Жоден з авторів навіть гадки не
допускає, що Конституцію можна переписати набіло
Коли в Україні
починають говорити про Основний закон, слухачеві або спостерігачу слід
налаштовуватися принаймні на певний підтекст провокації. Справа у тому, що тим,
хто артикулює якісь зауваження чи пропозиції, завжди важить протягнути свої,
цілком визначені ідеї у, як це сьогодні полюбляють казати, у конституційне тло.
А ще, – Конституція для народу писалася 1996 року без народу, і, либонь, саме тому її текст важко узгоджується з
реаліями. Ба більше, незважаючи на поквапливість ухвалення, «батьки» Основного
закону ретельно вивчили кращі зразки схожих документів, і від того плід їхніх
старань вийшов радше академічним конспектом заморських конституціант, аніж
прикладним інструментом для українства.
Сьогодні, коли
«взірцеву Конституцію» добряче пошматували поправками гуртом і вроздріб, коли
крізь її решето починають випадати цілі пласти життя спільноти, українська
еліта навіть не здає собі справи, що слід узяти білий аркуш і спробувати написати
нові статті та параграфи. Те, що являють народові у процесі підготовки до…
підготовки конституційних змін, – не що інше, як біг по колу, радше навіть
реверс, оскільки жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна
переписати набіло.
Хтось береться
стверджувати, що усі біди – від незавершеності реформи 2004-го року. Може, й
так, але чи можна сподіватися на ефективність змін, скажімо, у царині місцевого
самоврядування (читай по-модному – децентралізації), грунтуючи їх на нез’ясованих,
недієвих, ба більше, – суперечливих засадах діяльності центральних органів
влади? Суть таких сигналів – на поверхні: парламентська республіка зі
всесильним прем’єром. Але участь джерела влади у
конституційних змінах (всеукраїнський референдум, як те пропонує прем'єр) ховається за лаштунками
конституційної комісії фактично на
парламентській основі. Не важко здогадатися, хто має більшість у комісії, якою
верховодить спікер (людина президента).
Дехто не наголошує на
формі державного ладу, пропонуючи народу вилку. Мовляв, в одному з цих проектів
має бути представлена парламентська форма правління, в другому — президентська.
Змішана модель, мовляв, не годиться, бо вже спробували її. Важливо, аби в
результаті змін в Україні було б збережено один владний інститут, який, по
суті, утілюватиме всі повноваження: президент чи прем’єр – не важливо. Саме ці посади, як можна зрозуміти зі схожих декларацій,
будуть «головним призом» політичних змагань еліт.
Цікавою
є ідея бікамералізму (двопалатного парламенту), до речі, таки схвалена на
референдумі, затіяному колись Кучмою, однак через брак голосів не парафована
Верховною Радою. Ясна річ, верхня палата – інструмент для президента з
камуфляжем регіонального представництва, що додає контраверсійності у
сприйнятті бікамералізму іншими учасниками конституційних забав.
Якщо
додати до усіх пропозицій демократичні «прибамбаси» – референдум, конституційні
скарги громадян, народне вето і таке інше, то отримаємо цілком пристойний
зразок європейської конституції.
Але чи
захочуть українські політики жити за таким регламентом? А головне, – чи ухвалять
його?
Ігор
Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com
