порядку. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом однієї особи

Мені вже доводилося писати про дивовижну річ, – ідеологія і практика чинної української влади, хоч із деяким запізненням від європейського досвіду, цілком відповідає постмодерністським уявленням про світ довкола. Причому, кроки владних команд останнього часу є послідовним утіленням того, про що писали у середині минулого століття найповажніші представники постмодерністської школи, зокрема Жан Бодріяр. 

«Мовчазна більшість (якою є маси) є уявним референтом. Це не означає, що вона існує. Це означає, що вона не може мати жодної репрезентації. Маси не є референтом, оскільки ніяк не виражають себе. Вони не виражають себе – їх зондують. Вони не рефлектують – їх тестують, – писав цей геніальний француз, маючи за плечима досвід неспокійного 1968 року. – Політичний референт поступився перед референдумом (організатором постійного, безперервного референдуму стали засоби масової інформації). Однак зондування, тести, референдум, засоби масової інформації працюють як механізми, які діють уже в сфері симуляції, а не репрезентації».

Хіба не нагадує вам, шановний читачу, ця цитата із бодріярової праці «У тіні мовчазної більшості. Кінець соціального», українські реалії? Принаймні, потуги зробити більшість «мовчазною», позбавити її будь-якої «репрезентації», постійне зондування хай навіть несусвітніми месиджами її рефлексій, її здатності до опору тощо, – все це вже не дивує, а, радше, стало ознакою буденності.

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення порядку. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом однієї особи. Я зовсім не натякаю на автократизм системи, однак можливість такого розвитку подій є цілком прогнозовано, особливо за умови збереження тенденції. «Репрезентанти» більшості, якими, за визначенням, мали б бути депутати усіх рівнів, займають ніші, відповідні їхнім життєвим інтересам, уряд «ущільнюється», перш за все, за рахунок тих підрозділів, які ще недавно «відповідали за громадянське суспільство». 

Отут, мабуть, і приховано відмінність між європейським вектором розвитку постмодерністського суспільства та українськими трендами. Офіційному Києву видається ефективнішою російська модель організації влади. Однак ми все ж ближче до Європи, та й Майдан, війна не минули безслідно. Тому маємо доволі макабричний симбіоз постмодернізму та зародкової автократії, таку собі «напіввагітну» систему, яка наразі зависла між крайніми полюсами організації суспільства: між тиранією та демократією.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Василь Шкляр у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Містерії демократії

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні з точки зору моралі угоди, обговорюють політичні оборудки

У певною мірою освіченого читача цей заголовок не мусить провокувати алюзій зі знаною книгою персони нон грата в Україні Алєксандра Дуґіна. Там – містерії Євразії, частково базовані на реальному історизмі, частково на надто буйній фантазії автора. У нас – мова про дивовижну трансформацію «найгіршої з форм правління», якій, однак, нема альтернативи.

Колись майже культова The International Herald Tribune (США) опублікувала доволі симптоматичну статтю «Обітування Америки». Опус, мабуть, виглядав би прохідним, якби не його сповнені скепсису висновки, що, на нашу думку, є повчальними для українців. Не з точки зору тотального мавпування американських зразків, до якого вдаються наші політики, а з точки зору досвіду майбутнього виборця, якому цих політиків наділяти владою.

Так от, Herald Tribune насамперед констатує сумний, на думку його автора, екс-міністра оборони Вільяма Коена, факт: щонайменше 70 відсотків американців уважають, що їхня країна просувається «не у тому керунку». Цікаво, який відсоток американців міг би відповісти конкретніше, куди слід рухатися Штатам? Відповіді, далебі, тут не знаходимо, однак почитуємо яскраву характеристику того, що мешканці супердержави вважають неправильним.

Насамперед, – політику, точніше, стиль поведінки тих, хто одягає шати політиків. «Політичний процес США, схоже, й надалі буде скидатися за стилем на телевікторину… Питання вартості стрижки або автентичності сміху позбавляє кандидата (у президенти – Авт.) можливості серйозно поміркувати про Китай, що піднімає голову, Росію, яка відроджується, або ж виробити життєздатну глобальну стратегію боротьби з тероризмом».

Безумовно, «клоунада», у яку перетворили своє ремесло не тільки американські політики, але й і їхні адепти у країнах зовсім юної демократії, – лише верхівка айсберга, доволі коштовна, зате ефективна. Вона слугує своєрідною завісою, що ховає від людських очей підводні течії справжнього процесу, позбавленого шоу-складових, запальних промов, яскравих жестів.

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні з точки зору моралі угоди, обговорюють політичні оборудки. Відтак, з невинними виразами облич, бажано в патріотичному антуражі, політики виходять на публіку, аби спробувати популярно пояснити виборцям те, що вже можна вважати доконаним фактом. 

До слова, їхні зусилля, здебільшого, не є марними. Бодай через те, що ці люди знають (принаймні, їхні консультанти, мабуть, обов’язково їм підказують) доволі просту річ.  «Стан обивателя, – пише про неї російський письменник Андрєй Бітов, – полягає у його переконаності, що він знає все. Тому ним легко керувати і позбавляти усілякої незалежності. Він стає жертвою піару, паритету і всіх цих технологій». 

Спробуйте-но порозмовляти із завсідниками львівських кнайп чи пасажирами маршруток, - і ви переконаєтеся, що нема у світі освідомленіших у політиці людей. Найприкріше, що їхні кумири говорять своїм симпатикам те, чого вони хочуть від них почути, – жодним словом не заікаючись про вразливі, зате найнагальніші проблеми.

«Цінності та чесноти, які зробили Америку джерелом сили, стабільності і натхнення для всього світу, перебувають у жалюгідному стані», – висновує Коен. А що казати нам, – адже ні цінностей, ні чеснот своєї нації наші політики не поділяють. Хіба про людське око…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Хрущовщина

Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН

Росія продовжує звичний біг по колу: вирішення власних проблем за рахунок спокою інших мешканців планети – вроджений стан імперії, яка пережила вже кілька трансформацій, що, далебі, не зрушили її геному ні на йоту.

Владімір Путін, за влучним висловом екс-президента Польщі Качинскі, вдається до риторики, яка відгонить нафталіном „Карибської кризи”: „Це мова, яку ніколи не використовували Єльцин або Ґорбачов, або навіть Брежнєв. Це мова Хрущова”. Без сумніву, історична алюзія нинішнього керівника „ерефії” і знаного „кукурудзовода” – доволі змістовна: предтечі Нікіти Сєргєєвіча, хвацько засуджені на ХХ з’їзді, тримали “за ноги” не тільки ініціатора „відлиги”, але й ціле покоління наступних вождів, аби відбути справжню реінкарнацію в особі Владіміра Владіміровича – кадрового чекіста.

Проте суть навіть не у тому. Справжній контекст путінських словесних рулад полягає у загальному дискомфорті нинішньої російської ситуації. Країна-гігант та її мешканці, які ментально відчувають себе імперцями, не можуть знайти себе на периферії цивілізаційного процесу. Ба більше, - ситуація з Сирією та Парижем чітко дає сигнал, що Москва опинилася на периферії у власній країні. Проблема у цілковитому нерозумінні простої істини: на маргінес вона потрапила не зі злої волі Вашингтона чи прибульців з Марса. „Неформат” Росії – у надуманій манії величі, прагненні вирізнятися не у царині загальнолюдських пріоритетів, а військовою потугою і диктатом. Зрештою, хіба тільки Москва недужає на месійну хворобу?

Але тут – випадок клінічний. Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН. А його не виголошені діалоги з Махатмою стануть, мабуть, об’єктом ретельного дослідження психоаналітиків. Задавнений комплекс безпідставної величі і разом з тим, – ретельно замасковані фобії власної неповноцінності; бундючність нувориша плюс неотесаність солдафона; псевдоєвропейська манірність і непристойний підтекст; новітні терміни і старі штампи. „Достоєвщина”, вигнана в три шиї з порядного товариства, підсвідомість „уніженного і оскорбльонного”, і від того – агресивного й брутального.

"Відтоді як постав большевизм, – написав задовго до путінського інтерв’ю великий іспанець Гассет, – я дотримувався думки, що тут ходить про окремішній у європейській політиці рух, рух специфічно російський, оскільки Росія - це не Європа, і європейського там є лиш певний репертуар теорій чи, краще сказати, термінологій”.

Путінська „гра в бісер” у контексті майбутніх катаклізмів у Росії виглядає спробою не стільки пересваритися із західними лідерами, а дещо втихомирити їхній пильний інтерес до того, чим живе країна. Розчаровані співрозмовники російського президента можуть взяти відверті образи на свою адресу близько до серця. На що, зрештою, і розраховані недипломатичні пасажі їхнього нечастого візаві. Путіну ж потрібна тимчасова подоба „залізної завіси”, аби втілити свій підкилимний план утримання влади. Ніхто сьогодні не може певно сказати, як розвиватимуться події на вулицях російських міст: за сценаріями, випробуваними на „маршах незгідних”, чи за старими кальками з вибухами будинків у Москві. 

Відтак, коли цілей буде досягнуто, кремлівське керівництво знову спробує надягти замість ватників європейські костюми від Бріоні і почне переконувати спільноту у тому, що поділяє її цінності. Але чи повірить Європа? Судячи з історії, так. Меркантильність і прагнення до безтурботного ситого життя переважить здоровий глузд.

Якщо, звичайно, у тамтешніх лідерів не виникне потреба повернутися до недавньої історії і взяти звідти кілька неприємних уроків. Підстави для цього шукаймо у новому обличчя Старого світу, зокрема, у досвіді держав, які отримали перші наочні уроки путінської практики. 

Ілюстрація: Fb

«Автономка»

Лондонський музей протистояння двох непримиренних систем зможе поповнитися новими експонатами. Мабуть, не останнімb серед них будуть й автомат Калашнікова з Парижа, і таймер до вибухового пристрою на борту фатального рейсу А321– своєрідні опудала, яким Росія страхає «толерантних» європейців

Це, мабуть, доконечно важливо для сучасних поводирів Росії – створювати напругу, нагнітати агресію, а відтак апелювати до загальнолюдських цінностей. Природне бажання кожної нації тішитися своєю вагою та авторитетом у світі трансформується у спотворену, не виправдану нічим політику, що роз’їдає усталені комунікації із зовнішнім світом, але й не надто позитивно впливає на настрої власного народу. «Звичка до ненависті» культивується  із запалом і ретельністю, гідними кращого застосування. Іноді, поглядаючи на телеекран, де російський президент виголошує черговий спітч, складається враження, що змаліла імперія образилася, і тепер мусить вилити дитячі жалі на голови тих, хто ще здатен чути.

Перешіптування Путіна з Обамою на саміті G-20 у присутності дуже уважних слухачів дехто вже встиг охрестити початком нової холодної війни. Пошановувачі сумнівної естетики конфронтації потирають руки: Лондонський музей протистояння двох непримиренних систем, якому не бракує відвідувачів, зможе поповнитися новими експонатами. Мабуть, не останнім серед них будуть й автомат Калашнікова з Парижа, і таймер до вибухового пристрою на борту фатального рейсу А321– своєрідні опудала, яким Росія страхає «толерантних» європейців.

Розшифровуючи «фултонівські промови» ВВП, його численної челяді, російські політологи намагаються пролити світло на причини агресивної риторики свого патрона. Кажуть, що Путіна бісить перспектива побачити у бінокль комплекси американської ПРО на теренах Чехії та Польщі (ба більше – України!); що Кремль підозрює Обаму у використанні російської карти під час майбутній виборчих боїв з республіканцями; що московські владоможці втомилися від звинувачень у гучних політичних убивствах, зокрема Нємцова…

Усе це, можливо, й так. Та найголовнішим є непроартикульоване бажання Путіна утримати під контролем бодай частину колишнього СРСР, особливо ту, яка дає йому в руки паси для загнуздання Європи. Білорусь та Україна – транзитери російського статку на Захід – дві фішки, на які сподівалася Москва. Але з плином часу і з ротацією еліт ситуація на геополітичному кону змінюється не на її користь. Війна на Сході України поставила жирні крапки над проектами Південного потоку і дублю Північного, різкі й категорично-колгоспні філіппіки мінського «бацькі» стали тлом, яке змушує Путіна бути відвертим у власній злобі.

Бо направду, коли мова заходить, скажімо, про американські ракети, то «асиметричність» російської реакції виглядає трохи дивною. Інша річ, – протистояння  1946 – 1988 років, коли ворожнеча із Заходом освячувалася ідеологічними стереотипами. Сьогодні вони випарувалися і, погодьтеся, суттєво не впливають на стосунки «капіталістичних систем».

Але є «українське питання», а, отже, в ньому таки суть. Надійна ракетна парасолька над Києвом та околицями зробить «хохлів» ще вільнолюбнішими і некерованішими, дозволить перекинути левову частку коштів, що досі витрачалися на ремонт та обслуговування допотопно війська на його модернізацію.

Та головне - це буде крахом ідеї «братства бідних», їхньої корпоративної солідарності проти «ситих». Росія втратить терени для експорту світоглядних моделей, для ретрансляції імперського месіанства. Вона залишиться в «автономці». Є такий доволі пророчий серіал, який невтомно крутило НТВ. Там російська атомна субмарина гине у Чорному морі, не очікуючи допомоги від братів-українців, які чомусь стали й зовсім не братами, а втіленням гріховності, зрадництва і підлоти. Цей «мистецький витвір» настільки пронизаний фобіями і жовчю, що свого часу навіть севастопольські ветерани флоту написали обуреного листа його авторам. Але, мабуть, так треба, бо «автономка» – це реальний наслідок реальної політики, який не змусить на себе довго чекати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Не Брехт. "Тригрошова опера"

Мені, зрештою, далеко не "по барабану", як кремлівські високосадовці відверто починають гешефт довкола паризької трагедії, виставляючи цінники на ще не охололих тілах жертв зі знижками за рахунок України

Якось Всеволод Чаплін, заступник відділу зовнішніх зносин Московського патріархату, сказав не надто благочестиву річ: „Жодні розмови про загальнолюдські цінності, про те, що ми можемо обнятися й розцілуватися з усіма народами світу, роззброївшись перед ними, не мають нічого спільного з реальною політикою”. Достойний протоєрей, мабуть, цілком усвідомлював, що „реальна політика” так званих християнських держав (бо де можна зараз відшукати дистилят християнської спільноти?) вже давно не базується на євангельських притчах. Ось і після паризького 13.11 навряд чи варто сподіватися на докорінну зміну політичної парадигми

Інша річ, що попри цинізм і „гламур мерзотників” (вислів автора УП Сергія Дацюка) у світі ще толеруються чесність та безкорисність, загальні правила етичної поведінки. Принаймні, ніхто й ніколи не танцює на чужому похороні. Хоча спроби такі були...

Мені також не надто до смаку деякі надмірності у підходах української влади до деяких дуже драстичних питань – історії, культури, навіть цивілізаційного вибору. Мені також шпетить, скажімо, зайва акцентація на європейськості України. Бо ж це цілком зрозуміла аксіома, яка не потребує теоретизувань і захмарних формул. Перебір з європейською належністю іноді може спричинити сумнів або ж враження про меншовартість, якої ми так прагнемо хутчіш позбутися.

Але моє ставлення до тактики рідної влади є природним, бо я – громадянин, платник податків, на які ця влада існує, тож маю право на критику. Роблю це усередині країни і, хочу думати, що мене почують, мою думку врахують. Коли ж оцінки дає сусід, то хотілося б щоб ці його публічні міркування про чужу країну витримувалися у тоні делікатному і дипломатичному.

Мені – українцеві, ні гаряче ні холодно від того, що росіяни не вшановують жертв Голодомору. Але мені не байдуже, що вони легко розкидатися оцінками на кшталт „так званий Голодомор”, коли йдеться про смерть мільйонів моїх співвітчизників. Мені, зрештою, далеко не "по барабану", як кремлівські високосадовці відверто починають гешефт довкола паризької трагедії, виставляючи цінники на ще не охололих тілах жертв зі знижками за рахунок України. І саме це перетворюється на один із критеріїв мого особистого ставлення до сусідів, які, виявляється, не бажають (чи не можуть, не здатні?) поспівчувати ближньому у його біді. Відтак, чи можуть самі розраховувати на співчуття, коли таке несподіване життя підкине випробувань їхньому народові? Мабуть, сумнівно... Хоча, заперечать мені, яке співчуття у часи війни?

Зрештою, якщо повертатися до теми Голодомору, то й тут Москва може з плином часу сподіватися на міжнародну ізоляцію. З кожним роком число країн, які визнають українську трагедію геноцидом, більшає. І не за рахунок маргінальних режимів чи терористичних угруповань. Тож Владімір Путін, з його «вишуканими методами» ревізувати очевидне, використати терор задля поліпшення власного реноме ризикує потрапити у компанію тих, хто заперечують очевидне. На кшталт „ревізіоністів”, які намагаються затушувати Голокост.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Сумнівні артефакти

Політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій

Коли політики починають говорити про тріумфи демократії, природно закладаючи у підтексти своє розуміння „влади народу”, мені на думку спадають дивовижні слова Лєца про те, що „не одна тріумфальна арка відтак перетворювалася у ярмо для народу”. Адже не є таємницею, що кожен з тих, хто волею долі чи примхливого випадку потрапив на владний олімп, по-своєму розуміє роль загалу у своєму успіхові. І дуже часто це розуміння впирається у завищеність самооцінок, у зневажливу поставу: мовляв, а за кого ж їм ще було голосувати, як не за мене, чудового? Ба більше, політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій.

Безумовно, маємо стійкі стереотипи головних месиджів, якими оперують зазіхачі на високі державні посади, коли прагнуть сподобатися електорату. Серед них, насамперед, прагнення визначеності, чіткого укладу норм поведінки, – і це, зрештою, цілком уписується в поняття спокою та стабільності. Спекуляції на основоположній рефлексії виборця тут не мають меж, і приклад нашої сусідки Росії – чи не найкращий тому доказ. Я не кажу про російську еліту, – мабуть, передвиборчі фінти Путіна (Чеченська війна, вибухи у житлових будинках, Буйнакск etc) багато кому там не до снаги. Я кажу про тотальне збайдужіння широкої публіки до того, що коїть влада. Ясна річ, – воно комфортніше і легше мати справу зі звичним персонажем, плекати сподівання, що так звана „стабільність” триватиме вічно, існувати „рослинним життям”, віддавши зверхникам усі повноваження, позбувшись будь-якої відповідальності і разом з нею – перспективи.

Але... „Дна немає, просто глибше не опускають”, – зауважує той же Лєц, і, звичайно, у такому випадку стабільність і непорушність ситуації видається ідеальною. Але будь-який ідеал боїться реальності, і цей острах спонукає його носіїв ховатися у мушлю самоізоляції, плекати переконання у власній величі, непогрішності, самодостатності. Будь-які зовнішні втручання, будь-який приклад „іншості”, вільнодумства загрожують цій „благодаті”, і, нагромаджуючись, лише дестабілізують систему, спонукають її до пошуку зовнішніх причин, внутрішніх ворогів на виправдання своїх фобій.

Приклад такого детермінізму, залежності від довкілля, попри позірну замкненість і бундючність, навів нещодавно британський журнал „Economist”. „Багато росіян з радістю вказують на хаотичну політику України, як на те, чого би їм хотілося уникнути. Насправді ж Україна надає їм гідний приклад для наслідування”, – пише поважне видання.

Я не можу стверджувати, що захоплююся практикою українських еліт. Чимало діячів й досі послуговуються „артефактами минулого”, які давно час залишити на історичному звалищі. Але попри все, вітчизняним політикам не бракує однієї поважної риси – терпіння, з яким вони намагаються дотримати бодай позірної налаштованості на прогрес. Іноді просто-таки дивує, що затяті опоненти і непримиренні „вороги”, озброївшись арсеналами забобон і штампів обивательського мислення, досі втримуються від різких рухів, які могли б поставити хрест на державності. Кожен з них розуміє цю державність по-своєму, але Бог ще не відняв жодному з них глузду, аби вони не толерували думки іншого. Хай через обставини, що склалися, хай з міркувань особистої безпеки, хай з погляду на власну репутацію, – все ж українці серед хаосу і набитих гуль усе-таки демонструють, що вони обрали свій шлях і мають доволі серйозні наміри не зійти з нього.

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru     

Про мистецтво імітації

За всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя

У час, коли увесь посткомуністичний світ міркує, чи варто втовкмачувати у дитячі голови теорію Дарвіна, серйозні уми в „найправославнішій” країні згадали про Спенсера і пробують адаптувати його концепцію розвитку до людських спільнот і суспільних систем. Тобто, фактично йдеться про те, що еволюція держави схожа до еволюції біологічних видів і про усілякі там теологічні догми не може бути й мови.

У зв’язку з цим цікавою виглядає публікація в російському ж „Ежедневном журнале”, – чи не єдиному серйозному мережному виданні тамтешньої опозиційної інтелігенції, якого ще не торкнувся нищівний перст державної цензури. Алєксандр Подрабінек написав есе про імітацію як неодмінну рису влади та опозиції, і воно цілком вписується у згадану вже нами „спенсеріану”. Бо власне кажучи, імітація є доволі поважним чинником будь-якого біологічного прогресу. Правда, виникає вона вже на вищих щаблях організації живого.

Мабуть, не варто надто спрощувати саме явище імітації, характерне для суспільних інституцій, банальним твердженням того, що влада лише створює видимість напруженої та серйозної роботи. Так можуть міркувати маргінали, бо насправді, коли  ретельніше приглянутися, то висновок може бути однозначним – у владних та опозиційних офісах кипить робота. Однак питання, що це за діяльність – це питання зовсім іншого ґатунку.

Відповідь на нього лежить у площині результатів. Тож якщо мова про них, то цілком очевидним може бути висновок, що титанічні зусилля тисяч чиновників скеровані на те, аби „здаватися”, та, далебі, не „бути”. Ми декларуємо себе демократичною країною, – авжеж, так і слід виглядати в очах цивілізованих сусідів, не дбаючи, однак, аби демократія перетворилася з атрибутивного, часто лише артикульованого елементу самопіару у глибинні, якщо не підсвідомі рефлексії пересічного громадянина. Ми кажемо про правничу захищеність прав та свобод українців, про те, що будь-які конфліктні ситуації залагоджуються у судах, і чудово розуміємо, що ті ж суди живуть і працюють у зовсім інших системах координат, які, на жаль, важко окреслити правовим полем. Ми переконуємо себе й інших в європейськості України, беручи до уваги, перш за все, не концептуальні засади цієї „європейськості”, не комунікаційні канали загалу і обраної ним влади, а простий та банальний факт існування „центру Європи” в горах Закарпаття. Євген Сверстюк колись давно сказав про це доволі руба: „В наш час негідник перестав боятися, зрадник не соромиться, пройдисвіт видає себе за вченого, а партія за підписом вченого видає фальшиву інформацію”.

Імітація, отже, перетворилася в доволі ефективне знаряддя для опозиції. Але показово, що маючи за об’єкти тотальної критики фактично не реальні події чи явища, а зімітовані владою симулякри, борці з режимом провадять боротьбу з вітряками. Коли ж з них намагаються витягнути бодай начерки конструктивної зміни реалій, то, захоплені цією безконечною грою, революціонери не знаходять нічого ліпшого, – вони також вдаються до імітації. Уся наполеглива кампанія за скасування депутатської недоторканності як першопричини українських бід з плином часу вона перетворилася на безсенсову гру, позаяк  навзамін імунітету депутати встигли приватизувати суди, прокурорів та слідчих, більше того, укласти у правове поле стільки мотивів для юридичних казусів та колізій, що за їхньою допомогою та при наявності добрих адвокатів можна було б виправдати і диявола...    

Сучасні медіа дають великі можливості для імітації. Минула виборча кампанія запам’ятається не тільки валом „джинси” про відкриття шкіл, шляхів та громадських вбиралень за участю знакових для виборів осіб, але й своєрідним конструюванням реальності, створенням інформаційних приводів на догоду тих чи інших пошуковувачів депутатських мандатів.

Але за всіх обставин, здається, ніхто не здавав собі труду замислитися над тим, що імітувати можна будь що. Лише, на жаль, не життя.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru