…Є у Візеля
одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність – це
ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними"
Шляхи Господні й справді несповідимі. Недавно у Всесвітній павутині з’явилася
шокуюча історія про те, як у будинку перестарілих Арізони Leisure World чотири роки поспіль жили
по-сусідству колишній в’язень Заксенхаузена Натан Гаш і його наглядач – Мартін
Хартман. Причому мученик мовчав доти, доки на слід колишнього есесівця
самотужки не натрапили співробітники
спеціального відділу з боротьби з військовими злочинами при міністерстві
юстиції США. І лише тоді, коли Хартмана депортували до Німеччини і він постав
там перед судом, Гаш вирішив заговорити.
Історія повчальна і дещо сумна. Які мотиваційні чинники рухали поведінкою
жертви, змушуючи її мовчати упродовж часу, який для людини похилого віку цілком
можна уважати вічністю? Страх перед минулим, що залишилося разом з нею до
смерті, викарбуване на зап’ясті? Страх перед майбутнім, яке з кожним днем маліло,
скапуючи, мов віск з поминальної свічі? Може, просто бажання спокою і забуття
після вибоїстих життєвих шляхів? А. може, розуміння того, що і сусід,
знавіснілий у минулому кат, також потребує затишку перед перспективою кінця?
Я спробував знайти відповіді на ці запитання на сторінках роману
Нобелівського лауреата Елі Візеля „Ніч. Світанок. День”, бо доля цього чоловіка
також сприкрила, кинувши його за колючку нацистських таборів. І мушу сказати,
що не знайшов там нічого, окрім бажання помсти молодого єврея, учасника
терористичної організації, яка змагала за постання держави Ізраїль. Однак є у
Візеля одна фраза, можливо, підсвідома, а від того й доволі небезпечна: „Вічність
– це ті часи, де запитання і відповіді стають тотожними".
Я хапаю себе на думці про тисячі таких же гошів і хартманів, тільки з
українськими прізвищами, які мешкають у селах, воюють за межі і п’ють пиво у засмальцьованих
ганделиках. Тут запитання й відповіді справді стають тотожними, бо ці люди
тягнуть свій вік поруч, не зважаючи на кривди, вчинені одне одному колись,
змирившись з ними чи, може, раз і назавжди заборонивши собі повертатися у ті
страшні часи. Це табу, однак, є майже безпомічним, коли політики вирішують за
цих людей, як їм поводитися, що робити, кого любити, а кого ненавидіти. Там, у
столиці чи в обласному центрі вони переймаються, далебі, питаннями глобального
масштабу, і лихоманка виборів чи кар’єрного
зростання не передбачає філософських розумувань. Іноді, правда, вони згадують
іспанського диктатора Франко, який влаштував національне замирення, поховавши
фалангістів і комуністів на одному цвинтарі (Мігель де Унамуно якось кинув з
цього приводу поетичну репліку: „Хай я умру з розплющеними очима...). Однак,
наші політики забувають про одну дрібненьку деталь: той же Франко за два роки
(де наші шістнадцять?) підняв свою батьківщину до рівня провідних у Старому
світі.
Коли гість-колега з американської газети запитує мене, чому галичани не
люблять „москалів”, я підводжу на нього здивований погляд: галичани люблять
усіх, але дивною любов’ю. Вони мовчатимуть і
по-християнськи вибачатимуть своїм численним мучителям усі гріхи. І не чотири
роки, як отой американський єврей, а чотири століття. Але коли політики (чи
політикани?) зі столиці колишньої імперії починають використовувати історію за
розмінний мідяк для втілення власних амбіційних планів, – то, звиняйте, чи до
любові тут, чи до толерантності?
І чи взагалі можна тут говорити про любов чи ненависть? Як на мене,
доцільніше ставити питання про справедливість. Хоча, таку річ все частіше можна
подибувати лише на передвиборчих біг-бордах.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
