Коротке есе про синдром минулого

Фактично вся наша «еліта» – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „нормальну Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах. 

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, поза як він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, партноменклатурника, які спромоглися долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису: "...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.
Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної „вагомості”.
Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і нормальна Україна. Не така, якою собі її уявляли занурені у штучно витворений світопростір її нинішні адепти.
Головне - ми готові до цього. "Українське суспільство, принаймні його найпросунутіша й найдинамічніша частина, як мені здається, виявилося набагато свідомішим, набагато самовідданішим, ніж українська еліта, зокрема й опозиція, - пише Лілія Шевцова, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі. - Це суспільство продемонструвало й незрівнянно більшу зрілість, ніж суспільства в інших нових незалежних державах, зокрема й у Росії. Сам цей факт робить Україну, мабуть, найдинамічнішим державним утворенням на нинішньому пострадянському просторі, готовим до реальної трансформації".
Ігор Гулик. Ілюстрація: pikabu.ru

Велика криза

Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний

«І жах не в тому, що щось зміниться, —

жах у тому, що все може залишитися так само».

Ліна Костенко

Українці, на відміну від інших націй, досі шукають властиву тільки їм формулу успіху. Рівно ж як, - і маю підозру, що теж, не так, як інші, - твердо вивчили формулу неуспіху. Тільки не для того, аби оминати її десятою дорогою, а навпаки, - щоб згодом, після чергової поразки, згадувати про неї у невимовно тужливих піснях.

Ця формула неуспіху проста, як байка Леоніда Глібова про лебедя, рака і щуку. Упродовж сотень років ролі у гумористичному тріо невдах перепадали різним діячам загальноукраїнського масштабу. Хтось із них закарбувався у свідомості спільноти тавром зрадника, а дехто досі посідає поважне місце у ще не створеному національному пантеоні.

Спроби діагностики

Політична еліта врешті, здається, зрозуміла, що її феєрично-патетична риторика, якою упродовж останніх двох років кишів теле- і радіоефір, і без якої не минало жодне більш-менш поважне зібрання, є всього-навсього гарною міною за поганої гри. І якщо грудневі спроби повалити уряд Яценюка зійшли на пси через блазнівську витівку Барни, то з початком високосного 2016-го скандали на Печерських пагорбах зіп’ялися на значно вищий рівень. І тепер, власне кажучи, жодні філологічні вправи не знівелюють потреби втямливих пояснень того, що відбувається.

«Казус Абромавичуса» - міністра з когорти «варягів», - урешті висмикнув кляпи з уст найповажніших речників. Першим про велику політичну кризу заявив спікер парламенту Володимир Гройсман. Бо, у принципі, слід зрозуміти, що відповідальність за дії/бездіяльність уряду лежить не тільки на Арсенії Петровичу, але й на Верховній Раді, дружнім голосуванням якої цей Кабмін благословили на царство. І кому-кому, а от Гройсману не варто пояснювати, якими титанічними зусиллями пацієнт на прізвисько «коаліція» ще досі радше живий, ніж мертвий.

Та коли про велику кризу заговорив лідер фракції БПП Юрій Луценко, у повітрі справді повіяло дочасними виборами. Хоча у неписаних правилах гри в трикутнику «президент – парламент – уряд», яка триває ось уже півроку, таке словосполучення належить до найбільш табуйованих. Луценко дотримав політичного етикету, хоча, як і великий байкар Глібов, вдався до більш ніж прозорої езопової мови. «Стало зрозуміло, що в уряду Яценюка немає 226 голосів для прийняття важливих законів щодо євроінтеграції, розвитку країни та економіки… Що робити? Шукати вихід без ультиматумів, я іншого виходу не бачу», - заявив Луценко. Він, правда, не врахував одного: в арсеналі опонента (керівника уряду) не залишилося «набоїв», лише ультиматуми. «Куля в лоб» - то просто смішний мем, не більше.

Шантаж і крапка

Арсенію Петровичу й справді не позаздриш. «Ботан» з бездоганною англійською і квитком економ-класу, такий собі хіпстер у великій політиці з часом став боксерською грушею, на якій відпрацьовують хуки, джеби і свінги усі неліниві. Я не думаю, що опонентам прем’єра так жагуче хочеться замінити його. Мабуть, є поважніша мотивація для щоденних атак. Не буду множити конспірологічні версії про Яценюка як найжадібнішого корупціонера (свічки не тримав). Однак, гадаю, оточення Арсенія таки надовго дало роботу детективам НАБУ.

Але, підозрюю, що прем’єр до пори до часу змушений був миритися з роллю такого собі щита для президента, забираючи весь негатив, усі народні кривди на себе. Що ж, назвавшись Бальцеровічем, лізь в окріп... Та з плином часу удари ставали все дошкульнішими, і закономірно – пробили глуху урядову оборону. Тим паче, що за плечима прем’єра – політична сила, яку лише умовно можна вважати «силою». Рейтинг «Народного фронту» завис на позначці статистичної похибки.

І Яценюку, загнаному у кут, не залишили вибору. Тепер з його уст лунають шантаж і погрози. Смішні до сліз для освідомлених, але страшні для пересічного українця. Прем’єр лякає карами з боку МВФ, страшить невиплатами пенсій, балансує на грані легенд про те, що після його демісії військо на східному фронті залишиться голим і босим. Прем’єр проштовхує ідею конституційного референдуму, це, на його думку, панацея від усіх реформаторських недуг.

Та найсерйозніший меседж його щотижневих телевізійних десятихвилинок: дочасні вибори під час війни – то апокаліпсис. Буцім президентські чи місцеві у нас відбулися у благословенно мирні роки! Насправді ж прем’єр сам боїться виборів більше, ніж російського наступу. Бо ні йому, ні «Народному фронту» навряд чи вдасться подолати парламентський поріг.

Що далі?

Отже, діагноз є – велика криза. Інша річ, що очі політикам затуманюють ймовірні результати ще не оголошених позачергових виборів. Цинічно годуючи публіку страхами і пересторогами, вони тишком-нишком вже розгортають штаби для електоральних перегонів.

А дарма... Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний. Про це я писав у минулому числі «Boom&TV», і цьому направду варто присвятити й референдум. Тобто мова про устрій держави, про повноваження її перших осіб, про особисту відповідальність за те, що відбувається. Президентську, прем’єрську (канцлерську), але аж ніяк не змішану (колективну). Бо в останньому варіанті цапами-відбувайлами завжди роблять нас з вами.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org