неділю, 24 січня 2016 р.

Коротке есе про зміст і форму

Кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці

Є такий не надто відомий письменник – Роберт Музіль – і його незавершений роман «Людина без властивостей». Можна довго і марудно сперечатися про цей твір, до слова, теж довгий і марудний, але чомусь мені видається, що головна його фабула цілком співзвучна з тим, що зараз відбувається на пострадянському просторі.
У Відні 10-х років минулого століття, ще до вибуху Великої війни, «цвіт нації» у виточненому салоні світскої левиці взявся за облаштування «патріотичної акції», приуроченої ювілеєві перебування цісаря на троні. Учасники зібрань шукають якусь вселенську ідею, здатну викристалізувати для світу образ імперії, якнайповніше втілити її глобальну місію. Жах і водночас комічність у тому, що «еліта», звісно не відає, що 1918-го, на який акурат припадає ювілей, вже не буде ні цісаря, ні імперії.
«Нам надто не важливо те, що відбувається, і надто важливо, з ким, де і коли це відбувається, - пише Музіль, - а, отже, важливий для нас не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя,.. а розподіл того, що є, а це направду відповідає різниці між добрими п’єсами і п’єсами, які просто приносять добрі збори».
Недавній вал мережних обговорень вчинку Славка Вакарчука змусив мене згадати і Музіля, і його «Людину без властивостей». Особливо у контексті припущень, що лідер «ОЕ» буцімто має намір балотуватися на посаду президента. Дехто гарячково припустив, що жорсткі слова співака до Петра Порошенка фактично означають старт його електоральної кампанії.
Утім... Прихильники і противники схожих теорій, якими б екзотичними ці схеми не були, ясна річ, не знають не те, що трапиться за чотири роки, які залишилися до нових перегонів. Вони не відають того, що трапиться завтра-післязавтра, лише пнуться прикрити власне невігластво розцяцькованими фразами на кшталт #зрада чи #перемога.
Приблизно те ж відбувається у царині псевдо-прогнозування майбутнього Росії. Загумінкові провидці з дипломами політологів чи без них зачаровано вдивляючись у графіки рубльово-нафтового піке, чомусь заплющують очі на такі ж танці української гривні, на те, як щодня з економічної мапи України зникають десятки малих бізнесів, а відтак сотні земляків опиняються безробітними на вулиці, у ліпшому разі – виїжджають за кордон у пошуках праці. Серед патріотично-пафосного шалу очікування краху Путіна, кремлівського перевороту, кадировського стрибка на Москву тощо ми взагалі майже нічого не знаємо про промовисті дзвіночки нової глобальної кризи, що, на відміну від рецесії 2008 року, буде значно тяглішою і більш руйнівною. Для всіх. Кажуть, що впадуть чи не найпотіжніші економічні монстри світу, то що ж чекатиме нашу кволу господарку?
Але наша «еліта» звично організовує «патріотичні акції» на кшталт салону Бонадеї з роману Музіля. Причому, таких «салонів» в Україні – до вибору до кольору, кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці. Зміст, зазвичай, нікого не цікавить, він іноді є навіть шкідливим для травлення у мізках обивателя. А от форма, - понад усе, - чим більше там «слави», «зради» і «ганьби», тим потравніше, тим товарніше виглядають сурогати «патріотичної акції».
Мало хто замислюється, що змістом цих перших тижнів третього по Майдані року є не очікування Третього Майдану, а цілковите розчарування у майданах як інструментах змін. Утома від революцій, відчуття, що тебе обдурили не тільки винесені бунтом на вершину влади, але й ті, хто оголосив себе «громадянським суспільством», - оці «свої в дошку хлопці», - ось лейтмотив розмов за різдвяними столами і за горнятком кави. Ось дух часу, - хай це комусь здасться моветоном. Далебі, це не «добра п’єса», це «п’єса, яка просто приносить добрі збори». Поки що...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов