Брутальність «радикалів», візантійщина БПП і традиційна
зловтіха Тимошенко не дають політичному класові діяти на власний розсуд
На пострадянському просторі відбуваються речі, які можна
цілком порівняти з подивуванням малюка, який намагається пояснити світ через
нечисленні речі, які йому відомі завдяки куцому досвідові. Особливо взялися
вправлятися з поняттям демократії, намагаючись окреслити те, що реально
відбувається на посттоталітарному терені, не виходячи за рамки заданих
параметрів. Вони є простими – комусь наснилося, а, може, дуже кортить уважати,
що поневолені комунізмом народи обрали за орієнтир цивілізовані схеми людського
співжиття, простіше кажучи, західну демократію. Але, позаяк еталон далекий від
взірців, то для цих останніх слід, на думку особливо «просунутих» епігонів
ліберальної думки застосувати прийнятні епітети.
Так у Росії з’явився дивакуватий покруч «суверенної»,
«керованої» демократії, який мав би, з одного боку, заспокоїти обнадіяний
певним сурогатом реформ світ, а, з іншого, – укоськати розмаїті політичні
середовища, які не вміють правити країною без насильства, цензури і контролю спецслужб.
Ба більше, послуговуючись епітетами зі стелі, можна претендувати на роль
винахідників «свого шляху», наполягаючи на національній специфіці,
менталітетові, особливостях історичної традиції.
Україна, упевнений, минула цей відтинок освоєння термінів
значно раніше від своєї сусідки. У нас також були спроби «третього шляху»,
кілька привселюдних пологів так званих «третіх сил». Перша, що приходить на
пам’ять, то «Вперед, Україно!» часів Мусіяки, відтак «третім» захотів бути
Олександр Мороз, змагаючи за крісло Президента перед другою каденцією Кучми.
Але на тому, видається, й сталося…
Однак слід зауважити, що коли щось не проростає на
вітчизняному грунті, то його пробують прищепити ті ж невгамовні сусіди. А
акурат тепер чомусь приходить на думку Станіслав Бєлковскій з його концепцією «харизматичного
режиму», тобто харизматичної демократії, «де все визначає воля лідера, як би не називалася
формально його поточна посада».
Я не акцентуватиму увагу на наслідках такої трансформації
за Бєлковскім, зауважу лише, що вони направду убивчі. Тільки от є кілька
зауважень, оминати які, як на мене, не варто.
По-перше, Україна мала вже справу з харизматиком, таким
був, принаймні, на початку свого правління Віктор Ющенко. Не думаю, що
відсутність харизми цього лідера на лівому березі Дніпра суттєво позначилася на
конкретних його практичних кроках. Інша річ, що Президент, хоч-не-хоч, але
змушений був чинити згідно із тими правовими рамками, які сформувалися
унаслідок недолугої політичної реформи. У результаті від харизми залишилося
геть мало, якихось кілька відсотків симпатій колишнього електорату…
По-друге, будувати прогнози, по вуха зав’язнувши у російській «бєзнадьогє», проблематично. Там маємо повну відсутність парламентської
опозиції, у нас же – брутальність «радикалів», візантійщина БПП і традиційна
зловтіха Тимошенко не дають політичному класові діяти на власний розсуд. Так, еліта
може після кількох провалів звинувачувати всіх і вся (серед офірних цапів, не
сумніваюся, буде й Президент), але її маневри завжди будуть обмежуватися доволі
серйозними запобіжниками.
Тим часом в Україні міцнітиме демократія. Без жодних
епітетів. Така, як є. Єдине, у чому має рацію пан Бєлковскій, так це у тому, що
«тієї
України, яку ми звідали в останні роки, можливо, більше не буде. Буде інша
країна».
Ігор
Гулик. Ілюстрація: Fb
