Нинішня команда із Банкової покладається, з одного боку,
на коротку пам’ять спільноти, з іншого ж, – плодить непорозуміння на кшталт
сумнозвісної новели про електронне декларування, здатної поставити хрест на й
без того ефемерній перспективі безвізового режиму з ЄС
Якось, оцінюючи зовнішній вектор нинішньої
влади, відомий політолог Вадим Карасьов зауважив, що вона перетворила Україну
на «професійний буфер» між Росією та Європою. Оцінка не вельми оптимістична,
але, я б сказав, і не надто екзотична. Позаяк бути буфером, з одного боку,
сяк-так вигідно, з іншого ж – непевно і небезпечно, бо у нинішньому світі, з
його постійними змінами «рози вітрів», важко втримати рівновагу і запобігти
кренові у той чи інший бік.
Проблема, мабуть, полягає не стільки у професійності
буфера, як у намаганні переможців максимально відхилити український маятник
Фуко від координати, позначеної Революцією Гідності. У цьому випадку говорити
про рівновагу навряд чи доводиться. Бо маятник, як і пружина, має дивовижну
здатність повертатися до спокою, тільки перейшовши точку стояння, а, отже,
може, згідно із ефектом бумеранга, зачепити його нинішніх розхитувачів.
Я не схильний до фаталізму, але чомусь непокоїть думка
про неминучість катаклізму, який врешті-решт поставить всі крапки над «і» у
нинішній непевній диспозиції. Бо, як видається, досі влада просто користала із
шоку опонентів, які, до того ж, мали боязкі ілюзії на предмет ймовірних
домовленостей із нею. Це недуга, яку лікує час або ж екстремальна терапія (Лєц
писав, що позбувшись зубів, людина натомість здобуває більшу свободу для
язика). Однак саме на нинішня команда із Банкової покладається,
з одного боку, на коротку пам’ять спільноти, з іншого ж – плодить непорозуміння
на кшталт сумнозвісної новели про електронне декларування, здатної поставити
хрест на й буз того ефемерній перспективі безвізового режиму з ЄС. Її надії
наразі виправдовуються, але перед загрозою повернення маятника, вона змушена
буде вибирати: або ганебно піти, або здати все до решти комусь із потужніших
гравців (найгірший варіант – Росії), аби тільки втриматися при владі.
Оскільки в Україні ще не було прецеденту зречення «за
власним бажанням», то залишається другий варіант. Боюся, що і він виявиться
проблематичним. Гадаю, навіть Південь зі Сходом не погодяться на запропоновану
реанімацію «союзу», тим паче противитимуться цьому і фінансові спонсори розмаїтих
«опозицій», заради бізнесових інтересів яких і затіювали цю всю катавасію. Про
галицьких радикалів тут мова навіть не йде, але навряд чи вони зможуть
претендувати на звичну роль «п’ємонту»: еліти Центру і Сходу також
визріли до усвідомлення потреби мати власну державу. Знову ж таки процитую
Лєца: «Вороття до печери немає: нас надто багато».
«Професійний буфер» – це єдина зручна для нинішнього режиму диспозиція, але вона, повторюся, тимчасова.
Найпарадоксальніше, – це розуміють усі, але наразі роблять вигляд, що так має
бути. Поза тим, є третій варіант, про який наразі також не говорять, але він
визріває.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: caricatura.ru
