Це – особлива порода людей, якась
тупикова галузь еволюції, спровокована большевицько-сталінським експериментом
Я не дивуюся дикунству російських піарників і безпосередніх виконавців
«коридорів ганьби» за участю українських військовополонених, самосудів над
пораненим «кіборгом». Ні, звичайно, ці відео мимоволі змушують зціпити зуби і
промовляти не зовсім пристойні слова на адресу виродків. Але мотиви катів
оцінюються потім, коли перший емоційний вибух поступається місцем тверезому
розважанню над схожими епізодами «гібридної війни».
Є у Мілана Кундери роман «Безсмертя». Він дійсно про безсмертних – геніїв,
які залишили світові неперевершені творіння. Однак насправді оповідь
Нобелівського лауреата - не про Гьоте чи Гемінгвея, він ретельно аналізує
вчинки і амбіції пересічних сірих осіб, які, користаючи з близькості до
титанів, таким чином заробляли і своє безсмертя, своє право на вічність.
Кундера виявився вмілим препаратором сірості, - людської мілкоти і заздрощів, -
ладної на будь-які, м’яко кажучи, нешляхетні вчинки, на підлість, фальшування і
навіть брутальну підставу, аби лише обдурити майбутнє. Бо як інакше, ніж обманом
поколінь прийдешніх, можна назвати жіночі фантазії пасій великого веймарця?
…Це, так би мовити, інтродукція до розуміння вчинків підлеглих Захарченка і
К. Ви зауважили, що їхні бузувірські витівки завжди супроводжуються
телевізійними камерами раша-ТБ? Підсвідомо відчуваючи власну нікчемність,
душевну патологію і фізичну неміч, вони готові позувати перед софітами у
звичних для себе ролях – катів, нищителів, мародерів. Як зовсім недавно,
минулого літа, людське сміття селфилося на тлі збитого терористами Боїнга, як
хвасталося у соцмережах визбираними на згарищі предметами «гейропської
розкоші».
Це – особлива порода людей, якась тупикова галузь еволюції, спровокована
большевицько-сталінським експериментом. Це – утілення «котячого дідка» із
«Чуми» Камю, який приманював наївних чотирилапих, аби відтак обпльовувати їх.
Це – вуркаганський синдром знущання над в’язнями сумління у комуністичних
гулагах, який культивувався табірним начальством, а відтак – після смерті
«вождя», вихлюпнувся у радянські передмістя.
І тут можна посперечатися з Орвеллом: «Мета репресій — репресії. Мета тортур — тортури. Мета влади — влада». Вони – усі ці
захарченки, мотороли, стрєлкови, їхні підлеглі, які, до слова, першими ж
вгонять кулю у спину нинішнім начальникам, - чудово розуміють власну
нікчемність і ще рельєфніше – велич і перевагу тих, хто протистоїть їм. І десь
на загумінку чи не єдиної звивини під черепною коробкою у них б’ється потаємний
намір хоч так долучитися до вічності – через участь у розправі над справді
великими людьми. Ось що нашіптує їм підсвідомість, ось їхня неосягнута ні
розумом, ні емоціями мета.
Схожий маргінес має й іншу мотивацію – сірого, непримітного кадебіста,
«міль», яку посадили у кремлівські палати, аби з плином літ вона переконала
себе у спроможності нагинати весь світ. Телевізійні камери витворили з блідої
комахи мачо, приборкувача тигрів, провідника стєрхів, а ось тепер –
Владіміра-собіратєля зємєль. Історичні алюзії, якими сповнені спічі
кремлівського невігласа, усі ці сакральні Корсуні, Алєксандри Нєвскіє, Бєрдяєви
і Ільіни, - не що інше, як спроба вхопитися бодай за лацкан великих, і хоч
якось зімітувати належність до касти обраних Богом. Жалюгідна, скажу я вам,
спроба…
І Путін, і його опричники – з Чечні, Грузії, Донбасу, - таки торкнулися
вічності. Бо майбутня Гаага, - переконаний, - буде не допорівняння навіть з
Нюрнбергом. Росії згадають усе – від голодоморів і гулагів до Волновахи і
«парадів військовополонених». Гадаю, майбутні юристи у галузі міжнародного
права і військових злочинів вивчатимуть матеріали цього небувалого процесу
кілька століть поспіль.
Ігор Гулик. Ілюстрація: svitua.org
