Буквально вчора Верховна рада розглядала закон про злочини проти
нацбезпеки. Документ, без сумніву, поважний, тому так надували щоки і автори
проекту, і, зрештою, депутати, які голосували за нього.
Ворогів у нас розвелося предостатньо. Акурат стільки, щоб вже завтра давати
старт кампанії для полювання на відьом. За бажання зліпити сепаратиста чи
путінського найманця можна з найсірішого обивателя, якому раптом увірветься
терпець і він почне більш-менш гучно висловлювати своє невдоволення. Зрештою,
як свідчить практика, це успішно робили й до ухвалення закону…
Однак… У мене є певні сумніви, що наше суспільство рухається у правильному
напрямку акурат у царині ідентифікації «ворогів». Мені з голови не йде ситуація з демаршем міністра економіки
Айваруса Абромавічуса. Може, через те, що у
цього чоловіка, як з’ясувалося, є стержень, і він публічно відмовив і
Президентові, і прем’єру, не бажаючи ганьбитися участю в грі з крапленими
картами. Може, прийняв кілька викликів, які, - я передбачаю, це трапиться
неодмінно, - можуть суттєво вплинути на його подальшу кар’єру.
Не є таємницею, що з паном Абромавічусом пов’язували не тільки надії
на боротьбу і подолання корупції. «Золоті яйця», які у перспективі могла нести
ця литовська «курка», полягали у наслідках запропонованої ним формули
приватизації. Вона не передбачала жодних сумнівних схем, жодних офшорів, вона
усувала з процесу не тільки бізнес країни-агресора, але й усіляких остапів
тендерів, на кшталт (хто пам’ятає) лижних інструкторів з обойми Каськіва. Лише
серйозні корпорації з не менш серйозними інвестиціями у модернізацію нашої
господарки.
Подолання корупції, - це лише одна, і то не найласіша ягідка на тому
дереві, яке хотів посадити в український чорнозем міністр-біпатрид. Серед
інших, привабливіших, - інтерес світових економічних монстрів до свого,
укладеного в Україну, а, отже, і їхній головний біль, аби тут врешті-решт
запанував спокій і мир.
Абромавічус
забрав свою команду з мінекономіки. Разом з ним звідти (і, мабуть, з України)
пішли проекти, зв’язки, протоколи намірів тощо. А
його кривдники взялися гарячково рихтувати й без того скомпрометований фасад
«уряду куля-в-лоба», знову натякаючи на «нові обличчя», «єдність команди».
Цинічно послуговуючись пацанською фразеологією на кшталт «один за всіх, всі за
одного», справжні носії національної загрози тепер просторікують про те, що
Айварас – «нє баєц», перекидають проблеми із хворої голови на здорову. Так в Україні є завжди, і не тому, що «світ безумний, хоча й не пристосований для нормальних людей. Він тільки для
нормованих» (Лєц). «Нормований» по-українськи – це гнучкий, запопадливий,
цинічний і безпринципний виконавець волі начальника, без різниці, хто є цим
босом – учорашній загумінковий бухгалтер з бджолами в голові, кримінальний
гопник нарцисівського менталітету чи кондитер, що вибував власний бізнес
завдяки успішним посадам біля владного корита.
…Услід за Айварасом Абромавічусом підуть інші. Їм, певне, не смакуватимуть
людські обмовки, геть не пасуватимуть шати «перебірливих лібералів» і
«цапів-відбувайл». Для них категорично важливою є власна репутація перед собою,
відчуття того, що їхні зусилля були щирими і безкорисними, а головне –
фаховими. Їх оцінять інші, і ці інші матимуть з цього користь. А ми… Ми й
надалі тішитимемо себе ілюзіями, здійснюючи чергові мандрівки до виборчих
скриньок, тасуючи старі засмальцьовані колоди з вицвілими тузами і шістками.
Самі не підозрюючи, що вони вже давно приготували нам незмінну роль
цапів-відбувайл.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: Ігор Конденко
