Коротке есе про терен

Безкарний досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами

Іронічний до плачу Лесь Подерев’янський, хильнувши чарку коньяку, якось зауважив, що зі значним скепсисом зазирає у майбутнє. Мовлено це було напрочуд серйозно для пересмішника, і від того лише загострюється сприйняття його „сіромної правди”. „Україна... завжди була, є і буде, тільки Україна як народ, Україна як країна, Україна як територія, Україна як пейзаж, Україна як кухня. А Україна як держава – це щось абсолютно інше. І якщо в існуванні перших я не сумніваюся, то в подальшому існуванні України як держави маю певні сумніви”.

Подерев’янського можна обгородити парканом зі застережливими символами ідіотично-оптимістичних маргіналів, які волають щось про Трипілля і про аріїв, висновуючи з дуже сивої давними прогноз невмирущості. Було б незле, якби артикулятори цих ледь не окультних містифікацій прочитали бодай те, що варто читати найперше – зловісну демографічну статистику або ж послухали, про що гомонять „недобиті інтелектуали”.

Але у Подерев’янського не забереш сенсу – правди про те, що для більшості владних чинників Україна існує вже нині, далебі, не як народ, як країна, – годи говорити про державу, – а як територія, кухня, годівниця. Народ – щось несуттєве, джерело електорального ресурсу, „гарматне м’ясо” чергових виборчих перегонів, платник податків, хабарів, обслуга для „еліти”, яка лицемірить, зраджує, бреше.

Терен великий, багатства– невичерпні. Безкарний досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами. Крадуть не тільки матеріальне, найголовніше – крадуть час, марнуючи його на тупцювання, незрозумілі „па” між сходом та заходом, між парламентаризмом і президентством. Своєю захланністю вони йдуть у порівняння хіба що з монголо-татарською ордою, зрештою, і степовики мали межу спустошення захоплених земель, оскільки розуміли, що їхні посадники також живуть не Божим духом.

Можна до нестями розповідати про важливість духовності, можна спекулювати козацькими коренями своєї родини, – і плювати на тих, хто уособлює цю духовність фізично, ким мали б пишатися сучасники, записавши їх до анналів своєї доби.

Іноді мені хочеться зацитувати цим солодкоголосим начальникам Редьярда Кіплінга, фрагмент його правдивої казки, де Балу розповідає Мауглі про мавп’ячий народ Бандар-Логів: „У них немає Закону, у них немає своє мови, лише крадені слова, які вони переймають у інших. Вони ні про що не пам’ятають. Вони базікають і хвастають, буцім вони великий народ і замислили великі справи в джунглях, але ось упав для них горіх, і вони уже сміються, щасливі і все забули...”.

Але навряд чи у своїй уявній великості, – почутті безпідставовому, надуманому і нашептаному оточенням, – вони адекватно сприймуть цей натяк. Влада взагалі не сприймає натяків, з нею наразі слід говорити втямливою мовою громадських протестів, судових позовів і, звичайно, мовою голосів на виборах. Пишу „наразі”, оскільки спільнота досі не спромоглася змусити своє провідництво укласти не тільки механізми опанування державними важелями, але й контролю за тим, як, у чиїх інтересах ці важелі використовуються обраною верхівкою.

Я не схильний до особливих ілюзій з приводу майбутньої ротації парламенту, радше навпаки, – розглядаю їх як чергову технологію задля утримання влади, рихтування іміджу її провідних діячів. Але бодай одного дня ситуація стане некерованою для різного роду маніпуляторів, і лише того дня можна сподіватися на те, що вибір народу бодай трохи наблизиться до його сподівань і прагнень.

Якщо, звичайно, більшість громадян України не інфіковані сприйняттям України тільки к терену і кухні. Якщо вони не купляться на черговий „горіх” з верхівки, після якого вважатимуть себе щасливими. До нового розчарування.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Децентралізація еліт

Ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб

Один з ідеологів політичного ісламізму, доволі цікавий сучасний філософ, яких, власне, мало, оскільки ледь не уся ця компанія кинулася у креативні вибрики, а не у притаманне філософам споглядально-медитативне пояснення усього, що відбувається, – так от, Гейдар Джемаль на сторінках „Полярной звєзди” спробував конспективно уклати те, що маємо з сучасними елітами. Він цілком резонно зауважує, що давнє розуміння правлячої верхівки базувалося на аналогово-символічних уявленнях – тобто, земний триб життя, його устрій віддзеркалював небесний лад. Отже, еліта була гарантом етичного аспекту соціуму і відповідала за все. Нове уявлення про „касту обраних” передбачає, за Джемалем, повну незалежність супер-еліт від будь-яких пертурбацій і криз у спільноті; вони недосяжні ні для житейського моря, ні для історичних негод. Згідно із цією моделлю, жодні війни та революції не можуть загрожувати становищу правителів, які утримують стабільну родову наступність, так би мовити, „на віки вічні”. З іншого боку, ці владці апріорі не можуть бути відповідальними за проблеми світу „смертних”. 

Якщо кинути побіжний погляд на те, що відбувається нині, то твердження ісламського ідеолога таки не позбавлене хиб. Іракська „еліта” з гнізда Саддама, – перший тому приклад. Хоча, якщо взяти до уваги, що регіональні еліти „третіх країн” аж ніяк не грішать причетністю до „супер-еліт”, то природний порядок таки дотримано.

З іншого боку ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб. Я вже не кажу про безкарність українських діячів, про постійне тасування владної колоди, з парадоксами і несуразностями цього процесу. У цьому – дивні аналогії нинішнього „демократичного” устрою з банальним тоталітаризмом. Принаймні, виправдання для свавільщини. Таке ж.  Адже принципова сутність тиранії, за нашим автором, у тому, що людину спонукають кинути свою справу і займатися іншою. Тільки інструменти примусу змінилися – замість батога нині мотивацією виступає ідеологія.

„Люди несуть на вівтар відчуження на користь „Системи” все своє життя, щиро забуваючи апро свій приватний інтерес... Але справжнє іго починається тоді, коли „Система” не потребує ідеології, аби психологічно мотивувати відчуження в ім’я “загального”.

Один зі свідків похорону останнього Командира УПА Василя Кука в Красному розповів мені малоймовірну, зате цілком реальну річ. За кількасот метрів від об лаштованого в селі упівського меморіалу зберігся скромний пам’ятник совєтським солдатам, на якому ще можна розгледіти слова російською: “Павшим за освобождение нашей Родини”.  Керував тоді районом висуванець політичної сили, яка перебрала бренд найвідданішої ідеям націоналістичної організації. Коли заїжджі гості його запитали про причини такого непорозуміння, він відповів, що не раз „давав приписи” місцевій громаді.

Комунікаційні канали між містечковими елітами і спільнотами хуторів та сіл обмежуються схожими приписами, на зразок тих, що містили хрущовські рознарядки коли й скільки сіяти. Ті ж канали на рівні держави регламентовані зверненнями до публіки напередодні виборів, відтак вони закриваються до наступного електорального акту.

Але біда не тільки у пасивності влади. Біда у тім, що громадяни чекають її „приписів” і навіть не припускають можливості власної ініціативи. Так формується контекст незалежності еліт, і вони послуговуються цим привілеєм, не замислюючись навіть над перспективою позбутися його. Як, до прикладу, парламентських пільг.

Ігор Гулик. Ілюстрація: regnum.ru