Для України у її євроатлантичних
прагненнях важлива підтримка Польщі. Але для якої України: зразка 2005-го чи
штибу 2015-го?
Українське
патріотичне громадянство переймається нині щонайменше двома непересічними
проблемами – «гібридним миром» на Донбасі та загрозою #зради у тилу. Я не кажу вже про дрібніші справи, як от, –
спротив наступові різномастних реваншистів; корупцією; спробам захланних
олігархів повернути колишні впливи.
Фронтів, як бачимо,
чимало, їхній перелік забрав би не одну газетну шпальту. І ледь не щодня
спалахує новий конфлікт, який знесилює й без того розшарпану і дезорієнтовану
спільноту. Мені видається, що навіть у часи УНР молода держава не перебувала у
схожій скруті, хоча її шарпали зусібіч і большевики, і власні горе-отамани.
Що гірше, – ні
держава, ні громадськість не має жодних ефективних засобів протидії руйнівним
процесам. Заяви у відповідь на розмаїті виклики, які час од часу народжуються у
нетрях різнобарвних небайдужих середовищ, аж ніяк не стали предметом роздумів
«компетентних органів», завданням яких є виробляти стратегії.
А правоохоронці, з’ясувалося,
попри декларовану аполітичність є чи не найполітизованішими структурами, позаяк
діють, здебільшого, виконуючи партійні замовлення тих чи інших еліт. Є одна
проблема, – органи насильства змирилися з роллю жертв насильства, оскільки
годуються з рук тих, хто формує державний бюджет і вибивають крихти зі столу
владоможців ціною не тільки надлюдських зусиль, а й нелюдського приниження.
Тепер про зовнішню
політику, якщо вона у нас є. Сумніви породжені недавнім голосуванням за зміни
до Конституції, довкола яких громадили неймовірні чутки. Мовляв, США та Європа
диктують порядок денний Ради, але задля гарантій змушені особисто наглядати за
парламентською залою. Є й дрібніші симптоми. Про адекватну реакцію на
систематичне паплюження, а то й нищення пам’ятників
УПА у Польщі годі й говорити. Міністерство закордонних справ виглядає якщо не
заручником внутрішньополітичних обставин, то вже точно стороннім спостерігачем
процесів. Так, божевільним витівкам «кресов’яків» можуть противитися, як у Польщі, так і в
Україні, але що спротив маргінальних культурно-просвітніх товариств у
порівнянні з лобіюванням «проекту» у польських владних кабінетах? І чи зроблять
ці комарині укуси погоду, коли навіть у Львові дискутують над перспективою
передачі сусідам архіву Оссолінських чи думають над тим, як позбутися невгодної
Возницької, аби уволити бажання Варшави і перевезти епічне полотно Альтамонте
із Олеського замку до католицького костелу у Жовкві.
Я розумію, – для
України у її євроатлантичних прагненнях важлива підтримка Польщі. Але для якої
України: зразка 2005-го чи штибу 2015-го? І якщо вже польський лобізм Києва
видається на публіці за обопільний інтерес народів, то чому ж мусимо платити
додатковий бонус, заплющуючи очі на глум над власною гідністю? Чи буде щирою і
тривкою така «дружба»?
Отож, воюючи
навусібіч, вже ж варто виокремити стратегічний напрям своїх змагань і
зосередившись на ньому, розвивати решту ініціатив. На мою думку, таким
концептом має стати оборона національної гідності. Лише переконавши громаду, що
цей елемент її існування є первнем, можна сподіватися на її підтримку і
монолітність.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: delyagin.ru
