Рік бабака

"А що б ти робив, коли б застряв в одному місці, і всі дні були б однаковими, і що б ти не робив, не мало б значення?". "Це – історія всього мого життя".

Мабуть, чимало з вас упізнали відомий діалог з американської комедії "День бабака" з неперевершеним Біллом Мюрреєм у головній ролі. Його герой — бундючний телеведучий із "зіркою" в голові Філ Коннорс взяв собі за традицію щороку відвідувати містечко Панксатон, де бабак Філ провіщує весну. І якось, під час чергової поїздки, самовпевнений сноб застрягає в одному і тому ж дні. Минають ночі, а у Коннорса все те ж 2-го лютого… Виборсатися з цього зачарованого кола виявляється непросто…
Розмірковуючи над пережитим нами роком, я спіймав себе на думці, що, по суті, 2021-й був таким собі "роком бабака" для нас усіх, принаймні тих, хто бодай трохи пильнує над тим, що відбувається в країні. І не тому, що ми усі так захотіли, — все набагато банальніше. Хай там як, але порядок денний в країні все ж формує влада, і якими б аполітичними не були її громадяни, він позначається на їхньому щоденному житті.

Нинішній "найвидатніший лідер", попри прямі аналогії з професією Коннорса (теж телезірка і не позбавлений комплексу нарцисизму), разом зі владним Кварталом, видається, лише сприяють продовженню "епохи бабака". Як у фільмі: "Я знаменитість в екстремальній ситуації". А разом з ними країна вже не дивується ні несосвітенним "зашкварам", ні скандалам, ні кричущому невігластву. Прокидаючись вранці, очікуємо на якусь нову витівку наших керманичів, — чи то з Офісу президента, чи з середовища "Слуг…", чи з довколавладних тусовок. Суспільні рецептори за два з половиною роки каденції Зе! кліки настільки притупилися, що, видається, вже й нема чогось такого, що могло б струсонути країну, по-справжньому розгнівати чи бодай, дотримуючись канонів улюбленого жанру, розсмішити її.

Хоча, якщо розважити по-серйозному, то, мабуть, справа не у безпорадності вчорашніх коміків, стендаперів чи весільних фотографів. Це цілком усвідомлена політтехнологія тестування суспільства на стресостійкість і опірність. А оскільки вона можлива лише з використанням екстравагантних витівок, які супроводжуються скандалами, то наступними мусять бути глупства ще вищого левела, ще безумніші вчинки і заяви… Скандал, як правило, гаситься ще більшим скандалом, і вишикувавшись у ланцюг, вони просто притуплюють пам'ять і адекватну реакцію. Зрештою, природа подбала про захисні механізми для людської психіки.
Політичний популізм базується, серед іншого, на пошуку "винних". Особливо, коли ці "офірні цапи" є успішнішими, професійнішими та вправнішими. Тому не слід дивуватися черговому загостренню комплексів рейтингозалежного актора у його намаганні "посадити" Порошенка. Ба більше, усі ці "підозри", підписані невідь ким, є димовою завісою, аби прикрити власні зловживання і співпрацю з терористичними "ЛДНР", зокрема з постачанням вугілля. Журналістка Тетяна Чорновол розкрила подробиці цієї співпраці, і колись руки української прокуратури (у нормальному сенсі цього слова) дійдуть до цієї, направду підривної роботи Зе! і його "менеджерів".

І ще один штришок. Взявшись за переслідування політичних опонентів, Зеленський вдається до вже випробуваних методів. Зокрема, Путіним у Росії. Той теж усіляким чином намагався "вижити" невгодних з країни, зокрема вчинив так з Березовським. З Порошенком у Зе! цей фокус навряд чи пройде. Адвокати п'ятого президента вже висловилися з цього приводу. Тож для чинного недоавтократа світить перспектива продовження "року бабака".

Та, попри пошук "ворогів", Зе! режим невтомно працює над тим, аби навіть ті, хто наполегливо бажає Україні вирватися з зачарованого кола "днів бабака", розчарувалися у її спроможності це зробити. Приклад зі зривом конкурсу на посаду очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури лише через те, що беззаперечний переможець, — Олександр Клименко, — м'яко кажучи, не влаштовував Банкову, — це, мабуть, вершина цинізму. Можна лише дивуватися дипломатичній витримці присутніх на "процедурі" іноземців, які, мабуть, вперше у житті бачили схожі маніпуляції і дурість. Один з них Драго Кос не втримався: "Мені дуже шкода, що ви зараз це робите. Очевидно, що ви перебуваєте під тиском… Вам байдуже, що про вас думають люди. Але одного дня вас запитають, що ви робили у комісії півтора року".

Але ці заклики зависли у повітрі. Марно апелювати до осіб, які, по-перше, живуть в ілюзіях про всесилля того, на чиєму сумнівному авторитеті їм поталанило "злетіти у владу", по-друге, не здають собі справи, що завтра обов'язково прийде, і воно може бути не схожим на звичний день чи рік бабака.

І коли завершиться епоха популістів, то лише міські божевільні зроблять свій вибір за таким критерієм: "Ви впевнені, що раніше не грали на фортепіано?". "Впевнений. Але мій батько був вантажником роялів" ("День бабака").

Тож бажаю читачам залишити у минулому році зневіру і розчарування і взяти у новий 2022-й здоровий глузд, практичність і винахідливість у подоланні негараздів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Президент чи інфант?

"Якщо мені дати спокій, мені ніде не буде боляче", — любив казати інфант зі знаменитої книги Шарля де Костера "Легенда про Тіля Уленшпіґеля". Гадаю, чинний український "найвидатніший лідер" хотів би публічно сказати те ж саме, тільки це означало б крах його кар'єри.

Останнім часом мене не залишає думка, точніше, — риторичне запитання: "Хто насправді править Україною два з половиною роки?". Здавалося б, відповідь очевидна, — обраний народом президент, за якого проголосувало 73 відсотки громадян. Але така проста констатація розбивається на друзки, якщо ретельніше придивитися до того, що насправді коїться на владному Олімпі, які комунікативні зв'язки вибудувано за половину каденції Зеленського, і хто, так би мовити, тримає на контролі будь-який порух президентської особи.

І все частіше доходжу висновку, що той, кому вручили державні клейноди, і той, хто клявся на Пересопницькому Євангелії, — насправді не глава держави, а виконавець ролі президента. Ця роль йому подобається, проблема лише в тому, що реалії президентства потребують значно більшого, аніж вивчені назубок репризи та репліки, навіть якщо вони присмачені відповідною мімікою та жестами.

Що гірше, — керує країною інфант від імені залаштункових персонажів.

Увесь світ переймається загостренням на східних кордонах України, аналітики кажуть про чергову "Карибську кризу", про реальність новітнього "Ґляйвіца", про агресивні плани путінської Росії вдертися в Україну. У світових столицях збираються наради і конференції, західні військові вибудовують на мапах ймовірні удари росіян по стратегічних об'єктах України, прораховують ризики, моделюють плани передислокації власних збройних сил. І лише той, над країною якого нависла ця смертельно небезпечна напасть, дозволяє постити у соцмережах "фоточки" з фітнес-клубу. Бо воліє, аби "не було боляче…", щоб йому "дали спокій".

Те, що за Зеленського про нас почали говорити у світі без нас, — закономірний наслідок інфантилізму і невігластва президента-коміка. Досі йому вдавалося займатися популістською еквілібристикою, створювати враження "хлопця з народу", який прийшов покінчити з "несправедливістю олігархів", покласти край війні, яку він не розпочинав, і збудувати "рай". Однак з глянцевого сценічного іміджу поступово почали проглядатися непривабливі риси офшорів, зрад і корупції, а сам Зеленський і його Квартал не втомлюються продукувати скандали замість марудної щоденної роботи. У критичні моменти зазвичай велемовна президентська канцелярія тихо відмовчується "у ганчірку", а в гіршому випадку робить неприпустимі ляпи.

Це ж треба, — багатомільйонна нація дізнається про перемовини найбільшого союзника у війні з Росією з російським же диктатором з чужих вуст (серед іншого — й кремлівських). І затамувавши подих, чекає, коли до її, даруйте, "лідера" доведуть результати цих переговорів. І, знаючи вже достеменно непрогнозованість та амбітність Зе!, починає моделювати його реакцію. Відосик, фото зі спортзалу, чи щось ще дикіше? Якби ж то сам Зеленський формулював відповіді, — було б, може, пів біди. Бо інфант-"президент" вже давно облишив нецікаві та рутинні обов'язки, передбачені йому Конституцією, і віддав їх на поталу керівникові своєї канцелярії Андрію Єрмаку і його ще сумнівнішим радникам на кшталт Михайла Подоляка та Олексія Арестовича. Це він, Єрмак, зустрічається з послами наймогутніших світових держав, бере участь у безпекових форумах, виголошує тексти, на які змушені орієнтуватися ті, хто вважає Україну демократією і форпостом у протистоянні з Росією.

Це на догоду йому, своєму кураторові, Зеленський зруйнував реноме і справжні здобутки української розвідки, — зауважте, — у розпал ймовірного загострення з Росією. Це його, Єрмака, Зеленський постійно покриває, починаючи зі скандальної історії про торгівлі посадами й завершуючи "ваґнерґейтом". Це, вочевидь, за порадою Єрмака, на Банковій оселилися одіозні фігури на кшталт Татарова і Демченка… Попри застереження авторитетних розвідувальних центрів і неодноразові натяки вільних медій на справжню сутність цих типів.

Тому мені виглядають доволі дивними пасажі серйозних політологів і експертів, коли вони починають щось радити Зеленському, наївно сподіваючись на самодостатність і елементарну адекватність цього випадкового персонажа в історії країни. Коли прораховують варіанти майбутніх його рішень чи аналізують перспективи політичної кар'єри. Це не про Зеленського. Бо він інфант, — у прямому і переносному значенні цього слова. Бо біля владного керма — зовсім інші особи, цинічні й меркантильні виконавці геть не українського сценарію.

Ілюстрація: Павел Кучинські

На порозі Зе!Енду

Ці рядки я пишу не тому, що на Майдані Незалежності, а відтак і під Офісом президента України зібралися люди, і їхня акція у багатьох повернула ностальгію за подіями восьмирічної давності. І попри те, що з усіх прасок і мікрохвильовок провладні "лідери громадської думки" волають, що новий Майдан – абсолютно недоречний, бо "Путін нападе!"Навіть усупереч тому, що у повітрі просто таки висить запитальна фігура: "На дідька нам такий президент?".

Є чимало непримітних симптомів того, що популістська влада занурилася у затяжну агонію. Бо якщо вони свідомо прагнули хаосу і сподівалися "просто поржать", то мали б прочитати застереження російського публіциста Віктора Єрофеєєва: "Безлад тому й безлад, що вимагає розправи над усім, з царями включно".

Один з таких опосередкованих натяків на агонію нереалізованої "зеленої автократії" – відмова Центральної виборчої комісії готувати всеукраїнські референдуми за сумнівними "ініціативами". Хай за ними не стояв сам Зе!, але, пригадуєте, як під час місцевих виборів 25 жовтня минулого року під дільницями тинялися люди зі скриньками та виготовленими на простих аркушах А-4 "бюлетенями" з п’ятьма запитаннями від президента? Таким, за задумом політтехнологів з Банкової, мало б виглядати "народовладдя". Відтак "Слуги…" у турборежимі ухвалили закон про всеукраїнський референдум, але настільки недолугий, що виправляти його взялася ще одна "вічна революціонерка" Юлія Тимошенко. І саме з її легкої руки з'явилися оті п’ять ініціатив, які кілька днів тому "закопала" ЦВК. І мала на те вагомі підстави: ініціативна група не спромоглася зібрати трьох мільйонів підписів, потрібних для реалізації "процедури". Здавалося б, що Зеленський, що Тимошенко у звичному для себе стилі спробували "піймати хайп" на питаннях, які, на їхню думку, викликають суспільний інтерес. Але з'ясувалося, що ні легалізація канабісу і грального бізнесу, ні "велика приватизація" не гріють душі громадян, яким, радше, доведеться думати над тим, як зігріти власні помешкання у час довгої й високотарифної зими. Ну, і, зрештою, сам факт "непослуху", здається, майже ручної ЦВК є симптоматичним.

Як і відмова Конституційного суду приводити до присяги щойно призначених за президентською квотою "свіжих колег". Я вже писав про те, що, прагнучи необмеженої влади й усіляко намагаючись усунути будь-які перепони на шляху реалізації такої захцянки, Зеленський, усупереч здоровому глузду і, зрештою, усіляким кадровим параграфам вирішив посадити "своїх людей" у не вакантні (за законом) крісла в КСУ. Тобто підкинути полінець у багаття задавненого конфлікту, спричиненого невмотивованим звільненням головного судді Тупицького і члена КСУ Касмініна. Вважаючи, що його укази оскарженню не підлягають, "юрист" Зеленський плюнув на реальну перспективу успішного оскарження призначень "своїх людей" у будь-якому суді, включно з ЄСПЛ. Але КСУ, - чи не вперше за 2,5 роки перебування Зе! при владі, - насмілився нагадати гарантові про Конституцію, яку той, за всіма приписами, мав би захищати сам. "Для того, щоб процедура призначення суддів Конституційного суду України та набуття ними повноважень відповідала вимогам європейських стандартів, установлених Страсбурзьким судом, неодмінно має бути дотримано приписів Конституції України, які гарантують верховенство права (правовладдя) в Україні та поділ державної влади", - сказав цього разу суд. Хотілося б вірити, що люди у мантіях захищали не тільки власне реноме і посади, але й зробили це з державницьких міркувань. Оскільки каток руйнівників інституцій зайшов настільки далеко, що громадяни мали цілком достатньо підстав остерігатися появи відверто колаборантських законів на кшталт "виборів в ОРДЛО" чи "амністії для бойовиків". І КСУ залишався чи не єдиною перепоною для "тихої" капітуляції перед Росією з волі Єрмака, Демченка та інших відомих персонажів вітчизняного "марлезонського балету".

Правда, події минулого тижня засвідчили, що агонія режиму пустила метастази у середовищі найбільшого досягнення популістів – монобільшості. Її реально штормить, - і не тільки унаслідок скандалу з відставкою спікера. Разумков, що був натхненником перемоги Кварталу 2019 року, обрав власний шлях, і прихопив зі собою два з половиною десятки однодумців. Аж ось і мажоритарник Роман Соха згадав про сумління: "Я хочу бути чесним перед самим собою та виборцями, яким я маю дивитися в очі", - заявив цей "сірий депутат-мажоритарник" і гримнув фракційними дверима. Хотілося б вірити у те, що його мотивували справді високі пориви. Але чомусь видається, що це типова поведінка щурів під час серйозного шторму. Якщо врахувати, що у групі Разумкова ще шість схожих до Сохи мажоритарників, то їм нічого не важить безкарно (тобто без втрати мандата) вийти зі "СН".

Те, що монобільшості вже за фактом немає, свідчить і голосування за звіт ТСК Безуглої, яка реально відбілювала Зеленського і Єрмака у справі "вагнерівців". "За" було… 212 "слуг" з 242-х…

Процес, безумовно, триватиме. Особливо, коли зважити на останні соціологічні заміри. Так, Київський міжнародний інститут соціології заявив про тектонічний злам в електоральних симпатіях наприкінці листопада. За його даними, найвищу підтримку мають "Європейська солідарність" (14,8% серед усіх респондентів і 17,1% - серед тих, хто визначився з вибором), "Слуга народу" (відповідно, 13% і 15%). Тобто вперше "слуги" поступилися політсилі "попередника". Не думаю, що це сприятиме згуртуванню дивного зібрання випадкових людей, які трималися за свого "найвидатнішого лідера", як воші кожуха. Поки він, принаймні про людське око, виглядав таким…

Ілюстрація з відкритих джерел