Самовпевнене
"месіанство" розбещує, як і необмежена влада
Довжитель німецького політичного Олімпу Гергард Шрьодер якось зізнався, що
"перебувати у владі – приємно". Мені видається. що політик у мізках
якого з'являються схожі думки, вичерпав свій потенціал і мав би серйозно
замислитися над перспективами дефензиви. Зрештою, зі Шрьодером сталося саме
так, і він зумів організувати собі надійний тил, скориставшись приятельськими
стосунками з другом Вовою.
Шрьодеру не варто дивуватися, – з його прізвищем пов'язано чимало знакових
подій історії возз'єднаної батьківщини. Я подивляю команді наших очільників,
які ще не нагрівши владні фотелі своєю присутністю в керівних кабінетах, чомусь
вирішили, що їхній статус обмежується лише приємностями та втіхами. Тут мова
навіть не про банальщину на кшталт коштовних годинників, дорогих авт та інших
принад цього гріховного світу. Мова – про подиву гідний душевний комфорт,
написаний на обличчях "небожителів", про дивовижно завищену
самооцінку, про непохитне, часами таки тупе, переконання у власній правоті, хай
вона межує зі здоровим глуздом, докорінно заперечує традиціям, не вписується у
жодні норми пристойності і такту. Завсідники владних кулуарів пошепки
розповідають неймовірні історії з життя новопосталих сибаритів, які відтак
перекочовують на сторінки "жовтих" видань. Але якщо схожі побрехеньки
ходили за всіх влад і президентів, то сьогодні керівна верхівка дивує не
стільки позірними ознаками трибу свого буття, а незбагненними мотивами
поведінки в умовах війни.
Самовпевнене "месіанство" розбещує, як і необмежена влада. Наразі
говорити про останню не доволиться, оскільки важелі впливу щораз перехоплюють ще
поки що «партнери». Угоди з ними збудовані на піску ілюзій, що лише загострює
непевність ситуації в країні, на місцях урядники також констатують, що контроль
за ситуацією витікає, мов пісок, з їхніх рук.
Тихе невдоволення громадянського суспільства вихлюпується флешмобами на
вулицях міст, періодичним запалюванням шин під адмінбудівлями, погрозами
третього Майдану.
А президент у ролі третейського судді, споглядає на весь цей хаос, час од часу зронюючи чергову сентенцію на кшталт «Ми переможемо, бо у
нас – чудовий народ».
А цей народ дивиться на себе у дзеркало і міркує, чи я насправді такий, чи,
може, з мене роблять вар'ята?
Найпевніше, – останнє.
І той же "чудовий народ" починає ненавидіти себе за власну
необачність, легковірність і за… потаємні давні мрії. Як у Франка: "Не
люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато
дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за
що мав би їх любити".
...Злива слів про потреби моменту, єднання всіх і вся, підступи ворогів і
таке інше. Схожа риторика – одне зі свідчень бажання пристосуватися, здобути
певні преференції, одне слово, зробити собі приємне.
Однак, як на мене, краще сказати те, що думаєш, аніж потай влаштовувати
собі комфортне і спокійне життя, не дбаючи про користь для загалу. Тим паче, за
кошт загалу.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: uraldaily.ru
