Мені, зрештою, далеко не "по барабану", як кремлівські високосадовці відверто починають гешефт довкола паризької трагедії, виставляючи цінники на ще не охололих тілах жертв зі знижками за рахунок України
Якось Всеволод Чаплін, заступник відділу зовнішніх зносин Московського
патріархату, сказав не надто благочестиву річ: „Жодні розмови про
загальнолюдські цінності, про те, що ми можемо обнятися й розцілуватися з усіма
народами світу, роззброївшись перед ними, не мають нічого спільного з реальною
політикою”. Достойний протоєрей, мабуть, цілком усвідомлював, що „реальна
політика” так званих християнських держав (бо де можна зараз відшукати дистилят
християнської спільноти?) вже давно не базується на євангельських притчах. Ось
і після паризького 13.11 навряд чи варто сподіватися на докорінну зміну
політичної парадигми
Інша річ, що попри цинізм і „гламур мерзотників” (вислів автора УП Сергія
Дацюка) у світі ще толеруються чесність та безкорисність, загальні правила
етичної поведінки. Принаймні, ніхто й ніколи не танцює на чужому похороні. Хоча
спроби такі були...
Мені також не надто до смаку деякі надмірності у підходах української влади
до деяких дуже драстичних питань – історії, культури, навіть цивілізаційного
вибору. Мені також шпетить, скажімо, зайва акцентація на європейськості
України. Бо ж це цілком зрозуміла аксіома, яка не потребує теоретизувань і
захмарних формул. Перебір з європейською належністю іноді може спричинити
сумнів або ж враження про меншовартість, якої ми так прагнемо хутчіш позбутися.
Але моє ставлення до тактики рідної влади є природним, бо я – громадянин,
платник податків, на які ця влада існує, тож маю право на критику. Роблю це
усередині країни і, хочу думати, що мене почують, мою думку врахують. Коли ж
оцінки дає сусід, то хотілося б щоб ці його публічні міркування про чужу країну
витримувалися у тоні делікатному і дипломатичному.
Мені – українцеві, ні гаряче ні холодно від того, що росіяни не вшановують
жертв Голодомору. Але мені не байдуже, що вони легко розкидатися оцінками на
кшталт „так званий Голодомор”, коли йдеться про смерть мільйонів моїх
співвітчизників. Мені, зрештою, далеко не "по барабану", як кремлівські високосадовці відверто починають гешефт довкола паризької трагедії, виставляючи цінники на ще не охололих тілах жертв зі знижками за рахунок України. І саме це перетворюється на один із критеріїв мого особистого
ставлення до сусідів, які, виявляється, не бажають (чи не можуть, не здатні?)
поспівчувати ближньому у його біді. Відтак, чи можуть самі розраховувати на
співчуття, коли таке несподіване життя підкине випробувань їхньому народові?
Мабуть, сумнівно... Хоча, заперечать мені, яке співчуття у часи війни?
Зрештою, якщо повертатися до теми Голодомору, то й тут Москва може з плином
часу сподіватися на міжнародну ізоляцію. З кожним роком число країн, які
визнають українську трагедію геноцидом, більшає. І не за рахунок маргінальних
режимів чи терористичних угруповань. Тож Владімір Путін, з його «вишуканими
методами» ревізувати очевидне, використати терор задля поліпшення власного
реноме ризикує потрапити у компанію тих, хто заперечують очевидне. На кшталт
„ревізіоністів”, які намагаються затушувати Голокост.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел
Кучинскі
