З
кожним роком загал переконується в неефективності того, що пропонує йому
верхівка. Справжні цінності людства зазнають дедалі більшої дискредитації та
фальшування
Професорка
Барбара Скарґа відійшла у вічність у вересні шість років тому, і залишила нам
свій заповіт. Слова, до яких варто прислухатися, бо людина, яка артикулювала
їх, мала достатньо підстав та досвіду, аби так казати. За плечима видатної
польки – підпілля АК, сибірське заслання, а вже відтак – наукова, публіцистична
діяльність. Предмет її зацікавлень – філософія людини посттоталітарного
суспільства, свідомість, роздерта конфліктами минулого та хвилевих інтересів,
мозок, засмічений спрощеними схемами комуни і маніпуляціями «демократичних» політиків.
Саме
тому, зупинившись серед галасливої заідеологізованої риторики, серед
буття, яке щораз підкидає нам оберемки проблем, серед негативу, пропагованого медіями,
зосередьмося на тому, що написала Барбара Скарґа. «Чи варто жити в світі,
де підступ важливіший, ніж довіра, провокація важливіша, ніж лояльність, а
ворожість… важливіша, ніж дружні контакти? У світі, де моральні принципи не
відіграють жодної ролі, а навпаки – до них ставляться як до перешкоди для
ефективних дій? Сумний то був би світ. Світ, звідки вигнана була б
справедливість і базова для неї мораль, не був би гідний існування» (цит. за
Gazeta Wyborcza, 19 вересня 2009 р.).
Чи
можемо щось змінити? Щось зрушити у застиглому, здавалося б,
назавжди, стані речей? Чи приречені бути вічними заручниками політиків, які
давно зневажили етику, бо вона «загалом підважує почуття помсти й відплати.
Вона не терпить сили. Вона не йме віри державі, зосередженій на владі». Як же
їм, павукам у банці, відмовитися від сили, навіщо їм тоді влада, якщо її не
можна використати для помсти опонентам?
Чи
можна узгодити етику і політику, – ось питання, яке ставить Барбара Скарґа, і,
на жаль, досвід не дає на нього позитивної відповіді. Тут мова не лише про
Україну чи десяток постсовєтських держав. Питання стосується усіх без винятку
народів, бо яким би тяглим не був демократичний досвід тієї чи іншої нації,
мусимо визнати, що етика політиків – найслабше їх місце. «Демагог у своїй жадобі
влади не любить обмежуватися законом. Про закон він майже безугавно говорить,
але закону не дотримується. Щоб здобути підтримку для своїх незаконних дій
серед народу, він намагається йому догодити», – пише Барбара Скарґа.
Міркую,
що найближчими десятиліттями людство навряд чи наблизиться до вимріяного
Скарґою ідеалу. Однак те, що її тестамент актуальний, – не викликає сумнівів. З
кожним роком загал переконується в неефективності того, що пропонує йому
верхівка. Справжні цінності людства зазнають дедалі більшої дискредитації та
фальшування, і робиться це на догоду персонажам, не вартих уділених їм
повноважень. І щораз потужніше звучать голоси тих, хто прагне перебудувати
світ, аби його перспектива була справедливою та гідною людства.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: newzar.wordpress.com
