Майкл (Михайло Мишкало) у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Старі рецепти діють

«Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі»

Якщо досі хтось у Києві дуже остерігався проартикулювати вголос слово «війна», коли йдеться про міждержавні стосунки України та РФ, то за два роки агресії вони мали б втямити усю лицемірність такої риторики. Маю на увазі не численні свідчення про участь громадян сусідньої держави у терористичних актах на Сході, про підготовку планів діяльності бойовиків ДНР-ЛНР-«Новоросії» у ГРУ та ФСБ, і навіть не про майже безперервний потік геббельсівської пропаганди, який ллється з ефіру офіційних рупорів Кремля.

Йдеться про гуманітарний вимір цих відносин, а саме про дуже давнє рішення Слєдствєнного комітєта РФ допитати усіх українців, які перебувають на території Росії.

Практика, здається, абсолютно несумісна з визнаними світом підходами, однак для Росії – це лише бита колія з досвіду сталінських часів. Ще одне підтвердження тези, яка упродовж багатьох років активно насаджувалася ідеологами Московії, зокрема активістами так званого «Ізборского клуба», про видатні менеджерські якості «вождя всіх часів і народів».
Першою історичною алюзією, яка спадає на думку, є поводження сталінської опричнини із німцями, які мешкали на теренах СРСР. За два місяці після вибуху совєтсько-німецької війни, у серпні 1941 року, було ліквідовано автономну республіку німців Поволжя. Як свідчить навіть російська «Вікіпедія», тоді було депортовано півмільйона представників народу, який лише етнічно можна було пов’язати із реальним військовим супротивником. Всього ж за час конфлікту на Алтай, Казахстан, Сибір, у Комі вивезли щонайменше мільйон радянських німців.
Така ж доля спіткала болгар, угорців, фінів, лише через те, що уряди їхніх країн виявилися союзниками нацистської Німеччини. А про трагедію кримських татар, звинувачених у співпраці з окупантом, гадаю, український читач знає достеменно.
Зрештою, історія має здатність до повторень, як це не сумно визнавати. Кримці вдруге за століття потрапили у пастку чужих уявлень про світ і народи, які його населяють, стали жертвами адептів кривавих практик минулого. Як, утім, і українці.
А що самі росіяни? А поки що – нічого. За поодинокими випадками, можемо застосувати тут формулу, окреслену тамтешнім публіцистом Алєксєєм Цвєтковим: «Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі».
…І кілька слів про Україну. Точніше, про тих, хто безугавно волає про утиски тут росіян. Ви можете собі уявити ситуацію, коли СБУ чи інша силова структура ризикнула б ухвалити рішення про початок всеукраїнського допиту російськомовних на предмет лояльності до держави? Як на мене, це – із царини несмакової фантастики. Попри всі трагедії і втрати у безглуздому протистоянні на Донбасі, попри цілком зрозуміле бажання помсти як першу людську рефлексію на несправедливість і образу, нам ще не відібрало розум, аби влаштовувати схожі безумства. І саме на цьому тримається моя віра у те, що Росія приречена на крах. І він визріває саме в Україні.
Ігор Гулик. Ілюстрація: madan.org.il