Якщо
Україна долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки зміцнить
позиції табору новобранців
Попри двозначну позицію Франсуа Олланда, решта французів подарували нам ще
одну надію. Саме їхній дослідницький інститут недавно оприлюднив дуже
оптимістичні для українців результати опитування серед мешканців різних країн
європейського континенту. І з’ясувалося, що Україну бажають бачити серед
учасників Унії більше, ніж, скажімо, Росію чи, тим паче, Туреччину.
Найголовніше, – такі сентименти живлять молоде покоління, 63 відсотки якого не
проти, аби Україна якнайхутчіш зробила остаточний вибір, а Брюссель не надто
упирався перед ним.
Однак саме в останньому є найбільше застережень та перепон. І продиктовані
вони не стільки ситуацією в самій Україні, яку, далебі, важко назвати
стабільною, як поставою найбільших сусідів Києва – Москви та Варшави. З першою
зрозуміло, – приєднання колишньої, життєво важливої у всі часи і за усіх
режимів колонії до ЄУ, поставить жирну крапку на будь-яких псевдоінтеграційних
спробах, переполовинить російські впливи на українських ринок, спонукає до
подальшої мілітаризації західних регіонів Федерації з метою протидії
„агресивному блоку НАТО”.
Але, мабуть, євробюрократам більше залежить не на протидії Москви, як на
польському прикладі принципових позицій у середовищі так званих
„новоєвропейців”. Брюссель і Страсбург, хоч і не схильні до загравання з Росією
і, звичайно ж, не поділяють основних векторів розвитку тамтешньої „демократії”,
та все ж намагаються вибудовувати стосунки з Кремлем з урахуванням
меркантильних інтересів. І вперта Варшава, – з яких би мотивів вона не робила
цього, – з її принциповістю щодо російських питань, часто стає на заваді, як
видається єврочиновникам, „конструктивного діалогу”. Наслідки непорозумінь
продемонстровано справами з газом, які щоразу обертаються для Європи цілком
очевидним енергетичним шантажем з боку Москви.
Варшава мала б замислитися не лише над реакцією „ерефії”, але й над фактом
присутності в європейській верхівці поодиноких носіїв відверто
антиамериканських настроїв. Обережний
євробюргер чи пересічний єврорантьє побоюється Росії, але його застереження
перед вашингтонською експансією також цілком серйозні.
А якщо Україна долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки
зміцнить позиції табору новобранців. І йдеться не тільки про чергові проблеми
на східному кордоні, який має цілком реальні перспективи перетворитися на нову
„залізну завісу”, йдеться ще й про ментальні особливості мешканців колишнього
соціалістичного табору, які, на відміну від „староєвропейців”, не
заплющуватимуть очей на свавілля колишньої метрополії. Інша річ, що, на мою
думку, з Україною Європа набуде природніх рис довершеної системи – з огляду на
ринки, цінності і перспективи майбутньої конкуренції і з Америкою, і, як це
нині не виглядає парадоксальним, з Азією. Останній чинник дуже важливий,
оскільки Україна – велика християнська держава, і всі європейські застереження
щодо цивілізаційних пріоритетів, які, почасти, позначилися і на проекті
первинно відхиленої конституції ЄС, матимуть цілком легітимне вирішення.
Тепер, як на мене, Європі залишається одне – розвивати внутрішнє розуміння
своїх громадян у потребі завершення споруди власного дому. І ще, але це
стосується, радше, політиків, наділених можливостями артикуляції тих чи інших
суспільних думок, – як колись зауважив Андрухович, „не формулювати речей, котрі
вбивають надію”. Тоді письменника вразили слова Комісара Європейського Союзу з питань
розширения Ґюнтера Фергойґена про те, що через 20 років усі
європейські країни стануть членами Євросоюзу – за винятком країн-спадкоємниць
СРСР, які сьогодні ще не в ЄС.
Хоча, з
усього зрозуміло, що навіть сформулювані деякими скептиками речі, не вбивають
надії, а, навпаки, – лише зміцнюють її.
Ігор Гулик.Ілюстрація:
caricatura.ru
