Як боронитися від свавілля чиновників і скоробагатьків,
коли ти маєш лише гострий розум, добрі знання і більш нічого?
Нові-старі фігури на політичному олімпі України лише усталили
легке відчуття дежавю, що проймало кожного більш-менш втямливого громадянина,
який пам’ятає маразми брежнєвської епохи. Двадцять п’ять років спроб прорватися
на Захід, уся ця атрибутика з інтернатами-фейсбуками та іншими досягненнями
тамтешньої цивілізації пішли коту під хвіст: ми опинилися там, звідки починали.
Совок виліз із шанців, став агресивнішим, бо тихенько знову опановує владу. Ба
більше, -- він переконує навіть маститих «яйцеголових», тих, хто за будь-якої
нагоди надривно критикує «режим», що найліпше – «ніжно колаборувати»,
користаючись плодами накраденого олігархами, і при цьому залишатися
опозиціонерами.
Отже, черговий застій?
«Епоху можна вважати закінченою, коли вичерпалися її засадничі ілюзії»,
-- писав Артур Міллер. Засадничі ілюзії брежнєвізму перестали бути ілюзіями,
вони трансформувалися у реалії, вони набули форм титульної ідеології, з тією
лише різницею, що в країні позірно зберігається «демократія за замовчуванням»,
тобто держава зупинилася на порозі приватних помешкань.
Сенека в листі до Луцілія повчав: «Усе минає з тим, аби
повернутися». У нашій з вами ситуації це доволі трагічний висновок, позаяк ті,
кому зараз лише 20-25, не цілком усвідомлюють засадничих сенсів чергового
зигзагу української політики. Вони виросли у вільній країні, і як, до прикладу,
їм адаптуватися до подвійних стандартів, які щораз то глибше проникають у
звички і менталітет спільноти? Так, вони втямили, що у «нас», за цієї системи
все можна вирішити за гроші. Але як бути, коли й твої гроші, твій особистий
успіх стають приводом для зазіхань з боку тих, хто має до того ж і владу? Як
боронитися від свавілля чиновників і скоробагатьків, коли ти маєш лише гострий
розум, добрі знання і більш нічого?
Прогресує пристосуванство, -- воно дає шанс вижити,
зовсім, правда, непевний шанс. Повертається безнадія, щораз то частіше
виливаючись у приватні сповіді на кшталт «у цій країні робити нічого, треба
рвати звідси якнайчимдуж». Нормою стає внутрішня еміграція: це тоді, коли
людина має власну думку, і ця думка не вписується в чітко окреслену дилему
«влада – опозиція». Причому, друга складова цього укладу теж доволі умовна, декоративна
та хитка. «Усе минає з тим, щоб повернутися…».
Ігор
Гулик. Ілюстрація: ratel.kz
