Пристрасть до
влади однаково цинічна і дволична у конкретних проявах, і лише контекст тієї чи
іншої епохи додають їй сучасного шарму
Нема нічого нового під сонцем. Що Платон колись попереджав: «Тиранія
виростає із демократії. Інакше кажучи, із крайньої свободи виникає найбільше і
найжорстокіше рабство», що відтак повторив Максиміліан Волошин: «Робесп'єр вірив у чесноти:
він створив терор. Марат вірив у справедливість: він вимагав двісті тисяч голів», – все це ланки однієї
і тієї ж історії різних людей, одержимих чудовою ідеєю рівності і братерства,
однак з певними корекціями під час її втілення.
Я далекий від історичних алюзій нинішньої ситуації в Україні з тими
подіями, про які казав античний філософ чи російський літератор. Однак направду
мусимо визнати, що крізь ліберальну налаштованість нинішньої владної команди то
там то сям пробиваються рецидиви „совка”, і годі говорити, що пристрасть до
влади має якісь часові особливості. Вона однаково цинічна і дволична у
конкретних проявах, і лише контекст тієї чи іншої епохи додають їй сучасного
шарму. Її гасло: „Мета виправдовує засоби”, і з цього погляду усі союзи, блоки,
домовленості, клятви на Святому письмі чи Конституції виглядають лише
атрибутикою, необхідним інгрідієнтом поживи для загалу, – не більше.
Для мене особисто не є розчаруванням незграбності стосунків президента з парламентом,
підлоти їхнього оточення щодо політичних опонентів, – все це справа сумління
конкретних персонажів. Мене більше переймають нотки ностальгії за практикою
минулих років, утілені в „закликах” до гаранта запровадити в країні військовий
стан, організовані колони „трудящих” на мітингах у підтримку „курсу”,
ненормативна, з огляду на демократичний контекст, лексика про „зрадників
батьківщини”, „ворогів народу”, „недоукраїнців”.
Певна річ, я не маю сумніву, що архаїка „совєтчини” – тимчасова, що бажання
покерувати „по-справжньому” – лише плід фантазій у запалених мізках декого з
„державотворців”. Однак, якби воно не було, країні та її мешканцям занадто
дорого гаяти час на схожі манівці. Кошт таких риторичних вправ – європейська
перспектива, нормальне життя, якщо не сьогодні, то бодай завтра, чергова порція
зневіри і апатії.
У цьому найбільша проблема, а у кількості каденцій конкретного діяча,
форматі коаліцій, прем’єрських чи президентських
повноваженнях. Бо, власне кажучи, держава, збудована на інфантильності та байжужості
своїх громадян, навряд чи заслуговує бути визнаною за демократичну. Вона не має
майбутнього, оскільки сумнівною є не тільки її перспектива, але й, що
важливіше, – легітимність.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
