Кажуть,
що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти.
Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався?
«Коли
кожен думає тільки про свої справи, світ неминуче прямує до руйнування», –
сказав екс-Папа Бенедикт XVI у одному зі своїх
щорічних послань «Urbi et
Orbi».
Цитована тут теза цілком гожа для того, аби приміряти її до наших буднів.
Те,
що нині у всіх на устах і в думках, – перспектива глобального конфлікту, –
доволі часто штовхає пересічного обивателя у мушлю приватності, спонукаючи його
до пошуку шляху власного порятунку чи порятунку родини. Це, з одного боку,
закономірна річ, однак вона, з іншого, суперечить суспільній природі людини.
Вже маємо приклади, коли хтось намагається виборсатися з сільця кризи за
рахунок інших, а, до прикладу, недавні історії з корупційними аферами, просто
не вкладаються у мізках. Їхнім фігурантам варто було б застановитися бодай на
тому, що будь-яка війна – минуща, як, зрештою, і будь-який режим, а, отже,
колись і на них покладе око позірно сліпа Феміда. І хто зна, якими принципами
вона керуватиметься тоді. А, раптом, принципами справедливості…
Мені
видається, що цей скрутний час мав би стати доброю нагодою порозуміння. Кажуть,
що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що
відлік часу вже розпочався? Якщо чвари триватимуть, – поміж гілками влади,
усередині політичних структур, – цілком можливо, що шоста спроба незалежності
завершиться, як і попередні, нічим, до речі, не здивувавши світ.
Маємо ще трохи часу до осені, аби вгамувати пристрасті і вирівняти
крен у державному човні. Чому до осені? Тому що тоді місцеві виборчі перегони
стануть легітимними, і нас чекає шквал політичного бруду, звинувачень,
компромату. Не скажу, що цього немає зараз, але нині все ж це «квіточки».
Ніхто
і ніколи не переконає мене у тому, що нескінченні бої українських політиків,
неперебірливість засобів для дискредитації опонента є виявом демократії. Це,
радше, за визначенням Валєрії Новодворской,
«охлократія –вибір неосвіченої, тупої та вкрай ліво налаштованої, тобто
охочої до халяви більшості, яка нездатна сама себе прогодувати, не гідна
поваги, не цінує свободи, не уміє користуватися своєю свободою, а якщо
користується, то користується у зло». І, звичайно, без спроб порозуміння,
нинішня охлократична система «прямує до загибелі».
Я
певен, що серед українців ще не перевелися тверезі і розсудливі люди, з
належним фаховим, інтелектуальним потенціалом, здатні прислухатися до інших і
вчасно висловити свою думку. Саме вони цілком спроможні стати носіями
порозуміння, а відтак, – якщо його віднайдуть, очолити країну.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: museum.ru
