Кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи
зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над
законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті
ж люди
Я цілком певен, що допоки
громада перейматиметься власною безпекою, спокоєм і здоров'ям своїх дітей,
допоки вона не збайдужіє серед тотального злочинного розбою і не почне ховатися
за сімома замками або ж емігрувати з цієї країни, найвищі чини правоохоронних
структур також не спатимуть спокійно.
Наша біда не у тому, що владу в державі осідлали не вельми делікатні і геть не лояльні до її законів особи, хоча уже цей факт мав би змусити загал поміркувати над вислідами власних вчинків. Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки. І отримати при цьому втямливу відповідь.
Якщо я найму собі майстра для ремонту квартири, а він почне пиячити чи красти придбані для цієї справи матеріали, то, будьте певні, довго він не розкошуватиме безкарно. То чому тішаться вседозволеністю і бездіяльністю люди, найняті суспільством для захисту спільних інтересів, безпеки і добробуту? Чому їм можна брехати, а пересічний журналіст, перекрутивши, не дай Боже, прізвище двірника, ризикує відповісти "по повній"? Чому їм, охоронцям закону, властиво щодня порушувати цей закон, зокрема ті його акти, які гарантують мешканцям повний і безперешкодний доступ до правдивої інформації?
Я знаю наперед, що почую у відповідь на ці запитання. Мені розкажуть про незадовільне бюджетне фінансування, про те, що для міліцейських авт бракує пального, що підопічні кінологів замість м'яса споживають кашу, і ще всяку-всячину негараздів. Але, даруйте, якщо ви такі злидні, то звідки круті "тачки", хмародери-особняки і життєрадісні обличчя навіть не вищих, а таких собі середнячків з когорти міліціянтів, прокурорів? Невже ви вирощуєте бульбу у вільний від роботи час, а відтак продаєте її на Краківському?
Чому для поодиноких злочинців, яких вам вдається спіймати і довести до суду, встановлено цілком визначену таксу – 2 тисячі умовних одиниць за один недоданий рік неволі? І хто встановив її, цю суму?
Я громаджу ці запитання, оскільки всі потребують відповідей на них. Не тільки родини загиблих, згвалтованих, скалічених, пограбованих. Не тільки підприємець, який виходячи з дому, не знає, чи повернеться сюди увечері. Їх, як не дивно, чекає і наймолодший міліцейський патрульний, бідою якого спекулюють генерали; їх чекає і дрібний злодюжка, замислюючись над несправедливим: "Чому у клітці я, а ті, хто краде мільйонами і убиває, – на волі?".
"Політичний порядок – це алхімія зла, ліквідація, яка ніколи не стає повною, одного зла іншим", – зауважує П'єр Манан в "Інтелектуальній історії лібералізму". Якщо так є насправді, то Україна – яскрава ілюстрація для цього умовисновку. Бо кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди, – міняють, зазвичай, лише провідників, рядові ж виконавці несуть на собі хрест неправедних наказів. Розраховувати на принциповість, власну думку чи позицію "стрілочників" за умови флюгерства начальників навряд чи доводиться.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Ніколай Купріченко
Наша біда не у тому, що владу в державі осідлали не вельми делікатні і геть не лояльні до її законів особи, хоча уже цей факт мав би змусити загал поміркувати над вислідами власних вчинків. Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки. І отримати при цьому втямливу відповідь.
Якщо я найму собі майстра для ремонту квартири, а він почне пиячити чи красти придбані для цієї справи матеріали, то, будьте певні, довго він не розкошуватиме безкарно. То чому тішаться вседозволеністю і бездіяльністю люди, найняті суспільством для захисту спільних інтересів, безпеки і добробуту? Чому їм можна брехати, а пересічний журналіст, перекрутивши, не дай Боже, прізвище двірника, ризикує відповісти "по повній"? Чому їм, охоронцям закону, властиво щодня порушувати цей закон, зокрема ті його акти, які гарантують мешканцям повний і безперешкодний доступ до правдивої інформації?
Я знаю наперед, що почую у відповідь на ці запитання. Мені розкажуть про незадовільне бюджетне фінансування, про те, що для міліцейських авт бракує пального, що підопічні кінологів замість м'яса споживають кашу, і ще всяку-всячину негараздів. Але, даруйте, якщо ви такі злидні, то звідки круті "тачки", хмародери-особняки і життєрадісні обличчя навіть не вищих, а таких собі середнячків з когорти міліціянтів, прокурорів? Невже ви вирощуєте бульбу у вільний від роботи час, а відтак продаєте її на Краківському?
Чому для поодиноких злочинців, яких вам вдається спіймати і довести до суду, встановлено цілком визначену таксу – 2 тисячі умовних одиниць за один недоданий рік неволі? І хто встановив її, цю суму?
Я громаджу ці запитання, оскільки всі потребують відповідей на них. Не тільки родини загиблих, згвалтованих, скалічених, пограбованих. Не тільки підприємець, який виходячи з дому, не знає, чи повернеться сюди увечері. Їх, як не дивно, чекає і наймолодший міліцейський патрульний, бідою якого спекулюють генерали; їх чекає і дрібний злодюжка, замислюючись над несправедливим: "Чому у клітці я, а ті, хто краде мільйонами і убиває, – на волі?".
"Політичний порядок – це алхімія зла, ліквідація, яка ніколи не стає повною, одного зла іншим", – зауважує П'єр Манан в "Інтелектуальній історії лібералізму". Якщо так є насправді, то Україна – яскрава ілюстрація для цього умовисновку. Бо кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди, – міняють, зазвичай, лише провідників, рядові ж виконавці несуть на собі хрест неправедних наказів. Розраховувати на принциповість, власну думку чи позицію "стрілочників" за умови флюгерства начальників навряд чи доводиться.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Ніколай Купріченко
