Корупція є
атрибутом соціального клієнтизму, який живиться не тільки пост совковим
менталітетом громадян, але й потребою популістичних практик владних еліт
Корупція, видається, більше непокоїть зарубіжжя, аніж пересічних українців.
Я вже не кажу про наполегливі заклики американців справити Шокіну гарні
відходини на пенсію, і про купу грошей, влитих, мабуть, таки у гаманці
причетних, ніж у новочасні структури, які мали б не спати і боротися з цим
злом. Кажу вже про цілком ексцентричні поради, на кшталт тієї, яку вчора
оприлюднили інформаційні агенції.
Києву радять боротися із
корупційним спрутом за зразком Гватемали. Про це написав у The Foreign Policy
Джош Коген, колишній співробітник Агенції США з міжнародного розвитку USAID,
який у час перебування на посаді займався менеджментом економічних реформ у
державах колишнього СРСР. Мені не вадить те, що Україну відверто записали у
держави третього світу. Мені не смакує, що закордонні експерти, вже не криючись
розмаїтими «демократичними» фразами, пропонують нам погодитися на зовнішнє
управління.
Я не буду геть заперечувати, що Вашингтон і Брюссель мають право голосу в
українських стратегіях, і часто цей голос є таки визначальним. Я не стану
оцінювати доволі сумнівні вимоги, зокрема – щодо окупованого Донбасу, - які
лунають із закордонних столиць партнерів, - як на мене, це справа, перш за все,
сумління і відповідальності обраних нами зверхників. Урешті-решт, є
дипломатична гра, серед її правил – і зволікання, очікування бажаного
результату, під час якого, можливо, не варто розголошувати справжні наміри. Я
переконаний, що багаторічний досвід країн цивілізованого світу є тільки
помічним для нас, бо ми не маємо й дещиці цього скарбу. Так склалося історично,
і це варто визнати.
Однак я дуже сумніваюся у тому, що іноземний трибунал на кшталт Міжнародної
комісії проти безкарності у Гватемалі (International Commission Against Impunity in Guatemala), створеної під егідою ООН, дасть в Україні свої позитивні плоди. Так, без
сумніву, заморські детективи і фахівці з антикорупційної діяльності замкнуть
кайданки на зап’ястях кількох високопосадових бариг. Так, можливо, якісь певні
мафіозні зв’язки наших владоможців будуть розірваними, і вони втратять
можливості ховати украдені в народу гроші в кіпрських чи інших офшорах. Однак
на побутовому рівні корупція залишиться. З простої причини, - вона стала
шкідливою звичкою, шляхом більш-менш легкого і безболісного вирішення власних
побутових проблем. Вона є атрибутом соціального клієнтизму, який живиться не
тільки пост совковим менталітетом громадян, але й потребою популістичних
практик владних еліт.
Мені можуть резонно заперечити, - мовляв, побутова корупція, схильність до
«лапувок» навряд чи є небезпечною, ба більше, її годі викорінити навіть у
країнах зі значно тривалішим демократичним стажем. Цілком згоден, проте навряд
чи масштаби тієї «дрібної корупції» є до порівняння з нашими, навряд чи
пересічний мешканець Німеччини чи Штатів є таким інфантильним, як наш, аби
оплачувати незаконні «послуги» якогось контролера газових чи водо- лічильників.
Навряд чи американець стане ухилятися від податків, резонно вичисливши, що
навіть прихильність (річ нечувана серед тамтешніх фіскалів) якогось
податківця-ренегата коштуватиме йому надто дорого.
Хоча, у принципі, маю підозру, що вітчизняні чиновники радо погодяться на
перспективу «контролю безкарності». Гватемальський прецедент фінансувався
упродовж п’яти років закордонними донорами.
Гляди, свіжий гріш перепаде до калитки вічно голодних «правдолюбців».
Ігор Гулик. Ілюстрація: Іон
Кожокару
