Я не
схильний вважати, що ми вдруге станцюємо на граблях «любих друзів». І ось чому.
Майдан-2 суттєво відрізняється від подій Помаранчевої революції мотиваціями і
орієнтирами суспільства
Серед політтехнологічної та політичної спільноти вже давно побутує думка
про те, що Майдан-2 обов’язково має завершитися,
як і перший – скандалами в середовищі переможців. Причому, конфліктами,
спричиненими не стільки ідеологічними суперечками (в українському бомонді
ідеологією й не пахне), а радше бізнес-інтересами окремих угруповань. Зараз і
загал постав перед фактом своєрідного рімейку дещо призабутої пісеньки про
«любих друзів», а історія Абромавічус-Кононенко стала певною кодою у цій нав’язливій
мелодії.
Так, позірно пазли складаються на користь саме цієї версії. Головна дійова
особа – президент Петро Порошенко, - була активно задіяна у процесі, який
остаточно поховав «помаранчеву команду» і рожеві надії учасників революції. Говорили
тоді про різне, але провідним лейтмотивом було бажання ПОПа (тоді секретаря
РНБО) перетворити Раду нацбезпеки у паралельний уряд. Причому бажання схвалене
і усіляко лобійоване Віктором Ющенком, позбавленим важелів впливу «завдяки»
алярмовій конституційній реформі свого попередника – Леоніда Кучми. Після
прес-конференції нині покійного Олександра Зінченка конфлікт на вісі президент
(РНБО) – уряд (Тимошенко) виринув на публіку, і, власне кажучи, поставив жирну
крапку на перспективах України.
Зараз маємо схожу ситуацію. Порошенкові явно бракує повноважень, однак його
«системними устремліннями» пробують в темну користати «любі друзі» розмаїтого
штибу. А позаяк чинний глава держави – людина бізнесу, то ці «любі друзі»
природно, здебільша, з того ж середовища. І бажання їхні природні – економічні
зиски, рейдерські інстинкти, мотивація чистоганом. І методи теж не екзотичні
для напівфеодальної – напівкримінальної вітчизняної господарки.
Єдине, чого бракує для того, аби ситуація 2016-го достоту збіглася із конфліктом
2015-го, - «газової принцеси» на чолі уряду. Бо постать Арсенія Яценюка навіть
натяком не зрівняється з пасіонарністю, креативністю і банальним хамством Юлії
Тимошенко тих часів. Нинішній прем’єр просто комічний своїми гучними заявами,
його випади проти команди опонентів позбавлені не те що драйву, а іноді й
сенсу, а харизма, згідно із соціологічними замірами, сягнула майже нуля.
Попри все, я не схильний вважати, що ми вдруге станцюємо на граблях «любих
друзів». І ось чому. Майдан-2 суттєво відрізняється від подій Помаранчевої
революції мотиваціями і орієнтирами суспільства. Чинник особистостей, втілених
2004-го у безперервну какофонію скандувань «Юля», «Ющенко», нині фактично
нівельований. У мене є підозра, що обираючи нову владу після Революції
Гідності, більшість українців усвідомлювали, що запропоновані їм кандидатури –
це каліфи на годину, це, власне, слабка тінь від тих, кого хотілося б, але кого
наразі немає. Відтак основний рушій змін – громадянське суспільство – не тільки
плекає надію на якісніше, чистіше, якщо бажаєте, моральніше провідництво, але
й, за тимчасової відсутності «ідеалу», докладається до зусиль, аби його
наблизити.
Ба більше, - суттєвих трансформацій зазнала ідентичність спільноти, про яку
буквально вчора дуже докладно висловився Олег Покальчук. Та, як на мене,
головним маркером української ідентичності тепер є моральність і пов’язані з
нею чесноти – безкорисність особи, її відданість ідеї змін, бажання жити
по-людськи, і вибудовувати на цій підставі свої стосунки із суспільством.
Звідси й «казус Абромавічуса», звідси й демарш його реформаторської команди. Я
міркую, що саме ці обставини переконають не тільки Порошенка, але, - що,
мабуть, більш важливо, - і закордонних «гарантів безпеки» Яценюка, у потребі
цілковитого перезавантаження влади. Ну, хіба ж не очевидно, що екс-міністр
озвучив не стільки власні умови повернення, скільки фактично ультиматум
з-зовні.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: Георгій Ключник
