Про минущість вражень

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти

Гьоте колись зауважив одну дуже просту річ, – „веселку, яка тримається понад чверть години, перестають помічати”. Справді, у нестримному вирі релятивного життя, ми лише краєм зачіпаємо знакові події, а відтак постаємо ошелешеними новим, досі небаченим, нечутим. Годі нам зупинитися: є осторога не встигнути, не зрозуміти, не осягнути! А насправді, таке поверхове долучення до сучасності, не розуміння, не осягнення, а лише шматочок вражень, витертий згодом, як дешевий мідяк на битому шляху.

Враження мілішають не тільки через невпинний плин часу. Є поняття, затерті словами, – порожніми, артикульованими на потребу моменту, – без огляду на суть окресленого, іноді таки важливу.

Пригадую час, коли українство лише починало знайомитися зі своєю правдивою історією, витирати, як полюбляли тоді пишно говорити, „білі плями”. Цьому сприяла і відносна свобода преси, і видавничий інтерес, оскільки книги із незнаними фактами знаходили вдячного читача.

Сьогодні маємо геть іншу ситуацію, як на мене, витворену штучно, бо ще не всі нюанси вітчизняної історії належно зафіксовано, не про все сказано, далебі не на всьому належно акцентовано. Однак, як твердить знаний історик Володимир Сергійчук, „сьогоднішня влада, я так розумію, не дуже хотіла, щоб про видатних українців, тих, хто справді працював на Україну, для українського майбутнього, щоб про них справді знали широкі кола”.

Натяк на „сьогоднішню владу” у пана Сергійчука можна сприймати двояко. Безумовно, визначальною рисою усіх посткомуністичних українських урядів є відсутність тяглості урядництва. З кожною новою командою держава отримує і новий формат світоглядних цінностей та засад, не кажучи вже про „смакові правки” окремих посадовців.

Гірше інше: часто історія стає розмінною монетою у політичній грі, і тоді направду важко спрогнозувати, як поведуть себе типово українські „націонал-патріоти” чи, скажімо, космополіти з розмаїтих середовищ. Баш на баш, – цей принцип застосовують не тільки щодо голосувань за потрібне рішення, не тільки у кадровій політиці, а й доволі успішно – у фундаментальних підходах до минувшини. Легко панові Сергійчуку радити владцям, мовляв, „треба, щоб українська історіографія не оглядалася на сусідів, а писала українську правду, та й усе”. Але коли на сусідів (що зі Сходу, що із Заходу) оглядається левова частка вітчизняного електорату, тоді політикові слід або офірувати своєю кар’єрою, або вносити корективи у власну програму. Зазвичай, наші чомусь обирають друге. Принаймні, наразі.

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти. Вони, виглядає, не проти, а от еліта, здебільшого, використовує їхні поради лише тоді, коли бачить у цьому зиск. Якщо взагалі розуміє, про що їй намагаються розповісти.

Ігор Гулик. Ілюстрація: timer-odessa.net

Утікачі

Розуміючи шкідливість корупції для держави загалом і особи зокрема, українці все ж вважають за можливе для вирішення особистих питань тішитися нагодою полегшити собі життя за допомогою тієї ж корупції

Один мій давній знайомий дуже полюбляє вислів, який, годиться, мабуть, для пересічного обивателя пост-комуністичної доби. Діагноз «просторовий кретинізм, помножений на усвідомлення реалій» по-саркастичному мудро передає ті умонастрої, що домінують серед розшарпаної змінами спільноти. Коли китайці вживали найстрашніше прокляття («аби ти жив у час змін!») вони, либонь, і не передбачали які ягідки зав’яжуться із навіяних ними квіточок.

Недавно Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова оприлюднили результати своїх досліджень, згідно із якими, 75% українців вважають, що в країні «зашкалює» рівень корупції. Не вдаючись у деталі, одразу ж висловлю припущення, що левова частка цих трьох чвертей свідомого населення (бо у соцопитуваннях таки беруть участь активніші громадяни), ставляться до такого стану речей як, скажімо, ставляться до погоди. Мовляв, воно то так, але що вдієш…

Якщо вже на побутовому рівні корупція як явище дістала не тільки легітимізацію, але й до певної міри сакралізацію, якщо корупціонерів (назагал – хабарників, телефонних «позвоночників» etc.) ненавидять, однак бояться і шанують, мов священних корів, то це. погодьтеся, справді, діагноз.

Ба більше, усталеною є думка, що, у принципі, так воно й має бути, оскільки не даремно ж людина витрачалася на освіту, зв’язки, аби діставшись «хлібної посади», демонструвати зразки альтруїзму.

Тобто погодившись із тотальними лапувками, кумівством, знайомствами, більше того, розуміючи шкідливість схожих практик для держави загалом і особи зокрема, українці все ж вважають за можливе для вирішення особистих питань тішитися нагодою полегшити собі життя за допомогою тієї ж корупції. Нема на то ради, як на дощ…

Насправді ж маємо яскравий зразок спроби втечі від безвиході, коли утікати, зрештою нікуди. Просторовий кретинізм, помножений на усвідомлення реалій. Це – не наслідок ментальних рис, і, на жаль, не спадок тоталітаризму. Це – набуті звички посткомуністичної доби, упродовж якої країна живе не завдяки, а всупереч запропонованих їй законів, коли правий нігілізм одних породжує «пофігізм» інших, а відтак, навіть потребуючи захисту Феміди, особа має цілком тверезо розуміти, що й вона не свята серед цього сонму грішників.

Вразливість такої позиції – очевидна. «Блакитного злодюжку», який колись недоплатив податківцю, «кинув» бізнесового партнера, відкусив шмат землі, давши на лапу кому слід, спробуй тепер потягнути до суду. Він починає волати про тиск, про політичні переслідування, відгавкуватися чарівною фразою «сам дурень», розповідати, що ось, мовляв, тому можна, а чому мені зась? І найгірше, що формально, про людське око він має рацію. Бо хто його судитиме? Такі ж як і він, утікачі у замкнутому просторі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Апломб всезнайки

Усезнайство влади, готові відповіді на все і вся, навіть на найскладніші філософські питання, провокують на роздуми. Наприклад, про те, чому ж ми досі, з такими «енциклопедистами», перебуваємо на задвіках світу

Щойно той чи інший персонаж української політики дістанеться певного щабля влади, як у нього, з’ясовуємо, є відповіді на всі запитання. Це – страшно і небезпечно, бо одна справа, коли таким всезнайкою є ваш сусід чи сільський вуйко, що не може відірватися від телевізора, і зовсім інша – коли це особа, на яку покладено обов’язок ухвалювати певні рішення.

Драма «всезнайства» у нинішніх умовах поглиблюється ще й через те, що у нас вкрай мало фахових менеджерів, та й узагалі – до керівництва тими чи іншими галузями стають, зазвичай, не ті, що здобували знання предмета на практиці, долаючи кар’єрні висоти з нульового рівня, а ті, хто вмів пристосуватися, налагодити знайомства або ж просто має серед родичів впливових панів.

Недавно мене вразила оповідь одного зі знайомців про те, як він, тяжко гаруючи в Америці, заробив не тільки на навчання своїх дітей, але й на те, аби вони, вийшовши з правничого факультету, вже мали офіс своєї адвокатської контори у центрі Львова. Тепер тато приїхав поглянути, як майстри вивершують ремонт цього, скажемо прямо, палацу…

Я особисто не звернувся б за послугами до таких «адвокатів», позаяк і грошей шкода, та й ефект від їхньої допомоги сумнівний. Але чи всі майбутні клієнти знатимуть про те, що без батьківських заощаджень цей правник не ступить й кроку?

Усезнайство влади, готові відповіді на все і вся, навіть на найскладніші філософські питання, провокують на роздуми. Наприклад, про те, чому ж ми досі, з такими «енциклопедистами», перебуваємо на задвіках світу, чому, коли й справді слід дискутувати довкола якихось важливих проблем, режим воліє застосувати міліцейські кийки проти інакодумців, чому, врешті-решт, усе помітнішою стає на наших телеекранах і в друкованих ЗМІ фільтрація новин? Тому, що, мабуть, насправді наші очільники не знають нічого, а, радше, створюють видимість компетентності, «пудрять мізки» мудрими словами, за якими – порожнеча.

«Дурень може навіть одержати Нобелівську премію, – пише Умберто Еко. – Глупота оточує нас зусебіч... Вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися» (курсив наш – Авт.).

Та найприкріше, – погоджуємося навіть без визначень. І вони настільки входять у роль, що з часом пробують втілювати артикульовані ними бздури у практику. І тоді вже проблема невігластва стає не тільки їхньою, вона починає діставати усіх тих, чиїм інтересам шкодить владне свавілля.

Тому спротив,  базований на здоровому глузді і нормальних людських почуттях – найнебезпечніший із усіх. Досі ми мали приклади опозиції, зав’язаної на політичних, бізнесових інтересах, але, вочевидь, переконалися в неефективності такого варіанту. Бо чи є різниця, коли на зміну одному прийде інший «всезнайко»?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Артур Полєвой

Публічність брехні

Безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів

Про сумну традицію вітчизняного політичного класу говорити одне, думати інше, а чинити – геть протилежне, сказано чимало. Ця згубна звичка вже давно набула рис традиції, а від того, мабуть, і втратила елемент ризику для тих, хто так чи інакше причетний до ухвалення рішень в Україні. Брехати, брехати і ще раз брехати, – заради хвилевих вигод, на потребу моменту, аби зберегти обличчя перед виборцем, аби здобути його прихильність. На гадку навертається порівняння з сумновідомим міністром пропаганди Третього райху, але, даруйте, Геббельс – це персонаж іншої опери, який не надто прагнув, аби його вважали «своїм» демократичні лідери решти світу, натомість наші очільники, здається, ще не міняли своїх зонішньополітичних орієнтирів. Принаймні, про людське око.

Я не відаю, яким чином українці мають здолати цю ваду свого провідництва, але знаю, що вона, якщо не буде викорінена, спричинить загальний колапс людських стосунків навіть на побутовому рівні. Оскільки пересічний обиватель, зазвичай, схильний виправдовувати власні не надто шляхетні вчинки киванням убік «ясновельможних». Мовляв, вони брешуть по-крупному, то чому мені заказано покривити душею в дрібницях.

Утім, у дрібницях ховається знано хто. І «мізерна неправда» з уст «маленького українця» часто вилазить йому боком у прямому сенсі цього слова, тобто регламентована усією суворістю цивільного чи карного кодексів. А ось брехня, що нестримним потоком ллється з телеекранів та радіоприймачів, вихлюпується з газетних шпальт, брехня, яку не тільки толерують, але й інтенсивно практикують у владних ешелонах, ще жодного разу не стала прецедентом судової практики і лише в поодиноких випадках будила громадський осуд у його публічному виразі. Складається враження, що безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів.

Коли б схожа поведінка стосувалася лише «брехунців-самітників», то, мабуть, справа не вартувала б і виїденого яйця. Гірше інше, – брехню окремих персонажів заповзято покривають: а) партії, до яких належать ці панове; б) державні структури, у яких вони незле поживають на кошт платників податків; в) бізнес-парнери, які послуговуються чиновницьким дахом для власних оборудок. Список можна продовжити до безконечності. Все залежить від рангу і «потрібності» брехуна.

Але ж ми з вами, ті, хто, у принципі, вважають себе порядними і слухають, якщо не священицькі проповіді, то власне сумління, прекрасно розуміємо, що із брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся. З яких це пір нам стало  комфортно серед публічної брехні?

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Поні й погоничі

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири

…Я розумію, «колись їх підуть». І маю надію, що їхній «похід від влади» не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, «великих», визріла думка про право бути погоничами для «поні, які ходять по колу»?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із «Машины времени», але його метафора дуже дочасна і влучна.

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за двадцять п’ять років? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять п’ять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…

…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх «Солідарністю», і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.

З’ясувалося, здатні.

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за шваль, яку нам видають за «команду реформаторів».

Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…  

То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто «чує кожного». А й, мабуть, у тих, хто дуже «свідомо» пособляв їм спинатися на олімп. Настільки «свідомо» та «національно», що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам.  Таке «каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь» (Ларошфуко).

А решта, – справа наживні, суєтні. Ось вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.

Ігор Гулик. Ілюстрація: sport-express.ru

Фальшивість успіху

Жоден з політиків не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція

Перемога за будь-яку ціну, будь-яким робом, поза межами моралі. Не думаю, що багато тих, хто нині змагає за депутатські мандати, можуть заперечити, що діють саме за таким планом. Ціль засліплює їх, і, на жаль, не тому, що осягнувши омріяне, вони зможуть реалізувати своє бачення держави та нації. Мотиви та стимули – значно прозаїчніші, я б сказав, приземлено примітивні – жадоба влади у нас є тотожною жадобі збагачення, а ще відчуття того, що найменшим порухом мізинця ти зможеш впливати на долі мільйонів.

Юзеф Жиціньскі, єпископ, який часто виступає на сторінках Gazety Vyborchej, висловлюючись про єрархію цінностей світу нинішнього і світу минулого, написав, що Юда для нього – „проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібняків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус... Юда – це феномен фальшивого бачення успіху”.

Фальшивість успіху – ось те, про що не складе собі труду поміркувати „пересічний вітчизняний політик”. Поміж тим, легко зрозуміти, що покликання державного діяча – не тільки обійняти посаду і унаслідок наполегливих каліграфічних вправ виробити гарний підпис для указів. Хто б не прийшов на верхівку влади, отримає все ту ж країну. Ба більше, – можливо, ще проблемнішу через перевиборчі пристрасті і конфлікти. З цим розумінням державець мусить не тільки проголошувати інавгураційну промову, з цього він мав би виходити, ще тільки заповнюючи декларацію для подання в ЦВК. І якщо його наміри направду щирі, то перше, що варто було б зробити – це озвучити концепцію стосунків влади і загалу. Концепцію, оперту на принципи партнерства, змагальності, транспартентності і чесності.

Ви скажете – ілюзія, і матимете рацію. Вацлав Гавел якось зауважив, що „цивілізація, побудована на ідеї неперерервного розвитку,.. мимоволі привела багатьох політиків і сучасної європейські політичні інституції до провадження специфічних способів політики... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лиши неморальною – вона є самовбивчою”.

Ось вам і відповіді на месиджі українських кандидатів – „міцних господарників”, „нових індустріалізаторів”, „твердих п’ястуків”, „диктаторів закону”. Жоден з них не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція. А гідність – це дотримання усіх прав і свобод, це належна платня за сумлінність, це – зрештою, виконання державою усього переліку „послуг”, за які громадянин платить їй зі свого гаманця.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Євгєній Кран

Відновити Стіну?

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк-2015 стане визначальним проектантом світу майбутнього. Хоча, спостерігаючи за модою зведення нових Стін у недавно неподільній Європі, є сумніви

Ті з моїх ровесників, які сприймали хітовий альбом класичного Pink Floyd  «The Wall» не тільки як музично-ментальне явище, але й як рису повсякденного буття у поділеному світі, аж ніяк не могли собі уявити, що через тридцять років значна частина потенційних руйнівників Стіни докорінно змінить свої життєві орієнтири. Геть недавно німецький тижневик Stern оприлюднив результати опитування, згідно з яким один з семи мешканців ще недавно розділеної Стіною країни хоче відновлення Берлінського муру. Життя, на думку респондентів, було ліпшим – 15% опитаних відчувають ностальгію за НДР і ФРН. Громадяни західних теренів Німеччини незадоволені високими податками на «перебудову» Сходу, а жителі Східної – низьким рівнем доходів, порівняно із західними сусідами.

Гадаю, однак, матеріальні причини не є визначальними у прагненнях повернути все, як було до 9 листопада 1989-го. Пінк – головний герой «The Wall», а відтак і однойменного фільму Алана Паркера, – знову стає символом епохи, претендуючи на успішний рімейк у доволі суперечливому глобальному контексті.

Проблема полягає не тільки у нехтуванні загалом, що формує собі державу, потреб особистості, проблема у духовному дискомфорті окремого індивіда, який зазнає ще глибшої кризи у результаті ошуканої довіри до гламуру лідерів, гасла яких, на жаль, є банальними симулякрами людських почуттів та цінностей. Можемо тут говорити і про вітчизняних провідників з Майдану, і про феномен „обамоманії”, і про надмірну демонізацію Путіна, яка, на щастя, шаленими темпами сходить на пси.

Сучасний Пінк – на тридцять років доросліший та мудріший. Набивши гуль об стіну відчуження, утямивши нарешті, що зруйнований Мур був лише спектаклем для телекамер і фактом спекуляції на ідеї всесвітнього порозуміння, він, нинішній, прагне усамітнення у вчорашньому коконі, комфортному не лише звичністю і прогнозованістю, але й фаталізмом безнадії. Тому він зводить Стіну захисту, за якою сам плекатиме те, що йому вартісне, те, що, на його думку, складає життєві сенси, те, чого він не віддасть нікому. Бо, на жаль, «глобалізоване суспільство зближує нас, але не робить братами» (Бенедикт XVI, Caritas in Veritate).

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк-2015 стане визначальним проектантом світу майбутнього. Хоча, спостерігаючи за модою зведення нових Стін у недавно неподільній Європі, є сумніви. Та фокус у тому, що нині фактично зруйновано й тисячолітню традицію стіни між поколіннями, останні її адепти доживають віку на островах Карибського моря (у випадку США), або ж у депресивних регіонах України чи екс-НДР. Тому навряд ті, до кого дослухатимуться через п’ять-десять років, захочуть уголос сказати усю правду про свої бажання. Хіба лише у випадку, коли з ними говоритимуть без маніпуляцій та ошуканства, без подвійних намірів і жаги влади задля влади.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Luis Quintero     

„Український проект”: що далі?

В Україні, зрештою, на всьому пострадянському просторі, гряде природний, абсолютно не керований ні Америкою, ні Москвою, процес зміни елітних поколінь

Криза настільки глибоко всілася у мізки вітчизняним теоретикам від політології, що вони, зваживши на її катастрофічні наслідки, наприклад, у будівництві, почали говорити про необхідність „ліквідації українського проекту”. Є над чим замислитися, оскільки досі уявлення про зміцнення держави банально порівнювалися зі зведенням домівки: для кого – елітної, для кого – чогось на кшталт „хрущовки”.

Думаю, малювати апокаліптичні перспективи не слід, а, може, й шкідливо. Якими б не були наслідки кризи, для України все, зазвичай, завершується виборами. Розпочинається щільні перегони-переслідування, у їхнє багаття кидаються мільйони партійно-приватних доларів, і народ, – той, хто піде голосувати, – живе собі, доволі туманно уявляючи, що ж чекає його насправді після відвідин виборчої дільниці. Відтак певне погіршення якості життя нова влада спише на попередників, і житиме за принципом: „аби до нових виборів”.

Однак нинішня криза мала б застановити нинішніх владоможців на доволі специфічному, до того ж, – насправді фатальному моменті. В Україні, зрештою, на всьому пострадянському просторі, гряде природний, абсолютно не керований ні Америкою, ні Москвою, процес зміни елітних поколінь. Ті, що їх маємо нині, – екс-комсомолята і учорашні пристосуванці, – не можуть дати раду із завданнями, якими просто-таки вагітний нинішній світ. Вони зуміли реалізуватися в умовах хаосу, а сьогодні рецесія кинула їм виклик до системних змін, і він, далебі, залишається без відповіді. Я вже не кажу про потребу порозумітися: елементарщина, яку десь інде сприймають за аксіому, у нас виявилася непосильним завданням для самовпевнених і егоцентричних вождів. Я кажу про те, що справді амбітні провідники, бажаючи наголосити на своїх амбіціях, пропонують спільноті шляхи виходу з глухого кута, – чим несподіваніші, тим цікавіші. Наші ж надають перевагу словесним баталіям, які майже нічим не відрізняються від засідань „тройок” у сталінські часи, з різницею у тому, що наразі після рішень „надзвичайки” ніхто нікого не розстрілює.

Такий „український проект” і справді слід „закрити”. Натомість постає запитання: а що далі? Далі, ймовірно, загал, що таки зуміє самотужки виборсатися з чергової прірви, сам спродукує належних часові й умовам керівників, які зможуть започаткувати новий проект, справді український і справді актуальний. Проблема не в тому, як піде ця еліта – добровільно чи, може, через новий Майдан; проблема у тому, щоб належно засвоїти вчорашні і нинішні уроки, аби не спокуситися на дешеві обіцянки, не чекати манни небесної від влади, а втямити, що її якість – це, перш за все, мірило нас усіх.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Країна циніків

Клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків

Досі не можу позбутися недоброго передчуття, що опанувало мною, коли ще кілька тижнів тому одні владоможці наполягали на ймовірній економічній катастрофі, інші ж відповідали їм феєричними показниками зростання народного добробуту. Зараз всі можуть упевнитися, що азартна гра політиків провадиться заради гри, і їм нічого не вартує використовувати всі засоби для дискредитації опонентів. Усі засоби – це не тільки кишенькові ЗМІ чи каральна державна машина, утримувана, однак, на кошти пересічних громадян. Це й готовність вести країну до прірви за нагоди відтак звинуватити непрятеля у тому, що цю прірву викопав саме він.

Один з сучасних філософів трактує цинізм як певну дистанцію між правильним і неправильним. „Людина цинічна руйнує правильну точку зору, змушуючи вас вислуховувати або ж діяти так чи інак. А коли вона володіє владою, то негативний ефект стає велетенським”.

Міркування про те, що істина десь посередині цієї дистанції „між правильним та неправильним” не варто брати до уваги, бо середовище вітчизняних політиків вже давно поляризувалося. Але, на жаль, не за класичним „західним” принципом – на правих і лівих, а за ознакою належності до того чи іншого клану. Власне клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків. Вони змушені і вміють виправдовувати усе на світі, навіть табуйовані у цивілізованому світі речі, лише аби спрацювати на користь сумнівної мети.

Утім, вишуканість і гламур, якими намагаються заретушувати банальний цинізм, мало чим відрізняють носіїв цих світоглядних моделей від пересічного вуличного кидайла або ж „малинового піджака” середини 90-х минулого століття. Невігластво і рагулізм, що процвітає нині у владних кабінетах – не що інше, як наслідок проштовхування на посади „надійних осіб”, хай навіть вони зовсім не петрають у тому, що їм належить робити. Нині вже нема меж безвідповідальності і вседозволеності; і найбільша проблема постмайданної України у тому, що колишня система вижила, самоудосконалилася, вбралася у нові шати, здобула нові виправдання перед загалом. 

Основним викликом у країні циніків є питання питомої ваги тих, хто не погоджується грати за усталеними правилами. Якщо вона залишається достатньою для того, щоб загал не відчував себе зовсім упокореним і упослідженим, то є надія на одужання. Гадаю, криза додасть відваги тим, хто розуміє усю глибину державного цинізму. Бо влада вже нині виглядає дезінтегрованою і розгубленою.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

У пошуках винних

Пошуки винних – ось мотив, який у час безвиході загрожує перетворитися у тотальну недугу мізків, спровокувати натовп на агресію проти всіх і вся

Притча во язицех – тотальна криза – що далі, то більше скидається на кризу мізків. У пошуках виходу із глухого кута тисячі осіб зважуються на неадекватні вчинки, а світові медіа розносять поголос про це як докази непередбачуваності людської психіки.

Недавно Америку потрусив нечуваний досі випадок – 88-річний ветеран Другої світової війни Джеймс фон Брунн, колишній капітан торпедного катера, а тепер художник-невдаха, розстріляв охоронця Музею Голокосту Стівена Тайрона Джовнса. З’ясувалося, що убивця, – наголосимо: активний антифашист у минулому, був активістом расистського руху, проповідував симпатії до Гітлера, звинувативши, однак, нацистського лідера у недостатній ретельності з полагодженням „єврейського питання”. Жертвою Брунна став афро-американець, який жодним чином не завинив ані перед збоченськими уподобаннями свого ката, ба більше, – був нащадком тих, кого в Америці ще донедавна вважали другосортною расою.

Пошуки винних – ось мотив, який у час безвиході загрожує перетворитися у тотальну недугу мізків, спровокувати натовп на агресію проти всіх і вся. Він додає аргументів окремим середовищам, які у „мирному контексті” перебувають у глибокому маргінесі, вихлюпує їх, мов шумовиння, на високі сходинки рейтингів людської опінії, надає їм ваги серед так званої „еліти”. Адже найлегше переконати зневіреного у завтрашньому дні безробітного чи бездомного у тому, що головними винуватцями його кривд є абстрактна „влада”, „нетутешні”, „інородці”, „світове жидомасонство”, „москалі” чи „гамерика”. Адепти таких „специфічних” мотивів, зазвичай, залишаються безкарними, позаяк спільноті, заклопотаній нестатками, вирішенням форс-мажорних проблем, ніколи реагувати на чергові „невинні бздури”, однак для протестантів-індивідів, чия психіка стала „творчим казаном” для розвитку схожих ідей, вони часто завершуються доволі конкретно.

Студент, який з відчаю перед несплатою за навчання береться за пограбування банку, двоє невідомих, теж, мабуть, не з розкошів, влаштовують вибухи і калічать цілкомневинних людей під час спроби забрати касу, – це не просто факти кримінальної хроніки. Це – симптоми відчаю, які наразі шокують обивателя, але, якщо так триватиме й надалі, стануть звичними фрагментами його побуту.

Найгірше, що „владі” іноді на руку схожі інциденти. Вони, принаймні, затуманюють мізки загалу дурманом „екзотики”, стають темами для сімейних бесід, розмов за кавою, у громадському транспорті. Натомість розум, звільнений від негативу повсякдення, міг би попрацювати над іншим: з’ясуванням справжніх причин нинішнього стану. І його висновки були б, вочевидь, не на користь владоможцям.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Термінал

Є внутрішнє відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного бардака перетворюється на оксюморон

„Найліпший вихід з української кризи – аеропорт Бориспіль”. Сумний анекдот, який, з одного боку, провокує на конкретні вчинки, а, з іншого, спричиняє здорову злість тих, хто вирішив не здаватися. Країна насправді поділена не скільки Дніпром чи кольорами вилинялих політичних стягів, стільки тими, хто махнув на неї рукою, шукаючи порятунку деінде, і тими, хто залишається. Тобто символи ще одного розламу – термінал летовища, перон вокзалу, причал порту...

Я маю на увазі продуктивну частину спільноти, тих наших співвітчизників, що здатні мислити, працювати, говорити про проблеми і вирішувати їх. Справді, прикро, коли країна втрачає своїх громадян, але ще прикріше, що ті, хто зважився „піти”, десь там: в італіях – канадах, вважають свій учинок піком самопожертви і прямо-таки вимагають жалю. Вони не міркують, що ті, хто залишився, мусять перебрати на себе їхні обов’язки перед дітьми, старими, – і тисячі долярів, присланих зі щирих міркувань, не компенсують для родин людської утрати. Навпаки, ті, хто залишився, мають справу з подекуди розбещеним поколінням споживачів, які живуть собі на мамині гроші із заробітків, навіть не застановившись над тим, що слід і самому до чогось докласти рук.

Але що робити тим, хто залишився? Є ще один термінал, невидимий, однак лячний, – внутрішня еміграція. Інфантильність спостерігача, озлобленого лише власним дискомфортом, власними нестатками, злість, викинута на смітник разом з купою газет із пропозиціями праці, безсилля, що переростає в агресію проти всіх і вся. Прокурені кухні, у яких серед цигаркового диму зависли в повітрі „вічні теми” нудьги та скарг, блошині ринки з фартом погодинної роботи, і запльований пивбар, де кухонні варіації густо присмачені алкоголем...

Є третій термінал, на якому вирує життя, на якому небезпечно ловити гав, бо так проспиш усе на світі. Є добра злість, яка переростає у добрі вчинки, є просто таки інстинкт, який нашіптує не здаватися. Є внутрішнє відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного бардака перетворюється на оксюморон.  Але хай там як, – лихі часи мають одну здатність: вони колись минають. Так, разом з ними „минаємо” й ми, але залишаються наші справи, карби досвіду і країна, яка, попри титанічні зусилля злодійкуватих „еліт”, таки прогресує. Наша країна, яку ми відчуваємо усіма фібрами душі, бо кожен її крок, – це і наш поступ, кожна її біда – це і наш біль, кожна її радість – це й усмішка на обличчях наших дітей.

Вона залишиться нашою і для тих, хто обрав „термінал Борисполя”. Ті, хто залишився, – великодушні, їхня щирість – абсолютно іншого гатунку, аніж та, що підтверджена цифрами у квитанції Венстерн Юніон...  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павед Кучинскі

Антидержавні медитації

Мені видається, що власну історію наші владоможці читають, як прейскурант у дорогому ресторані, як банальне меню розваг – зауважуючи титли, але аж ніяк не на ціну

Цей світ, далебі, вигадали не ми. Втім, незважаючи на цей сумний факт, ми не тільки намагаємося жити у ньому, а час од часу легковажно беремо на себе повноваження змінити суспільне довкілля. Щоразу, доклавши певну дещицю зусиль і зазнавши невдачі, розчаровуємося, депресуємо, але позаяк потреба і обов’язок нашіптують нам, що так далі не можна, забуваємо про вчорашні прорахунки і знову беремося за сізіфів труд. Самокритичний народ називає схожу поведінку танком на граблях, однак, не слід забувати, що кожне влучне визначення стосується, насамперед його авторів.

Наше намагання переписати історію виглядає карикатурним та дріб’язковим, оскільки ні Президент, ні кволий ветеран не усвідомлюють своєї малості перед її плином. Еклезіастове «ви кажете: час минає? Час стоїть – минаєте ви» забуто, у ліпшому разі його вживають стосовно політичних опонентів. Чомусь приходить до голови звістка з Гонконга, вичитана недавно у всесвітній павутині. Там місцеві фіскали надіслали до філармонії припис негайно сплатити податки за… Баха і Сен-Санса. Вони знайшли ці імена… на афішах. Мені видається, що власну історію наші владоможці читають, як прейскурант у дорогому ресторані, як банальне меню розваг – зауважуючи титли, але аж ніяк не на ціну.

Сатанинська примха одного диктатора, якому раптом забаглося возз’єднати два, по суті, різних етноси, з різним життєвим досвідом, історією, а, отже, й кардинально різною ментальністю, завдала труду багатьом його наступникам. Особливо тим, кому призначено втілювати давню й солодку фата моргану про державність. Іосіф не запитував у «западенців», чи кортить їм «бути разом», рівно ж як не питав дозволу у «східняків». Зрештою, кого там було питати після жахів 1933-го? А чи запитують зараз у нас ті, кого ми вряди-годи виряджаємо на «державницьку працю», чи цікавляться нашою думкою про перспективи спільного співжиття? Чи, може, банально користають з нашого славолюбства, з наших ілюзорних сподівань на «Велику Україну»? Пригадуєте, як напередодні грудневого референдуму 1991 року купка політичних фантастів годувала нас «об’єктивками» Дойчебанку про перспективи самостійної України? Якщо б бодай одна циферія з тієї арифметики справдилася, то нині я б не писав цих не надто оптимістичних нотаток. І, знаєте, я досі схильний вірити ретельним німцям. Лише діймає сумнів: ті, хто тиражував ту агітаційну макулатуру, ліпше знали, як скористатися досі небаченим шансом… 

Це, зрештою, можна їм вибачити, зрозумівши побутову людську жагу до вищості. Але дозволяти їм збиткуватися над «осібною історією» кожного окремо взятого «регіону» – це вже занадто. Причому, робиться це з окремо наголошеним поясненням – в інтересах держави, задля нас з вами. Як там в о’Генрі? «Чому б нам не зробитися філантропами? Ця думка, рано чи пізно, приходить до голови кожному пройдисвіту і шахраю».

Молоді нації взагалі схильні абсолютизувати цей ще один винахід не нашого авторства. Держава для них (читай і нас) постає таким собі гарантійним талоном від зазіхань чужинців, однак дуже часто під дашком урядів і парламентів знаходять собі прихисток акурат найактивніші з потенційних «воріженьків». Побіжний аналіз персонального складу української Верховної Ради дуже яскраво засвідчує її бутафорну «українськість». Я не закликаю тут до запровадження цензу за «п’ятою графою», просто звертаю увагу зацікавленого виборця на цей, як на мене, доволі прикрий факт.

А ще держава чомусь асоціюється з Великим Татом, недремне око якого визирає нас з усіх кутків навіть приватного помешкання, зауважуючи наші потреби і наші дрібні грішки. У кишені цього Татуся дзвенять мідяки, – для чемних, а в руці замашна ременяка – для неслухів. Але чомусь не для наших мізків той очевидний факт, що і подарунки, і, зрештою, батіг – то наші з вами податки, віддані на заздалегідь призначену справу – задля «народного добра». І коли уряд дозволяє собі фривольності на кшталт: «не дам на вибори», то чи не вправі охочі до електорального акту спитати марнославних прожектерів: «Лєбовскі, де грошва?».  Що скаже на це Біґ Лєбовскі?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Метастази брехні

Нам так дуже легко й комфортно – просто заявити: «мене обдурили», і сидіти каменем, не поворухнувши пальцем, щоб не бути ошуканим наступного дня

Мені іноді спадає на думку, що ми всі разом з якоюсь непритаманною нам досі запопадливістю взялися спростовувати тезу, висловлену свого часу 16-м президентом США Авраамом Лінкольном: «Можна обдурити одну людину багато разів, можна обманути велику масу людей один раз. Але ще нікому не вдавалося обдурити велику масу людей багато разів поспіль».

Ми даємо себе дурити.

Це – перша й головна причина усіх бід, які чигають на кожного індивіда зокрема і на спільноту загалом. І ніхто нам не зарадить, – ні власний месія, ні Вашингтон (той, що президент), ні Папа Римський з Вселенським патріархом укупі, ні Росія, ні Гондурас. Ми не хочемо зарадити самі собі.

Бо звикли жити одуреними, і черпаємо у глупоті такої ситуації натхнення для невпинних жалів, зітхань, розведення рук. Нам так дуже легко й комфортно – просто заявити: «мене обдурили», і сидіти каменем, не поворухнувши пальцем, щоб не бути ошуканим наступного дня.

Друга причина наших з вами проблем – лінощі розуму, який ми ладні докладати до усього, що не вартує активних порухів сірої речовини – як насолити сусідові, як допекти тещі, як відкараскатися від роботи, – але в жодному разі не до того, щоб захистити себе від брехні.

Нам дають у руки Конституцію з викладом усіх наших прав і вольностей, а ми воліємо слухати коментарі, інтерпретації, казна-звідки і казна-ким переписані тлумачення, – бо так легше. Завжди можна знайти крайнього – мовляв, казав же ж такий-то ім’ярек (народний депутат, президент, цілитель, тітонька в автобусі), а я й повірив…

Нам пишуть, що водоканал, жеки, теплокомуненерго займаються махінаціями, призначаючи тарифи зі стелі; ентузіасти ходять за нас у суди, аби ті необґрунтовані тарифи скасувати; нам повідомляють, що їх вже скасовано. А ми й надалі платимо суми, вказані нам у писульках, і навіть коли за нас заповнюють заяву на перерахунок переплачених нами ж грошей, ми сидимо по хатах, міркуючи, що так воно ліпше.

Навіть коли чиновникам набридає нас дурити, ми активно беремося за самообман. Переконуємо себе та інших, що у цій державі (яка, до речі, успішно дає собі раду за наші з вами податки) нічого не змінилося, що тут – забута Богом пустеля, що пробувати на цій землі будувати, – не кажу рай,  просто нормальне суспільство, – велика ілюзія. Але це – неправда, точніше, не вся правда, оскільки є купа ближніх, що таки зуміли пробити глуху стіну, спробували подолати інерцію і облуду, і таки живуть по-людськи.

Я досі не можу второпати, чого шукають по європейських нужниках і багатих передпокоях міцні, здорові, освічені українці? Чому, до прикладу, мій знайомий, який після поневірянь у Португалії, де отримував  по 600 євро, щомісяця надсилаючи половину сім’ї, не всидів в Україні, де йому пропонували 450 за чисту роботу за фахом і поруч з родиною? Теща заїла, комунальні негаразди відлякали?

Якось мене вразила одна фраза, вихоплена з потоку телевізійної жуйки. Мова йшла про українських скінгедів, які беруться захищати права автохтонів на теренах України. І раптом журналіст за кадром риторично запитав: а чому цим молодикам не гріє перспектива поїхати боронити права українських заробітчан, гнаних і принижених, за кордонами? А й справді, – чому?

А тому що тут, у середовищі, просякнутому брехнею влади і самообманом обивателя, дуже зручно підігрувати настроям вічно ображеного, несамореалізованого громадянина. Серед потоків неправди він легко повірить, що його головним ворогом є москаль, мурин чи азієць. А відважні хлопці, які у своєму житті не заробили самотужки ні шеляга, проїдаючи батьківську зарплату, набивши писка інородцю, виглядатимуть захисниками нації. А коли їх посадять до цюпи, – то й узагалі національними героями.

Я не маю певного рецепту, як нам побороти цю недугу олжі. Його не має ніхто. Президент, що присягав на євангелії про одне, а чинить геть інше; депутати, що відверто дурили публіку, доведену до передвиборчого ражу; судді, які обертають законом, як дишлом…

Може, зробимо це без них.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Ностальгія правди

Я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити

Томас Ворд, – один з небагатьох авторів закордоння, які адекватно сприймають те, що відбувається на постсовєтському терені. Збоку, можливо, воно видніше, але, зазвичай, те, що почитуємо у навіть серйозних і аналітичних виданнях, разюче контрастує з реальністю. Ворд, натомість, схильний робити висновки, тільки "торкнувшись руками" того, про що пише.

"Смерть країни, – як це не дивно звучить – починається не зі смерті народу, що тягне цю країну, як баржу широкою рікою… Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього ще жахливішої у своєму відчайдушному хамстві".

Я не знаю, яких незбагненних трансформацій зазнає сумління осіб, які зважуються на нелегкий шлях перебування у владі. Але те, що ми бачимо і чуємо під час їхнього кандидування на посади, і після початку їхніх каденцій, – не до мого розуміння. Я можу втямити, якого велетенського тягаря беруть ці люди на свої рамена, але я хотів би передбачати, що вони свідомо розраховують саме на таку голгофу, а не на розважальну програму тривалістю у п'ять років. Ніхто, навіть найретельніший статистик, не дасть вам чіткої відповіді на те, скільки людей рвуться у чиновницькі кабінети, переслідуючи при цьому лише шкурні інтереси. Поза тим, особисто знайомий з тими, хто не дає підстав казати про тотальну меркантильну мотивацію. Їм не позаздриш, бо, як це не парадоксально, задля втілення своїх цікавих і потрібних проектів, вони тихо конформують з корупцією, брехнею і невіглаством.

Відверто кажучи, мені байдуже, хто обійматиме ту чи іншу посаду будь-якого рівня. Я, – громадянин, – у цьому випадку взагалі хотів би оперувати не конкретними прізвищами, а абстрактним поняттям "держава". За умови, коли воно, це поняття, вписуватиметься у загальноцивілізаційні визначення такого собі сервісного центру надання якісних послуг замовникам – платникам податків.  За умови, що "державний сервіс" не буде схожий на наші туристичні фірми-одноденки, будівельні піраміди й інші казна-які винаходи вітчизняних кулібіних від підприємництва.

Одне слово, я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити.

Приятелі з-за кордону переконують, що українці мають звикнути до такого стану речей, за яких скандали і владні атракції – явище повсякденне і нудне. Однак, як переконати у цьому пенсіонера, якому, вочевидь, не випаде чекати двісті років на торжество демократії американського взірця? Він хоче мати патерналістську владу, яка б дала йому вільно дихнути бодай тих кілька років, що йому залишилися. Саме задля такої влади він ладен мерзнути на майданах, рвати горлянку і йти на штурм.

Як переконати школяра, який з маленького геть не шанує науки, бо ледь не половина його класних друзів байдикують донесхочу, адже дванадцятки

 у щоденниках їм гарантовано батьківським гаманцем?

Як переконати недужого, що лікар, який відверто зазирає до його кишень, робить це не з доброго дива, а тому, що йому доводиться також платити колегам за своє здоров'я?

Для того, аби переконати увесь цей загал, мабуть, не варто майбутнім владцям виголошувати несусвітніх утопій, ставати сторчма, вдавати з себе героїв. Слід, вочевидь, просто покласти собі за принцип не лукавити навіть в дрібницях, не ховати у шухляду "незручні папери", не годувати іміджмейкерів. Жити по совісті, правда, совісті довиборчого зразка.

Ще раз до Томаса Ворда: "Час недороблених героїв набагато мерзотніший, ніж час, коли героїв нема взагалі".

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про нас

З атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”

Коли природі стає сутужно з теплом, і вона розщедрюється хіба на багрянець як сурогат сонця, ми намагаємося шукати його в оселях, дещо покинутих на літо, зневажених перед спокусами цієї благодатної пори. І з подивом з’ясовуємо, що навіть серед домашнього затишку нас намагається діймати політика, так ніби їй не досить мітингів під палючими променями сонця чи замало місця на всеньких парканах, звідки намагаються зазирнути в очі перехожих її знайомі обличчя.

Дивна все-таки річ, – попри здоровий глузд і доволі багатий життєвий досвід, ми віримо багатьом політикам, яким і віри йняти не слід. Якщо б це був пересічний громадянин, сусід, знайомий і кілька разів поспіль ми діставали б од нього такі уроки легковірства, погодьтеся, його прізвище давно б було викресленим з усіх записників, а при випадковій зустрічі ми навряд чи подали б йому руку. Йдеться навіть про дріб’язок, – борг в три гривні, ще якісь несуттєвості.

Чим же беруть ті, кого між виборами ми згадуємо „незлим тихим словом”,  на кого тицяємо пальцями, бажаючи окреслити винуватців усіх бід та нещасть? Невже своїм знанням того, як нам живеться, невже прагненням змінити щось у цьому світі? Бо сумнівно, що дешеві „сувеніри” зваблять нині когось, окрім викінченого люмпена, на тлі очевидного здорожчання всього і вся.

Міркую, що є кілька причин, з яких відтак формується влада, те, що маємо у її коридорах та затишних бюрках. Перша і, мабуть, найнесуттєвіша: з атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”. Але, виявляється, не кожен обов’язок є адекватним відповідальності. Обов’язок необміркований, незважений, а тому, безвідповідальний, скидається на вчинок вояка чи правоохоронця, який заповзятливо виконує первинно незаконний наказ. Він має цілковите право відмовитися від такої місії, однак для того, аби вчинити це, треба докласти зусиль, ризикувати зіпсутими стосунками з начальством, кар’єрою, добробутом родини. А так, – усе за правилами, усе, як в статуті. І совіть буцімто чиста, хоча...

Ця маленька причина натомість приховує поважний підтекст: загальну упевненість, що хто б не дістався влади, однаково нічого не змінить. А, отже, голосувати можна навпомацки, куди палець ляже.  А чим обертається такий вибір, – відвертими „бандюками” у парламенті, схильними до клептоманії типами, ласими до слави популістами.

Другий момент, який рельєфно видається на загальному тлі, – внутрішня потреба спільноти мати офірного цапа. У вітчизняних реаліях це мало б бути ціле стадо рогатих, відсепароваване від решти в окремий загін, який асоціюється з відомими будівлями на відомих вулицях. Власне кажучи, ситуація з колективними „відповідачами” не є надто зручною, загал звик до одноосібної офіри, а тому й досі час од часу чуємо тугу за президентською республікою, коли знаємо, кому дякувати, і кого ганити, і це знання перетворюється у стійкий стереотип, втілюється в конкретну особу, якій можна писати усе, що запрагнемо, навіть скарги на продавця за овочевою лядою. Причому, отой папірець „на село дідусеві” ми розглядаємо як виконаний обов’язок, на якому вичерпується наш потенціал впливу на владу. Важливо, що не отримавши жодної відповіді, у ліпшому разі – відписку, ми матимемо нагоду місяцями обговорювати у ближньому колі несправедливість та бездушність обраних нами ж владців.

То чому ж ми ховаємося від політики у затишних домашніх кублах: Чи не від власних помилок, від того, що справді зазирає нам у вічі, – наслідків нашої недбалості, моральної неохайності та. якщо бажаєте, неперебірливості? Може, ми втікаємо від самих себе?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про терен

Безкарний досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами

Іронічний до плачу Лесь Подерев’янський, хильнувши чарку коньяку, якось зауважив, що зі значним скепсисом зазирає у майбутнє. Мовлено це було напрочуд серйозно для пересмішника, і від того лише загострюється сприйняття його „сіромної правди”. „Україна... завжди була, є і буде, тільки Україна як народ, Україна як країна, Україна як територія, Україна як пейзаж, Україна як кухня. А Україна як держава – це щось абсолютно інше. І якщо в існуванні перших я не сумніваюся, то в подальшому існуванні України як держави маю певні сумніви”.

Подерев’янського можна обгородити парканом зі застережливими символами ідіотично-оптимістичних маргіналів, які волають щось про Трипілля і про аріїв, висновуючи з дуже сивої давними прогноз невмирущості. Було б незле, якби артикулятори цих ледь не окультних містифікацій прочитали бодай те, що варто читати найперше – зловісну демографічну статистику або ж послухали, про що гомонять „недобиті інтелектуали”.

Але у Подерев’янського не забереш сенсу – правди про те, що для більшості владних чинників Україна існує вже нині, далебі, не як народ, як країна, – годи говорити про державу, – а як територія, кухня, годівниця. Народ – щось несуттєве, джерело електорального ресурсу, „гарматне м’ясо” чергових виборчих перегонів, платник податків, хабарів, обслуга для „еліти”, яка лицемірить, зраджує, бреше.

Терен великий, багатства– невичерпні. Безкарний досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами. Крадуть не тільки матеріальне, найголовніше – крадуть час, марнуючи його на тупцювання, незрозумілі „па” між сходом та заходом, між парламентаризмом і президентством. Своєю захланністю вони йдуть у порівняння хіба що з монголо-татарською ордою, зрештою, і степовики мали межу спустошення захоплених земель, оскільки розуміли, що їхні посадники також живуть не Божим духом.

Можна до нестями розповідати про важливість духовності, можна спекулювати козацькими коренями своєї родини, – і плювати на тих, хто уособлює цю духовність фізично, ким мали б пишатися сучасники, записавши їх до анналів своєї доби.

Іноді мені хочеться зацитувати цим солодкоголосим начальникам Редьярда Кіплінга, фрагмент його правдивої казки, де Балу розповідає Мауглі про мавп’ячий народ Бандар-Логів: „У них немає Закону, у них немає своє мови, лише крадені слова, які вони переймають у інших. Вони ні про що не пам’ятають. Вони базікають і хвастають, буцім вони великий народ і замислили великі справи в джунглях, але ось упав для них горіх, і вони уже сміються, щасливі і все забули...”.

Але навряд чи у своїй уявній великості, – почутті безпідставовому, надуманому і нашептаному оточенням, – вони адекватно сприймуть цей натяк. Влада взагалі не сприймає натяків, з нею наразі слід говорити втямливою мовою громадських протестів, судових позовів і, звичайно, мовою голосів на виборах. Пишу „наразі”, оскільки спільнота досі не спромоглася змусити своє провідництво укласти не тільки механізми опанування державними важелями, але й контролю за тим, як, у чиїх інтересах ці важелі використовуються обраною верхівкою.

Я не схильний до особливих ілюзій з приводу майбутньої ротації парламенту, радше навпаки, – розглядаю їх як чергову технологію задля утримання влади, рихтування іміджу її провідних діячів. Але бодай одного дня ситуація стане некерованою для різного роду маніпуляторів, і лише того дня можна сподіватися на те, що вибір народу бодай трохи наблизиться до його сподівань і прагнень.

Якщо, звичайно, більшість громадян України не інфіковані сприйняттям України тільки к терену і кухні. Якщо вони не купляться на черговий „горіх” з верхівки, після якого вважатимуть себе щасливими. До нового розчарування.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Децентралізація еліт

Ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб

Один з ідеологів політичного ісламізму, доволі цікавий сучасний філософ, яких, власне, мало, оскільки ледь не уся ця компанія кинулася у креативні вибрики, а не у притаманне філософам споглядально-медитативне пояснення усього, що відбувається, – так от, Гейдар Джемаль на сторінках „Полярной звєзди” спробував конспективно уклати те, що маємо з сучасними елітами. Він цілком резонно зауважує, що давнє розуміння правлячої верхівки базувалося на аналогово-символічних уявленнях – тобто, земний триб життя, його устрій віддзеркалював небесний лад. Отже, еліта була гарантом етичного аспекту соціуму і відповідала за все. Нове уявлення про „касту обраних” передбачає, за Джемалем, повну незалежність супер-еліт від будь-яких пертурбацій і криз у спільноті; вони недосяжні ні для житейського моря, ні для історичних негод. Згідно із цією моделлю, жодні війни та революції не можуть загрожувати становищу правителів, які утримують стабільну родову наступність, так би мовити, „на віки вічні”. З іншого боку, ці владці апріорі не можуть бути відповідальними за проблеми світу „смертних”. 

Якщо кинути побіжний погляд на те, що відбувається нині, то твердження ісламського ідеолога таки не позбавлене хиб. Іракська „еліта” з гнізда Саддама, – перший тому приклад. Хоча, якщо взяти до уваги, що регіональні еліти „третіх країн” аж ніяк не грішать причетністю до „супер-еліт”, то природний порядок таки дотримано.

З іншого боку ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб. Я вже не кажу про безкарність українських діячів, про постійне тасування владної колоди, з парадоксами і несуразностями цього процесу. У цьому – дивні аналогії нинішнього „демократичного” устрою з банальним тоталітаризмом. Принаймні, виправдання для свавільщини. Таке ж.  Адже принципова сутність тиранії, за нашим автором, у тому, що людину спонукають кинути свою справу і займатися іншою. Тільки інструменти примусу змінилися – замість батога нині мотивацією виступає ідеологія.

„Люди несуть на вівтар відчуження на користь „Системи” все своє життя, щиро забуваючи апро свій приватний інтерес... Але справжнє іго починається тоді, коли „Система” не потребує ідеології, аби психологічно мотивувати відчуження в ім’я “загального”.

Один зі свідків похорону останнього Командира УПА Василя Кука в Красному розповів мені малоймовірну, зате цілком реальну річ. За кількасот метрів від об лаштованого в селі упівського меморіалу зберігся скромний пам’ятник совєтським солдатам, на якому ще можна розгледіти слова російською: “Павшим за освобождение нашей Родини”.  Керував тоді районом висуванець політичної сили, яка перебрала бренд найвідданішої ідеям націоналістичної організації. Коли заїжджі гості його запитали про причини такого непорозуміння, він відповів, що не раз „давав приписи” місцевій громаді.

Комунікаційні канали між містечковими елітами і спільнотами хуторів та сіл обмежуються схожими приписами, на зразок тих, що містили хрущовські рознарядки коли й скільки сіяти. Ті ж канали на рівні держави регламентовані зверненнями до публіки напередодні виборів, відтак вони закриваються до наступного електорального акту.

Але біда не тільки у пасивності влади. Біда у тім, що громадяни чекають її „приписів” і навіть не припускають можливості власної ініціативи. Так формується контекст незалежності еліт, і вони послуговуються цим привілеєм, не замислюючись навіть над перспективою позбутися його. Як, до прикладу, парламентських пільг.

Ігор Гулик. Ілюстрація: regnum.ru

Коротке есе про гравітацію

Вічна потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім, зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму

Коли Василь Стус у «Таборових зошитах» писав про відсутність в Україні «патріотичної гравітації», то, мабуть, через те, що у далекому карцері ця гравітація йому відчувалася особливо пронизливо.  Але покладімо тепер на одну шальку терезів Стусове «інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя», на іншу ж – обов’язок самого народу перед своїми «розумними синами», і зрозуміємо, що не завжди і не всюди переважатиме народ.

Не тішить аж ніяк, що, рапортуючи про інтелектуальний поступ нації, влада оперує астрономічними цифрами зростання кількості вступників у виші. Освіта не тільки нівелюється як суспільне явище, як статусна ознака еліти, її доступність і відносна дешевизна (погодьмося, купити диплом, якщо дуже того запрагнути, не складе особливого труду і непідйомних затрат) руйнують ще один системотворчий міф української ментальності – глибокий пошанівок до мудрості, певну дистанцію між сіромою та «вивченими», глибоку повагу до середовища, з якого вийшов той чи інший знаний фахівець.

У світі інформаційних технологій і миттєвих комунікацій, мабуть, не варто брати за взірець приклади давні, архаїчні. Однак, будьмо, відвертими – раніше сільська околиця пишалася тим, що чийсь син чи донька поїхали до міста, здобули там фах лікаря або учителя.  Певна річ, – і заздрила батькам, що зуміли виховати «злоту дитину». Сьогодні ж стосунки принципово змінилися: зерно освіти засівається не сумлінням та виховними традиціями сім’ї, а, здебільшого, умінням батьків заробляти гроші для того, аби їхнє чадо пролізло до інституту. Як заробляються ці гроші – не важливо, тільки б у належних кількостях.

З іншого боку, характерна, зазвичай, для маргіналів зневага до «очкариків»-інтелігентів, загострена брутальністю комчиновництва, «смаковими» правками партійних ідеологів, виробили у середовищі цього «прошарку» нетипову для ліберально налаштованих інтелектуалів гнучкість хребта, автозневагу до власних занять, що аж ніяк не можуть бути певним джерелом для прожитку. Вічна потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім, зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму.

«Добро» таким чином знаходить утілення в порозумінні і згоді з державою, бо конформувати з сусідом – приниження для справжнього «інтелігента», з ним треба обов’язково конфліктувати, відстоюючи власні принципи і територіальну недоторканість.  І те ж «добро» водночас полягає у солідарності з сусідом на приватному грунті ворожості до держави та всього, що її втілює. «У словнику моральності та політики, – пише П’єр Манан, – яким ще сьогодні користуємося ми, право займає місце добра. Позитивний наголос, акцент морального схвалення, який представники язичницького античного світу та перші християни ставили на слові «добро», сучасники… переносять на право, право індивідуума. Це мова і «ціна» лібералізму».

Мабуть, після Стуса проблема все ж – не у відсутності «патріотичної гравітації», а у тому, що ця гравітація набула множинності центрів. Чи можна вимагати одностайності від суспільства, «у якому нема нічого спільного і разом з тим надто багато свого» (Жан Бодріяр).

Право індивіда обирати собі точку обертання, фокус інтересів і зону зацікавлень, право кожного – оцінювати вчинки своїх співгромадян через власну призму бачення і за допомогою власних світоглядних орієнтирів. Ось чому маємо ситуацію, коли біблійне «не судіть» набуває ледь не прикладного звучання: осуд з наших уст миттєво знаходить мільйон симпатиків і мільйон опонентів, і серед какофонії цього вселенського диспуту дуже важко вловити його сенси, тим паче – рацію.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі