Чому боїмося автократії?

Ми боїмося втратити здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд

Виборча істерія насамперед, а відтак і традиційно постелекційне «похмілля», притрусили снігом забуття деякі приземленіші проблеми, які у час затишшя постають перед пересічним мешканцем у всій своїй „красі”. Це, однак, не означає, що вони зчезли,  вивітрилися або ж пішли із димом виборчих пристрастей. Обивательські фобії – пожива для політтехнологів, які починають гру на рівні підсвідомості маргінесу, підкидаючи туди дрібку невеселих думок про завтрашній день.

Серед схожих технологій – „створення” перспективи авторитарної влади, яка обов’язково почне наступ на українські свободи та вольності, пригнобить інакодумство, вишикує всіх на свій штиб. Такі закиди і остороги лунають (серед іншого – й з середовищ наших «стратегічних партнерів») у городи президента і прем’єра, провокуючи наразі дрібні медійні міжусобойчики, що передують вирішальній сутичці.

Але... Хтось із знаних письменників дуже метафористично змалював стан жінки, яка втратила заможного чоловіка. Втираючи сльози, волаючи від жалю за померлим, вона, – каже нам автор, – по суті шкодує себе, бідолашну. Залишену на поталу долі, самотню, а, може, й не надто забезпечену.

Кожне порівняння кульгає, висловлене – далебі, на обидві ноги. Але, як це не парадоксально, дуже скидається на лякалки українських політиків про засилля тоталітаризму. Так, ми боїмося втратити ті здобутки свободи, які неймовірними зусиллями лягли до тайстри демократичних цінностей молодої держави. Попри те, часто розуміємо демократію як вседозволеність, як нагоду користати законом на свій розсуд. І, до слова, робимо це без остраху бути покараним, у всякому випадку, розраховуючи на те, що минеться, „залатвиться” через знайомих, посередництвом шепнутого слівця або ж чудодійного конверта з хабарем. Так чинить майже сто відсотків, так діє влада, так беруть з неї приклад посполиті.

Тому коли хтось починає казати про потребу „диктатури закону”, ми внутрішньо мобілізуємося проти такого повороту подій. Бо сприймаємо його за наразі ще примарну, але загрозу усталеному плинові речей, яка здатна зруйнувати комфорт і невимушеність полагодження наших особистих проблем. Коли хтось починає натякати, що, мовляв, варто було б навести у країні лад з виконанням чинної Конституції, ми обираємо інший шлях – ліпше напишемо нову, а вже відтак почнемо дотримуватися її літери й духу. Напишемо, ясна річ, врахувавши свої потреби й запити.

Ось і зараз, коли пишу ці рядки, мимомволі міркую над тим, що попросив мене знайомий. У нього боргів за „комуналку”, мов реп’яхів на кожусі, хоча заробляє, як на наш час, не надто зле. Але замість того, аби піти до жеку і спробувати щось робити, він набирає мій мобільний і питає, чи, бува, я не маю когось знайомого, аби „допоміг”. Що порадите: пособити товаришу?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт

Оксана Юринець у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Філософія втечі

Утеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут

Вибори до місцевих рад’2015 продемонстрували досі, можливо, непримітну, але, на жаль, із перспективою розвитку, тенденцію. Частка громадян, які вирішили самоусунутися від вибору, важливого, без сумніву, не тільки для громад, але й для країни, зросла. Мабуть, це закономірно, оскільки ще донедавна показники участі у схожих суспільних акціях в країнах Заходу дивували наших співвітчизників не менше, ніж розкута поведінка мешканців вільного світу кидала у шок учорашнього совка.

Але... Є одне „але”, яке таки непокоїть. Проблема не у тих, хто вирішив зіпсути бюлетеня або уникнути голосування шляхом утечі, проблема у тому, що ці, здебільшого, активні особи повелися на чиїсь заклики, вбачаючи у них певні резони, які, як на мене, зовсім позбавлені здорового глузду. Я поважаю рішення тих, хто складав відозви про „неучасть”, може, й направду, їм болить вчорашнє. Але ми обирали майбутнє, принаймні, обирали того, хто презентуватиме нашу країну у світі, хто на п’ять років стане символом країни, хто, у принципі, певною мірою формуватиме життєві пріоритети українців.

Філософія втечі, – це філософія безвідповідальності. Гадаю, ті, хто проповідував ідею неучасті, відтак не матимуть морального права говорити про владу назагал: вони ж її не обирали. Але так не буде. Бо саме з їхнього середовища ми найчастіше чутимемо зойки: „А ми казали, а ми попереджали...”. Так, казали, попереджали, але не діяли.

Ми живемо, на жаль, у світі, сповненому змін. Людські реакції на ці метаморфози фактично є запорукою або виживання і прогресу, або нидіння і деградації. Приниципи також еволюціонують, варто лише глянути на Америку, яка, власне кажучи, часто наступає собі ж на горло, аби мати можливість надалі бути домінантою в світі. Суперрафіновані патріоти, які не могли змиритися із поразкою свого кумира, аж ніяк не визначають мейнстрим: завтра прийдуть інші кумири, і ті, хто волав про „зраду”, зраджуватимуть самі. Іншим, і, до слова, собі.

Тут я свідомо уникаю об’єктів вибору. Вердикт зробила спільнота, продемонструвавши таким чином загальний настрій і ступінь своєї зрілості. Хай цей вибір не до смаку великій частині цієї спільноти, але вона могла сказати про це, опустивши у скриньку повноцінний бюлетень. І спробувати змінити, здавалося б, непоправне, впливаючи на „нелюбу” їй владу упродовж її каденції.

Але у будь-якому випадку не „втікати”. Бо втеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут. А ось вибір дає шанс на боротьбу. Хай мізерний, але шанс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Валєнтін Дубінін