Валєнса та інтелектуали

Може, війна Москви проти Польщі розпочалася п’ять років тому під Смоленськом?

Так іноді буває, що одного дня в інформаційному полі зринають, на перший погляд, далекі географічно і сенсово, але пов’язані між собою невидимими ниточками звістки. Учора легендарний Лєх Валєнса заявив, що коли Росія зважиться напасти на Польщу, то розвалиться. Колишній лідер «Солідарності», мабуть, забув, що перед тим, як зазіхати на польський суверенітет, російські танки мали б перейтися через усю Україну.

Утім, з’ясовується, необов’язково. Учора ж таки офіційна інформагенція Росії ТАСС повідомила, що тамтешнє міністерство оборони перекидає до Криму стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 і тактичні ракетні комплекси "Іскандер" в Калінінградську область (курсив мій – Авт.). Отож, за найгіршого сценарію (для Польщі, звісно), Валенса може й не побачити «розвалу Росії».

Я не схильний ображатися на колишнього польського лідера. Гданський електрик розпочинав свою кар’єру у часи, коли найпереконливішими аргументами для натовпу були його відвертий антикомунізм і дивний доказ власного альтруїзму (у мене немає нічого за душею, окрім пари дірявих шкарпеток-:)).  Просто, засуджуючи Захід у його «вічній стурбованості» діями Путіна, Валєнса впадає у блуд самозаспокоєння і легковажності.

«Іскандери» в Калініграді, - хіба ще вчора хтось міг уявити собі схожий зигзаг подій? Зрештою, як і рік тому нікому й до голови не прийшло, що Москва наважиться анексувати Крим. А хіба місяць тому найвикінченіший песиміст міг припустити, що ВВХ сам, без зайвого спонукання, висповідається перед телекамерами, заявивши, що, - ні-ні, навіть не сумнівайтеся, - ми окупували Крим, причому під моїм безпосереднім керівництвом. Скажете, - квиток до Гааги? До Гааги ще слід дійти, і на цьому шляху кремліський «Шива» може покласти під каток війни мільйони життів, знищити те, чим досі пишалася європейська еліта – власне, єдність «континенту без війн і конфліктів».

Про це, на відміну від Валєнси, - учора ж таки нагадали 130 чеських і словацьких інтелектуали. Їхній лист під промовистою назвою «У Європі війна: не повторюйте мюнхенську зраду 1938-го» застерігає світ від чергового танцю настарих граблях. Хто-хто, а саме чехи і словаки мають дуже болісний історичний досвід умиротворення агресора. Хоча, у принципі, й Валєнса не мав би забути, як кромсали його батьківщину два хижаки. А якщо й забув, то автори листа говорять без метафор і словесної полови: «Війна в Європі вже йде. Її навряд чи вдасться зупинити поставками перев'язувального матеріалу і ковдр Україні, яка зазнала нападу, а також безперервними поступками безжалісному і цинічному агресору. Чи дозволить демократичний світ стекти кров'ю Україні, а агресору і далі розширювати агресію - це рішення знаходиться у ваших руках, й історія буде судити вас».

Ми, як і Валєнса, можемо сподіватися на диво. Зрештою, це особиста справа кожного – вважати, що Путін і Росія впадуть під тиском фінансових санкцій, військових витрат, обурення тамтешнього поспільства «вантажами 200». Перелік таких, як на мене, фантастичних надій, можна доповнити інтригами кремлівського двору, конфліктом «федералов» і «кадировцев», зловтіхою від недуг головного персонажа. Але все, згадане тут, з розряду рожевих окулярів, заспокійливе для тих, кого війна наразі стосується ну ду-у-уже опосередковано. Насправді ж «війна вже в Європі». І першою кров’ю, пролитою у цій війні, була українська кров.

І польська... Я розумію, - те, що напишу далі, - буде дещо цинічним. Але хай Валєнса і інші «делікатні європейські політики», розмірковуючи про намір «зберегти добрі стосунки з Росією», пригадають літакотрощу у лісах під Смоленськом. 10 квітня мине п’ять років з часу загибелі польської еліти на чолі з президентом Качінскі, від Катині-2.  Може, війна проти Польщі розпочалася ще тоді? І досі Росія не розвалилася...

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Коротке есе про мотивації

На чому стоїть українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників

Кілька літ тому майже три тисячі рукописних аркушів із детальними звітами про діяльність повстанців 1946 – 1951 років віднайдено у молочному бідоніпро мотивації неподалік Тернополя. Назвали той скарб «Озернянським архівом». З огляду на те, що серед пожовклих паперів були доповідні списки зрадників, «стукачів» та енкаведистів, які видавали себе за бандерівців, компетентні органи сучасної України засекретили «Озернянський архів». Опублікували ж аж у Канаді, в чергових томах «Літопису УПА»…

Коли архів з Озерної став набутком громадськості, чимало хто в Україні якось так фальшиво переймався не стільки фактом оприлюднення утаємничених матеріалів, скільки спробували звернути суспільну увагу на моральний аспект справи. Мовляв, видавці не зважили на те, що видрукувані томи «Літопису…» можуть спричинити чергову хвилю протистояння у самій Україні. Мовляв, неетично це – розповідати про слабкодухих чи перевертнів, називаючи їх поіменно, у той час, коли ще живі їхні діти чи онуки. Як їм тепер жити далі?

А як було жити Софрону Кутному і його родині, на яких упродовж півстоліття лежав тягар відповідальності за збереження постанської таємниці? Не кажу вже про тих, кого унаслідок зради просто ліквідували, без суду і слідства. І, -- що гірше, – мордували, як от Катерину Штогрин, тривалими ув’язненнями. Як було жити їхнім дітям – дітям «ворогів народу», упослідженим, гнаним?

Перепрошую за надто емоційний пасаж, але якщо тверезо і зважено, то, мабуть, не нам вирішувати ступінь моральності видавців «Літопису…» чи їхніх опонентів. Взагалі, історія з «Озернянським архівом» провокує на історичну алюзію із публікаціями «шістдесятників», коли за межі імперії потрапляли мініатюрні паперові клаптики із віршами Стуса, із публіцистикою «Хроники текущих событий». Зрештою, відомий роман Боріса Пастернака, удостоєний Нобеля, також не їхав на Захід з дипломатичною поштою тодішніх совєтських функціонерів від культури.

Як на мене, акурат до місця поговорити про мотиваційні чинники учасників дискурсу. Розмови про ефемерну «єдність нації», з мого погляду, залишатимуться розмовами доти, допоки та ж нація не отримає від еліт (інтелектуальних, владних, бізнесових) чіткого сигналу: на чому стоїть сучасна українська державність, кого вона потрактовує як героїв, до кого ставиться, як до негідників, що вважає за свої цінності, від чого бажала б позбутися? Погодившись із таким баченням консолідуючого процесу, мусимо зрозуміти й шлях, яким просуватимемося далі. І на цьому шляху з усією категоричністю і невідворотністю перед нами постане проблема люстрації, яку наразі в Україні намагаються загорнути у дешеві папірці псевдогуманних принципів.

Мені вже не раз і не двічі доводилося писати про люстрацію, і щоразу хапаю себе на думці, що, попри болісність і очевидну контраверсійність такої перспективи, вона все ж матиме значний оздоровчий вплив на спільноту.

Ще Конфуцій зауважив, що «у важких ситуаціях благородний муж набуває твердості, а слабка людина перетворюється у калюжу». Можна було, до прикладу, по-різному ставитися до вчинку Станіслава Вельґуса, який фактично поламав собі релігійну кар’єру, зізнавшись у співпраці зі спецслужбами комуністичного режиму. Для Ватикану варшавський архієпископ, яким так і не став Вельґус, є неслухом, але для мирян, принаймні для тих, хто адекватно сприймав польські реалії, – людиною вчинку.

Акурат таких бракує у сучасній Україні, серед провідників якої вельми шанують кон’юнктуру, вміння пристосуватися, спостерігати за плином життя, аби не втрапити, не дай, Боже, проти течії. Тож, може, бодай війна на Сході розпочне серед спільноти дискусію, серед іншого, про нові цінності і тих, хто має моральне право про них говорити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua