В Україні,
зрештою, на всьому пострадянському просторі, гряде природний, абсолютно не керований
ні Америкою, ні Москвою, процес зміни елітних поколінь
Криза настільки глибоко всілася у мізки вітчизняним теоретикам від
політології, що вони, зваживши на її катастрофічні наслідки, наприклад, у
будівництві, почали говорити про необхідність „ліквідації українського проекту”.
Є над чим замислитися, оскільки досі уявлення про зміцнення держави банально
порівнювалися зі зведенням домівки: для кого – елітної, для кого – чогось на
кшталт „хрущовки”.
Думаю, малювати апокаліптичні перспективи не слід, а, може, й шкідливо.
Якими б не були наслідки кризи, для України все, зазвичай, завершується
виборами. Розпочинається щільні перегони-переслідування, у їхнє багаття
кидаються мільйони партійно-приватних доларів, і народ, – той, хто піде
голосувати, – живе собі, доволі туманно уявляючи, що ж чекає його насправді
після відвідин виборчої дільниці. Відтак певне погіршення якості життя нова
влада спише на попередників, і житиме за принципом: „аби до нових виборів”.
Однак нинішня криза мала б застановити нинішніх владоможців на доволі специфічному,
до того ж, – насправді фатальному моменті. В Україні, зрештою, на всьому
пострадянському просторі, гряде природний, абсолютно не керований ні Америкою,
ні Москвою, процес зміни елітних поколінь. Ті, що їх маємо нині, –
екс-комсомолята і учорашні пристосуванці, – не можуть дати раду із завданнями,
якими просто-таки вагітний нинішній світ. Вони зуміли реалізуватися в умовах
хаосу, а сьогодні рецесія кинула їм виклик до системних змін, і він, далебі,
залишається без відповіді. Я вже не кажу про потребу порозумітися:
елементарщина, яку десь інде сприймають за аксіому, у нас виявилася непосильним
завданням для самовпевнених і егоцентричних вождів. Я кажу про те, що справді
амбітні провідники, бажаючи наголосити на своїх амбіціях, пропонують спільноті
шляхи виходу з глухого кута, – чим несподіваніші, тим цікавіші. Наші ж надають
перевагу словесним баталіям, які майже нічим не відрізняються від засідань
„тройок” у сталінські часи, з різницею у тому, що наразі після рішень „надзвичайки”
ніхто нікого не розстрілює.
Такий „український проект” і справді слід „закрити”. Натомість постає
запитання: а що далі? Далі, ймовірно, загал, що таки зуміє самотужки
виборсатися з чергової прірви, сам спродукує належних часові й умовам
керівників, які зможуть започаткувати новий проект, справді український і
справді актуальний. Проблема не в тому, як піде ця еліта – добровільно чи,
може, через новий Майдан; проблема у тому, щоб належно засвоїти вчорашні і
нинішні уроки, аби не спокуситися на дешеві обіцянки, не чекати манни небесної
від влади, а втямити, що її якість – це, перш за все, мірило нас усіх.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
