«Перезавантаження»
Україні, безумовно, потрібне. Але не менш потрібна політична воля і розуміння
перспективи
На
інтернет-форумах з новою силою спалахнула дискусія про потребу перезаснування
держави. Автори не тільки відгуків, але й серйозних аналітичних статтей,
можливо, свідомо, а цілком ймовірно, самі того не розуміючи, стають на бік тих,
хто легковажно твердить, що зміни до Конституції ухвалять вже найближчим часом.
Однак апологетика владних речників, а тим паче епігонство, однак, не можуть
бути плідними, оскільки у цій високопарній риториці бракує найважливішого
елемента – а хто саме уповноважений «перезасновувати», «перезавантажувати»
програму української державності?
Нас
штовхають на примітивізацію самої затії, киваючи на чинний Основний Закон, який
стверджує, що джерелом державної влади в Україні є народ. Але було б наївним
сподіватися, та й це нереально, що 42 з лишком мільйони українців зберуться на
певній вічевій площі і влаштують конституціоналістам «чорну раду». Отже, маємо
шукати інші виходи, бо просто стрясати повітря віртуальними пропозиціями, –
аморально. Як казав Марк Твен, «у будні ми не надто вдало послуговуємося своєю
моральністю, а до неділі вона завжди вимагає ремонту». Слід розуміти, такою
«неділею», розтягненою у часі, мають стати цьогорічне літо та осінь.
Натяки
на те, що Основний Закон напишемо, окремо скликавши якісь збори, також хибують
смаковими недоречностями, бо хто і коли займатиметься цим у часи цейтноту і
війни? Не можна ж всерйоз розраховувати на незаангажованість та
безпристрастність сільських голів, мерів (особливо, у переддень місцевих
виборів) чи губернаторів, а тим паче, – на партійну цноту депутатів різних
рівнів, які б очолили процес відбору делегатів на всеукраїнське зібрання. Ба
більше, – не слід живити ілюзій, – доярка і ремісник вже, пригадую, правили
державою. Нині ж нею в однаковій мірі крутять, мов циган сонцем, учорашні
комсомольці, комбати, а ще, як водиться, - колишні водії та бодігарди олігархів.
Для того, аби укласти талмуд Конституції, все-таки доречніше було б запросити
правників.
Знову
ж таки маємо проблему, оскільки щодень додає до нашого досвіду приклади
цілковитої сваволі суддів, адвокатів, прокурорів, академічні ж уми на потребу
тієї чи іншої політичної сили так зуміють повернути навіть найелементарніший
параграф закону, що залишиться лише розвести руками від подивування наслідками.
«Перезавантаження»
Україні, безумовно, потрібне. Але не менш потрібна політична воля і розуміння
перспективи. Власне перспективи держави та нації, а вже відтак, – після
відчуття безпечності та комфортності того, що задумано, – і особистої долі
кожного з авторів ще не написаного Основного закону. Чи є у нас настільки
авторитетні, сумлінні, а головне, – безкорисливі постаті, яким ми могли б
беззастережно доручити цей титанічний труд? Можливо. Та чи не сприймуть вони
таке суспільне доручення за чергову спробу ницо скористатися їхніми
незаплямованими репутаціями? Хіба досі не було таких прецедентів?
Ігор Гулик. Ілюстрація:
Алєксєй Мєрінов
