Коротка пам’ять українського суспільства породжена совковим
стереотипом, що про все мають турбуватися володарі
Ресурс визначальних гравців української політичної сцени явно
обмежений. Долучення до традиційних команд новобранців з числа комбатів,
волонтерів, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до
банальної парадигми „сам дурень!”.
За прикладами не варто далеко ходити: прихильний до олігарха Коломойського
нардеп Береза звинуватив АП у прагненні зліпити з Порошенка диктатора.
Повноваження – ось що формує нині стосунки влад –виконавчої та
президентської, і рельєфним чином
проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що Порошенко, що Яценюк,
-- обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого справді явно хилить до
повернення президентсько-парламентської республіки, другого, здається,
приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції.
Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не
зважають на свій особистий досвід. Варіант, що його приписують Порошенку, вже випробуваний в часи
„проклятого Януковича”, однак власне індивідуальний „почерк” «золотого батона»
не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як
такої. А модель „канцлерства” приховує у собі такі сюрпризи, що годі й
подумати. Уже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні
„парламентською автократією”.
Коротка пам’ять українського суспільства
породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі.
Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що має трапитися, достатньо простежити, що вже
було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали
і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі
результати”.
Не буду аналізувати схильності Порошенка чи Яценюка до методів управління
„міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення більш-менш ліберальних поглядів
чинного прем’єра і псевдо-автократичної риторики президента плюс надто язикаті
комбати можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі...
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
