Єдиний, хто
насправді має право на Майдан, а, отже, на всі цінності української революції,
– це громадянин, загалом народ. Апеляції окремих політиканів до спадщини
київського повстання – фальшиві та недолугі
Зворохоблене суспільство множить гіпотези того, що буде після Генеральної
асамблеї ООН та сирійської авантюри Путіна. Головне залишається осторонь цього
дискурсу, і це найважливіше полягає, як на мене, не у наслідках фактичного переформатування
стосунків у світі, а у тому, як спільноті
поводитися далі.
"Існує великий розрив між надто захопленими
гіпотезою, аби вникнути у докази, і не готовими цього зробити. Єдиний спосіб
зменшити цей розрив полягає в апеляції до авторитету", – стверджує знаний
теолог і філософ Девід Рей Гріффін.
Авторитетів, на жаль, не залишилося, а поодинокі постаті, які бодай дають
підстави для натяків на певну харизму, відкинуті на маргінес з усіма наслідками
такої сепарації. Ба більше, тотальна недовіра всіх до всіх пожирає щодень
крихти колишньої опінії, лише посилюючи моральну кризу звиклого до патерналізму
загалу.
У низку понять, явищ і осіб, які активно ревізуються зараз, потрапили не
тільки вчорашні кумири та провідники, але й базові категорії, до яких українці
почали звикати лише кілька років тому. "Двоголова опозиція" (не
зрозуміло, яка опозицій ніша – ОБ чи РПЛ?), вже точно, обрала об'єктом для
маніпуляції суспільною свідомістю не той об'єкт. Господарка навчилася вже
працювати в умовах відсутності від детермінізму з політикою, щонайменше жодні
парламентські чи урядові дискусії не впливають на природній ринковий стан речей
у цій царині. "Опозиціонери" мали б, у першу чергу, поміркувати над
виходом з психологічної кризи, однак, самозрозуміло, що гучна назва – лише яскрава
обгортка для не надто креативних
намірів.
"Світ невільний", – висновок американського агентства State of World Liberty, експерти якого помістили Україну на 87-е місце у рейтингу світового
індексу свободи, не мусить бути підставою для чергового спалаху апатії в
країні, де базові свободи після оборудки 3 червня опинилися перед
загрозою. Мабуть, саме час зрозуміти, що
захисниками цих понять не можуть зараз бути ні Президент (через відсутність
маневру і тотальну недовіру з боку левової частини вчорашнього електорату), ні
тим паче чинний Кабмін (навпаки, утисків зазнають насамперед підприємці), ні
Верховна Рада, охоплена внутрішніми чварами і ймовірною низкою чергових «зрад».
Єдиним оборонцем базових свобод, серед яких – і свобода слова, –
залишається громадянське суспільство. Та позаяк в Україні воно ще кволе, то,
мабуть, можна і треба говорити про поставу громадянина, особистості в обороні
свого невід'ємного права бути вільною
людиною. Саме він, – громадянин, виборець, – реалізувавши своє право обирати, і
відчуваючи себе зрадженим, зневаженим і не почутим, – цілком закономірно
плекатиме у собі бажання змінити стан справ. Тут мова не про почуття помсти
"владі", – зазвичай, ним керуються саме владці, – тут мова про
усвідомлення самодостатньості і можливостей самореалізації у скутому табу і
заборонами довкіллі, про розуміння можливостей спротиву і переконання у тому,
що цей спротив злу приречений на перемогу.
Єдиний, хто насправді має право на Майдан, а, отже, на всі цінності
української революції, – це громадянин, загалом народ. Апеляції окремих
політиканів до спадщини київського повстання – фальшиві та недолугі. Можна
помилятися у виборі лідера, у виборі шляху, але майже ніколи оманливими не
бувають почуття.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
