Чи вигідне
українським бізнесово-політичним структурам, які гордо називають себе партіями,
серйозне „програмне забезпечення”?
І чинні, і екс-політики, а тим паче фахівці у цій царині людської
діяльності, не втомлюються натякати на те, що досить вже послуговуватися
патріархальними підходами до структур, що заклопотані оволодінням високими
кріслами. Час персоніфікації політики минув, він залишив по собі різний досвід,
– десь позитивний, бо дав зрозуміти виборцеві справжню силу харизми, а
здебільшого – негативний, бо за могутніми плечима обраного кумира завжди
ховалися дрібні людиська (дрібні з точки зору і широти мислення, і, у принципі,
у селекції власних мотивацій).
Тепер, кажуть, слід подбати про чітку ідентифікацію партійних програм, з
тим, аби відтак, після виборів, на яких українська «багатопартійність» засяє у
всій своїй «красі», мати можливість порівняти обіцянки з цяцянками. Гадаю, це
справді визначальний вектор розвитку усієї політичної системи країни, оскільки
„програмне забезпечення”, коли до нього звикне виборець, уможливить бодай
приблизний прогноз розвитку держави на найближчий період. Це, як у Штатах:
перемагають демократи – чекай акценту на внутрішній політиці, податкової
відлиги та інших соціальних штучок; беруть гору республіканці – вже чутно
брязкіт зброї на геополітичній шахівниці, і бізнес тішиться від державних
преференцій...
Але чи вигідне українським бізнесово-політичним структурам, які гордо
називають себе партіями, серйозне „програмне забезпечення”? Адже вони воліли б
мати поле для маневру, не озираючись на якісь зафіксовані у документах зобов’язання. І це їхнє бажання стосується не те що документів
для „внутрішнього користування”, була б можливість, то вони б Конституцію
кроїли ледь не щодня, аби тільки зробити своє перебування при владі
максимальнокомфортним і вигідним.
Поза тим, не варто, надаю, нікого особливо переконувати, що вітчизняна
політика перетворилася у закисле болото через відсутність, як він
висловлюється, „змагального елементу”. Його й не буде, принаймні, з двох
причин. Перша: український виборець мусить сховати подалі власний сентимент до
позірних рис того чи іншого політика, усвідомивши, що зачіска, козацька
каблучка, а тим паче – риторика, – аж ніяк не помічні у повсякденних справах. Друга:
українські партійні середовища, особливо, „низи” мають, зрештою, повернути собі
важелі управління центральними проводами, пильнувати за „ліцензійністю”
програм. Маніпуляції, про які щиро зізналася колись Юлія Тимошенко, мовляв,
перед виборами у нас всі „ліві”, а після виборів, – хто на що вчився, – можуть
дати, у кращому випадку хвилинний ефект. Але аж ніяк не перспективу...
Ігор Гулик.
Ілюстрація: caricatura.ru
